Разделение при отсутствии госрегистрации
Объект незавершенного строительства, который возводился за период брака, может быть признан объектом права общей совместной собственности супругов с определением долей. Об этом идет речь в постановлении ВСУ от 07.09.2016 №6-47цс16, текст которого публикует «Закон и Бизнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
7 вересня 2016 року м.Київ №6-47цс16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ОХРІМЧУК Л.І.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., РОМАНЮКА Я.М., СІМОНЕНКО В.М., ЯРЕМИ А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 7 до Особи 8 про визнання права на 1/2 частину об’єкта незавершеного будівництва, за заявою Особи 7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.03.2015 та рішення Апеляційного суду Київської області від 11.02.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2014 року Особа 7 звернулася до суду з позовом до Особи 8 про визнання права на 1/2 частину об’єкта незавершеного будівництва.
Позивачка зазначала, що перебувала в шлюбі з відповідачем з 3.12.2003 до 20.05.2011.
Посилаючись на те, що за час шлюбу подружжя збудувало жилий будинок на земельній ділянці за Адресою 1, проте відповідач відмовився оформлювати прийняття цього будинку до експлуатації та реєструвати право власності на нього, позивачка просила визнати її право як співзабудовника на 1/2 частину вказаного об’єкта незавершеного будівництва.
Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28.10.2014 позовні вимоги Особи 7 задовольнив: визнав за нею право як співзабудовника на 1/2 частину зведеного за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об’єкта незавершеного будівництва — двоповерхового жилого будинку за Адресою 1 загальною площею 424,9 м2.
Апеляційний суд Київської області 11.02.2015 рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Особи 7 відмовив.
ВСС ухвалою від 10.02.2015 відмовив Особі 7 у відкритті касаційного провадження в зазначеній справі з передбачених п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу підстав.
У заяві про перегляд ухвали ВСС від 10.03.2015 та рішення Апеляційного суду Київської області від 11.02.2015 Особа 7 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої п.4 ч.1 ст.355 ЦПК підстави — невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному в постанові ВС від 16.12.2015 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах стст.60, 63, 69 Сімейного кодексу та стст.328, 331, 368, 372 Цивільного кодексу.
На обгрунтування заяви Особа 7 надала копію постанови ВС від 16.12.2015.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 7 доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями п.4 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із ч.1 ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що Особа 7 та Особа 8 перебували в шлюбі з 3.12.2003 року до 20.05.2011.
Щасливська сільська рада Бориспільського району Київської області рішенням від 28.10.2004 передала у власність Особі 8 земельну ділянку площею 0,11 га для будівництва та обслуговування індивідуального жилого будинку за Адресою 1.
За час шлюбу на цій земельній ділянці подружжя спорудило жилий будинок загальною площею 424,9 м2, зведення якого закінчено та який фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації та право власності на нього не оформлюється з вини відповідача.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Особи 7, суд першої інстанції, визнаючи за позивачкою право на 1/2 частину об’єкта незавершеного будівництва, виходив з того, що споруджений за час шлюбу за спільні кошти жилий будинок є об’єктом спільної сумісної власності подружжя — позивачки та відповідача, разом з тим цей будинок не приймається до експлуатації та право власності на нього не оформлюється з вини відповідача, а позивачка позбавлена можливості вчинити такі дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на отримання у власність частини набутого за час шлюбу зазначеного майна.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове — про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 7, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки чинне законодавство, зокрема норми матеріального права, що регулюють правовідносини щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, не передбачає такого способу захисту, як визнання права на об’єкт незавершеного будівництва.
Разом з тим у постанові ВС від 16.12.2015, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу жилого будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, тому такий об’єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, яке переглядається, викладеному в постанові ВС від 16.12.2015 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах стст.60, 63, 69 СК та стст.328, 331, 368, 372 ЦК.
Вирішуючи питання правильного застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої законом від 17.07.97 №475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Стаття 321 ЦК закріплює принцип непорушності права власності, передбачений ст.41 Конституції, відповідно до ч.4 якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає в праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено в ст.317 ЦК.
Згідно з нормою ст.319 цього кодексу власник володіє, користується й розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, виконуючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону й порушувати права інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.1 ст.16 цього кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У ч.2 цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до ст.60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і норма ст.368 ЦК.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування й розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст.63 СК).
За стст.69, 70 СК, дружина й чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є в спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ч.2 ст.372 ЦК).
У ЦК, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об’єкт нерухомого майна» (ч.1 ст.181, п.6 ч.1 ст.346, стст.350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об’єкт незавершеного будівництва» (ст.331), «об’єкт будівництва» (стст.876, 877, 879—881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.
Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва) — це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб’єктивних майнових, а також зобов’язальних прав у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб’єктивних цивільних прав стосовно об’єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, тому такий об’єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
За позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно зводили будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об’єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, які підлягають виділу, і технічно довести до кінця спорудження зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об’єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали й конструктивні елементи споруди або з урахуванням конкретних обставин залишити її одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об’єкт незавершеного будівництва, що зводився за час шлюбу, може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя з визначенням часток.
При цьому суд може визнати право на частину об’єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові ВС від 16.12.2015, наданій заявницею для порівняння.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, урахувавши ті обставини, що спірний об’єкт незавершеного будівництва зведений за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об’єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації та право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості виконати вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачкою права на 1/2 частину спірного об’єкта незавершеного будівництва.
Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, не з’ясував суті позовних вимог з урахуванням зазначених обставин, зокрема, що, заявляючи позовні вимоги, позивачка фактично вважала порушеним її право на частину спільно набутого майна подружжя (об’єкта незавершеного будівництва — зведеного за час шлюбу, але не прийнятого до експлуатації жилого будинку, державна реєстрація права власності на який не здійснена), яке належить йому на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу між сторонами, та що способом захисту цього порушеного права фактично є визнання права позивачки на частину спільного сумісного майна подружжя.
Отже, рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 16.12.2015 щодо застосування вимог стст.60, 63, 69 СК та стст.328, 331, 368, 372 ЦК, воно помилково було скасоване апеляційним судом, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові ВС від 16.12.2015 висновку, що відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись п.4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, п.2 ч.2 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 10.03.2015 та рішення Апеляційного суду Київської області від 11.02.2015 скасувати, залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28.10.2014.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.