Закон і Бізнес


Нотариально заверенный обман


№19-20 (1265-1266) 14.05—20.05.2016
3593

Ложное сообщение об отсутствии прав ребенка на имущество, передаваемое в ипотеку, не может быть основанием для ее признания недействительной по иску родителей, которые злоупотребляли своими правами. Об этом говорится в постановлении Верховного Суда Украины от 10 февраля 2016 №6-3005цс15, текст которого публикует "Закон и Бизнес".


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

10 лютого 2016 року м.Київ №6-3005цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Сеніна Ю.Л.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8, яка діє в інтересах малолітньої Особи 9, до публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», Особа 10, Особа 11, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Особа 12, служба у справах дітей Солом’янської районної у м.Києві державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ПАТ «Платинум Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.10.2015, ухвали Апеляційного суду м.Києва від 1.09.2015 та рішення Солом’янського районного суду м.Києва від 3.06.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2014 року Особа 8 в інтересах малолітньої дочки Особи 9 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 30.01.2008 між закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк», і Особою 10 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі $100 тис. зі сплатою 9,99% річних та строком користування коштами на 120 місяців. Цього ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань за цим договором між ЗАТ «МІБ» і Особою 10, Особою 11 укладено договір іпотеки, згідно з яким останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно — будинок загальною площею 70,3 м2 та земельну ділянку площею 0,0757 га, які розташовані за Адресою 1 у м.Києві. Проте при укладенні договору іпотеки було порушено права малолітньої Особи 9, Інформація 1, оскільки його укладено без дозволу органу опіки та піклування.

Рішенням Солом’янського районного суду м.Києва від 3.06.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 1.09.2015, позов задоволено частково, постановлено: визнати недійсним договір іпотеки від 30.01.2008, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П., в частині його укладення між ЗАТ «МІБ» і Особою 10; в решті позову відмовлено.

Ухвалою ВСС від 28.10.2015 вищезазначені судові рішення залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду заяві ПАТ «ПтБ» просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17 закону «Про охорону дитинства» та ст.177 Сімейного кодексу.

На підтвердження своїх доводів ПАТ «ПтБ» посилається на ухвали ВСС від 25.01.2012, 15.01.2014, 28 січня, 8 липня, 9.09.2015 та постанову ВС від 30.09.2015 у справі №6-384цс15.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «ПтБ», перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пп.1, 4 ст.355 Цивільного процесуального кодексу заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди під час розгляду справи встановили, що 30.01.2008 між ЗАТ «МІБ», правонаступником якого є ПАТ «ПтБ», і Особою 10 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі $100 тис. зі сплатою 9,99% річних та строком користування коштами на 120 місяців.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня між ЗАТ «МІБ» і Особою 10, Особою 11 укладено договір іпотеки, згідно з яким останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно — будинок загальною площею 70,3 м2 та земельну ділянку площею 0,0757 га, які розташовані за Адресою 1 у м.Києві.

Зазначений будинок належить Особі 10 та Особі 11 на праві спільної часткової власності по 1/2 частині за кожним на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.03.89.

Вищевказана земельна ділянка належить Особі 10 та Особі 11 на праві власності по 1/2 частині за кожним на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 30.08.2005.

Батьками малолітньої Особи 9 є Особа 10 та Особа 8. У будинку за Адресою 1 зареєстровані та проживають Особа 10 та Особа 11. У заявах від 30.01.2008, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Особа 10 повідомив банк про те, що дітей віком до 18 років він не має, жодна дитина віком до 18 років не має права власності на житло або права користування житловим будинком, який передається в іпотеку. Особа 8 також надала банку заяву, у якій зазначила, що дає згоду на укладення договорів її чоловіком.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на момент укладення іпотечного договору малолітня Особа 9 хоча й не була зареєстрована в будинку, який передано в іпотеку, проте користувалася житловою площею у цьому будинку, а тому на укладення такого договору обов’язково мав бути дозвіл органу опіки та піклування, якого отримано не було.

Проте в наданих заявником для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки:

• в ухвалі ВСС від 9.09.2015 суд керувався тим, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа не мала права користування будинком та не була в ньому зареєстрована, а тому дозвіл від органів опіки та піклування на укладення спірного правочину не вимагався;

• у постанові від 30.09.2015 ВС сформулював правову позицію про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17 закону «Про охорону дитинства» та ст.177 СК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Разом з тим зміст наданих для порівняння ухвал ВСС від 25.01.2012, 28 січня, 8.07.2015 не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Згідно зі ст.16 Цивільного кодексу визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст.215 цього кодексу.

Так, відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (чч.2, 3 ст.215 ЦК).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи стст.3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до чч.2 та 3 ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно житлових приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі ст.177 СК та ст.17 закону «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом ч.6 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену ст.177 СК заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо житлового приміщення.

Згідно зі ст.9 закону «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим законом. При цьому ЦК, як і спеціальний закон «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей закон у редакції закону від 21.12.2010), необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до чч.2—4 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в житловому приміщенні та взагалі вказав на відсутність у нього дітей віком до 18 років, про що повідомив іпотекодержателя. Позивачка також надала письмову згоду на укладення договорів кредиту та іпотеки.

Передбачене ст.177 СК, ст.17 закону «Про охорону дитинства» та ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, укладеному Особою 10, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої Особи 9 на користування житлом.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17 закону «Про охорону дитинства» та ст.177 СК.

Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог Особи 8 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Керуючись ст.3603 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ПАТ «Платинум Банк» задовольнити.

Рішення Солом’янського районного суду м.Києва від 3.06.2015, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 1.09.2015 та ухвалу ВСС від 28.10.2015 в частині визнання недійсним іпотечного договору, укладеного 30.01.2008 між ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк» і Особою 10, скасувати.

У задоволенні позову Особи 8 про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 30.01.2008 між ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк» і Особою 10, відмовити.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.