Психологический аспект Фемиды

В чем причины профессионального выгорания судей и как с ним можно бороться

Профессиональное выгорание - проблема, с которой могут столкнуться судьи вследствие большой нагрузки и внешнего давления. А недостатки отбора законников приводят к возникновению таких рисков. При таких условиях органы власти и судейского самоуправления должны определиться с механизмами помощи тем законникам, которые находятся в тяжелом эмоциональном состоянии.

В умовах постійного тиску

Досить часто можна почути критичні зауваження щодо діяльності судової системи. Під собою вони мають як об’єктивне, так і суб’єктивне підгрунтя. Основною причиною низької довіри до суддів є те, що в незалежній Україні вони так і не стали справді незалежними. На них чинили тиск політики, можновладці, органи виконавчої влади, правоохоронці, олігархічні структури тощо. На жаль, негативні явища мають місце і нині. Замість того щоб після зміни влади рішуче позбутися суддів, які приймали незаконні рішення, а решті надати визначені Конституцією гарантії, цей процес затягли. Як наслідок, судді, які не зраджували присязі, перебувають у стані постійного тиску.

Недосконала система психологічного відбору кандидатів у судді, емоційно перенавантажена процедура призначення чи обрання суддів, системний тиск, нарешті — невизначеність майбутнього в поєднанні зі значним перенавантаженням призводять до того, що частина суддів опиняються у стані так званого професійного вигорання. Його ознаками є роздратованість, некоректна поведінка як щодо учасників процесу так і колег, конфліктність. Відповідно, наслідками професійного вигорання судді є зниження авторитету судової влади, постановлення незаконних рішень, поведінка, що суперечить Кодексу суддівської етики.

Наукове пояснення

Аналіз наукової та публіцистичної літератури свідчить, що проблема професійного вигорання, особливо педагогічних працівників, часто досліджується психологічною наукою, зокрема юридичною психологією.

Професійне вигорання — це синдром, що розвивається на тлі хронічного стресу й веде до виснаження емоційних, фізичних і особистісних ресурсів людини. Цей стан виникає в результаті накопичення негативних емоцій, коли немає відповідної розрядки або звільнення від них.

Термін «емоційне вигорання» ввів американський психіатр Джордж Фрейденберг у 1974 р. для характеристики психологічного стану здорових людей, що перебувають в інтенсивному й тісному спілкуванні з клієнтами, пацієнтами в емоційно насиченій атмосфері при наданні професійної допомоги. Спочатку цей термін визначався як «стан знесилення, виснаження з відчуттям власної марності». Потім феномен «емоційного вигорання» був деталізований, у результаті чого було виділено його синдром. Узагальнивши це визначення, психологи виділили 3 головні компоненти такого стану: емоційне або фізичне виснаження, деперсоналізація й знижена продуктивність праці.

Поступово професійне вигорання почало визнаватися не відхиленням, а хворобою. Захворювання, пов’язані із цим станом, першим описав Ганс Сельє, який уважав, що стрес, або загальний адаптаційний синдром, — це фізіологічна реакція людського організму, яка виникає внаслідок впливу фізичних, хімічних та органічних чинників. Він виділяв три стадії стресу. Перша — стадія тривоги, коли організм людини готується до зустрічі із загрозою. Організм при цьому мобілізує ресурси й включає механізми саморегуляції захисних процесів. Якщо останні ефективні, то тривога зникає й організм повертається до нормальної активності. Наступна — стадія резистентності, яка настає в результаті тривалої дії стресора, коли організму потрібні захисні сили. Організм намагається чинити опір загрозі та збалансувати витрати адаптаційних резервів на фоні адекватного зовнішнім умовам напруження функціональних систем. Це стадія максимальної адаптації та успішного повернення до душевної рівноваги.

Якщо ж захисний механізм не спрацьовує, людина переходить до третьої стадії — виснаження, яке є наслідком дуже сильного й тривалого впливу стресора. При цьому в людини різко знижуються адаптаційні резерви та опір організму, виникають відчуття спустошеності, фізичні проблеми, що може призвести до хвороб і навіть до загибелі організму.

Тому очевидно: суддя, який захворів на професійне вигорання, не може виконувати своїх професійних обов’язків.

Колективна відповідальність

Однією з основних причин виникнення цього стану в суддів є недоліки відбору законників, адже нині не передбачено психологічного тестування на виявлення осіб, нестійких до стресів. Також варто відзначити нестабільність майбутнього суддів,надмірне навантаження, не завжди виправдане адміністрування судів, а також бойові дії в зоні проведення АТО.

При цьому вигорання виникає внаслідок накопичення негативних емоцій, коли довго немає розрядки, й розвивається поступово. Спочатку в людини зростає напруження в спілкуванні. Далі емоційна перевтома переходить у фізичну, людина не має сил для виконання навіть дріб’язкових справ, доводиться докладати багато зусиль, щоб примусити себе працювати.

Виникає запитання: як діяти в такій ситуації? Хто і в який спосіб мав би надати допомогу суддям і на період реабілітації звільнити їх від виконання професійних обов’язків?

Видається, що провідне місце в питанні попередження та подолання наслідків професійного вигорання мають займати збори суддів спільно зі спеціально створеним центром психологічної допомоги суддям. Висновок про наявність професійного вигорання в судді має робити саме відповідний центр, а вирішувати питання подолання наслідків та попередження в подальшому — орган  суддівського самоврядування.

При цьому професійне виснаження судді не може розцінюватись як правопорушення. Тому щодо суддів, які перебувають у такому стані, не можуть застосовуватися заходи юридичної відповідальності. А рішення щодо адміністративного впливу на таких суддів можуть прийматися виключно органами суддівського самоврядування. При цьому вони не повинні мати негативного характеру.

Методами адміністративного впливу органів суддівського самоврядування можуть стати рекомендації пройти курс психологічної реабілітації, скористатися відпусткою, а у виняткових випадках — піти у відставку.