Лауреат почетного знака АЮУ Владимир Сущенко:

«Ожидание того, что любой закон может исправить ситуацию в правовой системе государства, - это иллюзия»

Еще до нового года парламентарии надеются отойти от субъективного критерия определения юрисдикции, приструнить «злоумышленников» процессуальными правами и установить адвокатскую монополию на представительство интересов лиц в судах. В то же время отдельные правоведы высказывают сомнение в эффективности указанных инициатив и говорят о том, что менять нужно не законы, а философию и культуру их выполнения. О том, каким же образом должно происходить реформирование, вместе с «ЗиБ» размышлял доцент Национального университета «Киево-Могилянская академия», заслуженный юрист Украины, лауреат почетной награды АЮУ-2015 «За честь и профессиональное достоинство» Владимир Сущенко.

«Річ не в тому, який запобіжний захід обирається, а в тому, як він реалізується»

— Володимире Миколайовичу, чи дійсно необхідно вносити зміни до процесуальних кодексів?

— Я не був присутній на IV судовому форумі Асоціації правників України, де заступник глави Адміністрації Президента Олексій Філатов анонсував зміни до Конституції та окремих законодавчих актів. Отже,  не можу говорити про конкретні зауваження до запропонованих новацій. Однак, оскільки поки що пропозиції не оприлюднені, зазначу, що проблеми із застосуванням кодексів дійсно є. Проте все дуже непросто.
Поясню на прикладі.

Нині правнича спільнота та суспільство активно обговорюють питання стосовно того, аби унеможливити застосування до осіб, підозрюваних в отриманні або пропозиції щодо отримання неправомірної вигоди, тобто хабарництві, запобіжного заходу у вигляді застави чи домашнього арешту. Наскільки мені відомо, із цього приводу навіть була ініційована відповідна петиція на ім’я глави держави.

Неважко зрозуміти настрої, які стали підставою для подібної вимоги. Безперечно, свобода пересування особи, підозрюваної у скоєнні такого злочину, повинна бути обмежена. Однак не варто забувати, що річ не в тому, який саме запобіжний захід обирається, річ в тому, як він реалізується. На жаль, випадки, коли особи, до яких застосовували запобіжний захід у вигляді домашнього арешту і навіть одягали електронні пристрої, опинялися за межами країни, всім відомі. Але хіба це є проблемою кодексу чи судового рішення?

- Тож на чому варто зосередитись у зазначеному контексті?

- Очевидно, акцент потрібно робити на тому, що, перебуваючи на волі, особа, яку підозрюють у скоєнні злочину, може впливати на свідків, знищувати докази, чинити перепони досудовому слідству стосовно отримання тієї чи іншої процесуально значущої інформації тощо. Крім того, якщо особу підозрюють в отриманні мільйонів гривень, то застава у кілька тисяч виглядає щонайменше недолуго. І на це також потрібно звертати увагу. З другого боку, якщо особа не чинить протидії досудовому слідству, не намагається залишити територію держави, добровільно чи за першим викликом з’являється до правоохоронних органів або суду, то навіщо обмежувати її свободу?

Кожну кримінальну справу потрібно розглядати індивідуально, а не намагатися створити «шаблон» чи «матрицю» на догоду електорату. Правосуддя, зокрема й кримінальне, не терпить емоцій…

— А як щодо Кримінального процесуального кодексу? Адже його остання редакція вважається чи не найкращою серед європейських аналогів?

— Свого часу я був членом першої робочої групи, сформованої для розроблення Концепції реформування кримінальної юстиції та нового КПК. Тоді ми мали серйозні консультації, дискусії, зокрема з європейськими та американськими юристами-практиками і науковцями, щодо концептуальних підходів до реформування кримінального процесу. Сьогодні я переконаний у тому, що цей підхід, який ми закладали в нову редакцію КПК, в цілому збережений.

Щоправда, як і при написанні багатьох інших законодавчих актів, напередодні прийняття кодексу до нього були внесені окремі правки, зроблені на догоду тодішньому керівництву правоохоронних органів і політикам. Однак загалом це не змінило його філософії.

Дійсно проблемним моментом стало швидке, без належної підготовки всієї правової системи держави, введення кодексу в дію. Спочатку планувалося внести зміни до всього комплексу нормативно-правових актів, що регулюють кримінально-правові відносини. Потрібно було провести навчання суддів, слідчих, правоохоронців, адвокатів, оскільки КПК був і залишається концептуально новим документом, застосування якого вимагає зміни правової свідомості передусім з боку правозастовувачів.

На жаль, правова свідомість осіб, що представляють державу, а подекуди і захист у кримінальному процесі, залишилася багато в чому незмінною. Недоліки застосування кодексу законодавець намагався і намагається нівелювати нашвидкуруч проведеними тренінгами, які не можна назвати достатньо ефективними. А окремі аспекти нововведень, наприклад інститут кримінальних проступків, узагалі залишились «на папері». Все це породжує купу прогалин, які розчерком пера усунути не вдасться.

«Розрив між фактичним затриманням подекуди сягає 4—14 годин, протягом яких з людиною можна «працювати», як заманеться»

— Про це ж свідчать і результати дослідження, ініційованого міжнародним фондом «Відродження», в якому ви брали участь…

— Так, це дослідження проводилося торік, а в цьому році ми підготували грунтовний аналітичний звіт за його результатами. Це був цікавий, корисний, а головне — емпіричний проект, втілений у життя в 5 регіонах — Києві, на Закарпатті, Одеській, Дніпропетровській і Хмельницький областях. Слід зазначити, що дослідження проводилося за реальної підтримки керівництва Міністерства внутрішніх справ, Координаційного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги та уповноваженого з прав людини Верховної Ради.

Були обрані експерти-дослідники, які протягом місяця по 4 — 5 год. (а іноді й 12 год.) перебували у районних відділеннях (управліннях) органів внутрішніх справ, спостерігаючи за тим, як діють чергові частини, оперативні працівники, слідчі й адвокати при першому затриманні особи, яку підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення. Ми проаналізували дотримання п’яти основоположних прав затриманого, що гарантуються чинним законодавством, а саме: право на мовчання, право на інформацію, право на належну правову допомогу, право на медичну допомогу і право на переклад. За результатами дослідження ми, на превеликий жаль, констатували, що більшість проблем щодо належної реалізації цих прав так і залишились невирішеними.

Скажімо, право на мовчання. Це право, яке прописане в Конституції та передбачає можливість особи відмовитися від свідчення проти себе, своїх близьких і рідних, роз’яснюється працівниками правоохоронних органів часто-густо некоректно. У більшості випадків респонденти відзначили, що цей законодавчий припис їм не розтлумачили своєчасно та повною мірою.

Невчасне надання медичної допомоги або взагалі її відсутність (що мало місце в більшості досліджених нами випадків) призводили до того, що взаємодія правоохоронців з особами, втягнутими в орбіту кримінального судочинства, відбувалась за хворобливого стану останніх, що ставить під сумнів результати проведених слідчих заходів. В основному це стосувалось хронічно хворих, зокрема наркозалежних, осіб. Карети швидкої допомоги міліціонери або адвокати викликали лише тоді, коли бачили, що ситуація ставала загрозливою для життя затриманого. Самі ж відділи органів внутрішніх справ, а також місця тимчасового тримання під вартою, як виявилось, не забезпечені навіть мінімальним набором медикаментів, достатнім для надання першої медичної допомоги. На це не виділяються бюджетні кошти.

Також негаразди були виявлені й з перекладом на мову кримінального судочинства і навпаки. Система МВС не забезпечена реєстром професійних перекладачів. В Україні такого реєстру не існує взагалі. Якого перекладача запрошувати до затриманої особи, слідчий вирішує на власний розсуд. Одразу постають два запитання: чи дійсно запрошена особа є фахівцем та де взяти кошти на оплату її праці? У бюджеті такі витрати не передбачені. Нам доводилося спостерігати за тим, як слідчі та адвокати брали на себе перекладацькі функції або оплачували роботу перекладача з власних гаманців, що вже ставить під сумнів якість реалізації гарантованого права на переклад.

Крім цього, правоохоронці не поспішають фіксувати час затримання особи (тобто реального обмеження волі), хоча це прямо передбачено у КПК. Розрив між фактичним затриманням особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, та його процесуальним оформленням подекуди сягає 4—14 годин, протягом яких з людиною можна «працювати», як заманеться слідчому чи оперативному працівнику.

Висновки, зроблені за результатами дослідження, були презентовані керівництву правоохоронних структур. А от чи візьмуть вони їх до уваги і в якому обсязі, наразі невідомо, але сподівання на краще залишаються…

«Держава виділяє кошти, інше ж залежить від професійної сумлінності, честі та гідності захисника»

— А як же «безоплатні» адвокати, які мають надаватись особам одразу після їх затримання? Хіба вони не стежать за дотриманням прав підзахисних? Чи закиди щодо кишенькових правників, які лунають від окремих фахівців, не є голослівними?

— Зараз в адвокатській спільноті відбувається своєрідне з’ясування відносин. Залишимо це їм та намагатимемось відповісти на поставлені запитання об’єктивно.

Відомо, що більшість затриманих у кримінальному процесі є особами незаможними і не можуть дозволити собі укласти контракт з оплатним адвокатом, послуги якого, скажемо прямо, недешеві. Ця тенденція характерна не тільки для України, а й для всіх країн, більшість з яких пішли на те, щоб забезпечити своїх громадян безоплатною правовою допомогою.

Виконуючи міжнародні вимоги, Україна також запровадила інститут БПД спочатку в кримінальному, а згодом і в інших судових процесах. Наразі в державі діє мережа центрів, які готові надати адвоката затриманому в будь-який час доби. А спробуйте викликати вночі оплатного захисника. Навряд чи у вас це вийде, якщо тільки правник не співпрацює з вами тривалий час на постійних засадах.

Проблема в іншому. Оперативність регіональних центрів з надання БПД змушує правоохоронців виконувати свої обов’язки та вимоги КПК належним чином. Тому працівники МВС і не поспішають повідомляти центри про факт затримання особи. Тому дійсно можемо констатувати наявність певних порушень, які відбуваються не з вини адвокатів.

Хоча слід визнати, що окремі адвокати не завжди сумлінно ставляться до своїх обов’язків. Що ж до так званих кишенькових правників, то вони дійсно є. Однак це негаразди не тільки безоплатної (для затриманих осіб), а й оплатної адвокатури. Поява та існування подібних «фахівців» пояснюється багатьма факторами. Одним з них, наприклад, є доступ до професії.

Якщо ми звернемо увагу на досвід, скажімо, Великої Британії, то побачимо, що зі 100% студентів, які здобувають юридичну освіту, лише 10% отримують можливість працювати за фахом, оскільки вимоги до майбутніх правників ставляться надзвичайно високі й не кожен випускник університету може їм відповідати.

В Україні вимоги значно нижчі. Звідси й згадані проблеми як в оплатній, так і безоплатній адвокатурі. Держава виділяє кошти, інше ж залежить від професійної сумлінності, честі та гідності захисника. Єдине, на що я не можу не звернути уваги, це те, що система безоплатної допомоги, попри свої недоліки, є досить дієвим механізмом, який сприяє захисту прав осіб у кримінальному процесі. Не в останню чергу тому, що керівництво центрів пильно стежить за своєчасним підвищенням кваліфікації правників, з якими укладено договори, в процесі чого юристам, крім іншого, роз’яснюють філософію, закладену в КПК.

«Неможливо лягти спати в одній країні, а прокинутися в іншій»

— Тобто «безоплатники» дійсно становлять серйозну конкуренцію своїм оплатним колегам?

— Ми знову повертаємося до того, що законодавець, на мій погляд, поквапився із введенням нового КПК у дію. Втім, якщо для представників держави ця квапливість сьогодні є критичною, представники адвокатури її сприйняли простіше. Залежачи від грошей своїх клієнтів, адвокати змушені йти в ногу із часом, вивчати та засвоювати нові підходи та концепції. Цьому їх мають навчати у вищих навчальних закладах. Однак чи забезпечується подібна вимога в кожному із численних правничих вишів сьогодні, сказати важко.

КПК дає адвокату широкі можливості для збирання необхідної інформації, яка підтверджуватиме його правову позицію в судовому засіданні. Шляхи використання цих можливостей правник повинен шукати самостійно. Для цього слід постійно працювати над підвищенням кваліфікації. От саме за цим і має стежити Національна асоціація адвокатів України, аналізувати, створювати методичну базу тощо.

Інше питання полягає в тому, що відносини, які виникають в адвокатів з іншими учасниками процесу — слідством і судом, поки що не відповідають вимогам, закладеним у кодексі. Ми змушені постійно звертати увагу на те, що деякі спеціалісти вважають за краще «вирішувати» питання своїх клієнтів неофіційно. І це є однією з найбільших проблем не тільки адвокатури, а й правової системи в цілому. Система повинна очищатись від таких правників, але це важкий і тривалий процес. Неможливо лягти спати в одній країні, а прокинутися в іншій.

— Тобто зараз ми говоримо про корупцію в кримінальному процесі й про боротьбу з нею?

— Корупція є загальним явищем. Її не можна розглядати і, так би мовити, боротися з нею в якомусь окремому секторі суспільних відносин. Сьогодні цією проблемою переймається величезна кількість суб’єктів — щонайменше 50 громадських організацій та численні державні інституції. Нині створюється ще один суб’єкт  —  Національне агентство з питань запобігання корупції. До речі, я обраний від Верховної Ради до складу конкурсної комісії, яка розглядає кандидатури на посади членів цього органу. Всі ці суб’єкти керуються кількома десятками спеціалізованих нормативних актів, окремі положення яких дублюються або суперечать одне одному. Складається таке враження, що хтось намагається свідомо внести плутанину та незрозумілість у цей правовий сегмент.

Адже якщо розмаїття антикорупційних суб’єктів я можу пояснити бажанням законодавця залучити якомога більше гідних спеціалістів, то накопиченню різнопланових нормативних актів я пояснення не знаходжу. Із цим потрібно розбиратись негайно. Слід проаналізувати законодавство, виявити його недоліки та прибрати їх, доки вся система не захлинулась у буквоїдстві. Ось, наприклад, є необхідність призначити антикорупційного прокурора, який підтримуватиме державне обвинувачення в суді проти посадових осіб, у тому числі й, можливо, проти Генерального прокурора. Здавалося б, цікава й правильна ініціатива. Однак подивімось, як виписаний відповідний закон. Антикорупційна прокуратура перебуватиме в структурі ГПУ, а так званий антикорупційний прокурор буде заступником Генпрокурора, тобто його підлеглим. Тож як працюватиме ця система, мені незрозуміло.

Зазначене актуально не тільки для антикорупційних документів, а й для інших чинних законів і підготовлених законопроектів, які перебувають на розгляді в парламенті. Відсутність системності в реформах урешті-решт може звести нанівець високі ідеї, які проголошувались перед їх утіленням. Скільки разів ми вже ставали свідками ситуації, коли в день підписання того чи іншого закону до Верховної Ради вноситься проект поправок до нього. Законотворці перетворюються на пожежну команду, яка кидається з боку в бік, намагаючись загасити локальні спалахи. Але ж колись вони перестануть встигати, і полум’я перетвориться на катастрофу.

Що ж до корупції, варто бути реалістами. Перемогти, тобто знищити, корупцію неможливо, і це доводить весь світовий досвід. Важливо, щоб рівень корупції не впливав на економічні, політичні та правові процеси, які відбуваються в суспільстві й державі. Цього рівня досягти ми можемо.  

— Тож ви вважаєте, що зміни до процесуальних кодексів, закону про адвокатуру та інших актів зараз не на часі?

— Нам і раніше не варто було так часто вносити зміни. Аби говорити про якість закону, він має працювати 5-10 років. А для того, щоб документ працював, його потрібно готувати належним чином. Слід прогнозувати наслідки прийняття акта, подекуди проводити соціальні експерименти, аби зрозуміти, як реформи сприйме суспільство. Для цього необхідно звертатись до доробок таких наук, як статистика, соціологія, психологія тощо. Інший аспект – виконання законів. За роки незалежності їх написали стільки, що в тому, яким чином реалізовувати нормативні приписи губляться навіть суб’єкти такої реалізації, не кажучи вже про пересічних громадян, для яких, до слова, й пишуться ці документи. Адже сподівання на те, що будь-який законодавчий акт може виправити ситуацію, це ілюзія. Виправляють ситуацію реальні дії людей, які ці акти реалізують.