Без мантии, свидетелей и последствий
Канада предлагает служителям отечественной Фемиды решать споры вне судебной процедуры
Профессиональное сообщество уже не один год ищет пути к разгрузке судебной системы, высвобождению времени для служителей Фемиды и, как следствие, повышению качества судопроизводства. Панацеей, по утверждению канадских экспертов, может стать процедура досудебного урегулирования споров при участии судьи. Впрочем, без закрепления на законодательном уровне пользу от новации почувствовать будет трудно.
Сподівання та перспективи
«Я був розорений тільки двічі: перший раз, коли програв судову справу, а другий — коли виграв суд. А тому краще погана мирова угода, ніж гарний процес», — казав колись відомий французький філософ Вольтер, очевидно, маючи на увазі невигідність судового розгляду як для винної, так і для потерпілої сторін. І, схоже, за 300 років у світових тенденціях судочинства мало що змінилося.
У західних країнах судові перипетії в більшості громадян асоціюються з величезними витратами коштів, часу та нервів. А тому вони намагаються всіма засобами уникнути неприємної процедури. Хтось віддає перевагу тривалим, але менш витратним переговорам, комусь до вподоби залучення професійного медіатора, дехто, звичайно, сподівається на власний розум та ораторські здібності й самотужки шукає вихід із конфліктної ситуації.
Проте на допомогу можуть прийти і володарі мантій, однак у досить незвичній (принаймні для нас) ролі. Так, недавно, голова Ради суддів Валентина Сімоненко та очільник Державної судової адміністрації Зеновій Холоднюк узяли участь у круглому столі, присвяченому запровадженню досудового врегулювання спорів. Захід було організовано в рамках проекту «Суддівська освіта — для економічного розвитку», який реалізовується в Україні за підтримки офісу уповноваженого з федеральних судових справ Канади.
Голова РСУ тоді зазначила, що свого часу в українських судах існувала практика використання мирових угод, коли суддя досліджував докази та зустрічався зі сторонами з метою мирного врегулювання конфліктів. За її словами, ця практика себе дуже добре зарекомендувала, хоча і не отримала розвитку. Сьогодні ж, на її думку, ми повертаємося до мирових угод, але вже з огляду на ефективний міжнародний досвід. В.Сімоненко сподівається, що ця новація займе гідне місце в процесі здійснення правосуддя.
Звісно, такої ж думки дотримуються й канадські фахівці, за ініціативою яких уже близько 200 вітчизняних володарів мантій оволоділи навичками досудового вирішення спорів. Іноземці переконані, що завдяки такій процедурі суттєво економляться кошти (як держави, так і громадянина) та час. Адже не потрібно проходити всі стадії підготовки до процесу та сам процес.
До того ж, на думку експертів, запровадження «альтернативного правосуддя» допоможе підвищити довіру до судової влади. Серед інших переваг цього механізму під час круглого столу називалися:
• вирішення справи на ранній стадії;
• ефективне використання робочого часу суддів і ресурсів суду;
• уникнення витрат на розгляд справи й апеляційне оскарження;
• врегулювання спору в приватному порядку, на умовах дотримання конфіденційності;
• уникнення емоційного виснаження і втоми, а також судової тяганини, адже в більшості випадків результат досягається протягом одного робочого дня.
Без законодавчого підгрунтя
Прикметно, що зазначений проект почав реалізовуватися в Україні з квітня 2012 року. Тоді основною його метою було надання підтримки Вищій кваліфікаційній комісії суддів і Національній школі суддів в удосконаленні освіти служителів Феміди. Очевидно, виділяючи кошти на розвиток правової новації, уряд Канади сподівався на більш стрімку імплементацію «альтернативного правосуддя» в правову площину держави. Однак жодного відображення в законодавстві процедура дотепер не отримала й продовжує базуватися виключно на ентузіазмі володарів мантій.
Мабуть, законодавець поки що не бачить необхідності в централізованому запровадженні процедури, адже нещодавно Комітет ВР з питань правової політики та правосуддя в широкому колі фахівців обговорював законопроекти №№2480 та 24801, якими пропонується на законодавчому рівні закріпити процедуру медіації. Обидва документи передбачають появу незалежних самозайнятих осіб — медіаторів, які б, власне, і займалися врегулюванням конфліктів на досудовому рівні. І саме медіація, переконані правники, може стати реальною можливістю для звільнення судів від надмірної кількості справ (див. №29 «ЗіБ»).
Отже, якщо восени парламент таки схвалить закон «Про медіацію», то ініціатива уряду Канади зовсім поблякне. Попри те що 4 суди Одеської та Івано-Франківської областей начебто позитивно ставляться до участі в пілотному проекті стосовно досудового врегулювання спорів, не виключено, що згодом вони можуть змінити свою думку.
Так, голова Одеського окружного адміністративного суду Олег Глуханчук наголошує, що запропонована процедура має щонайменше три переваги: швидкість, конфіденційність та, як засвідчує загальна практика, високий ступінь результативності. Важливим він уважає те, що переговори відбуваються без звичного формалізму (без фіксації процесу та використання атрибутів судової влади), але в приміщенні суду, тому ототожнюються зі справедливим правосуддям.
Однак, мабуть, з огляду на те, що третьою стороною у вирішенні спору виступає все ж суддя, окремі ознаки формалізму навіть у позасудовій процедурі з’являються. Зокрема, відповідно до положення про порядок проведення досудового врегулювання спорів Івано-Франківським окружним адміністративним судом сторони, які вирішили примиритися, мають у встановлений строк надати письмові пояснення щодо фактичних обставин у справі, перелік доказів, а також висловити думку стосовно можливих поступок. До того ж, незважаючи на повну конфіденційність переговорів, їх результат фіксується рішенням суду, яке стає обов’язковим для виконання всіма контрагентами, що є гарантією дотримання досягнутої угоди. Тут ми бачимо відмінність із медіацією, де досягнення компромісу не позбавляє права звернутися із цих же питань до суду.
Проте юристи відзначають, що навіть за умови, коли бажаного результату не досягнуто, залучення кваліфікованого фахівця (судді) сприяє формуванню взаєморозуміння між сторонами і позитивно впливає на їхнє сприйняття реальних подій.
Цікавою нормою є п.1.13 згаданого положення, де зазначено, що «переговори проводяться мовою адміністративного судочинства», але з правом на залучення перекладача.
Добровільно чи примусово?
Втім, якщо подивитися на реальну користь канадських ініціатив, можна припустити, що наразі ні про яке спрощення розгляду справ і тим паче заощадження суддівського часу мова не йде. Так, кандидатуру судді, який має виступати арбітром, визначає автоматизована система. Тобто володар мантії, в провадженні якого вже перебуває значна кількість справ, має додатково виконувати ще й факультативні обов’язки медіатора.
До того ж неможливість для сторін обрати арбітра на свій розсуд зменшує ймовірність досягнення компромісу. Адже, як відомо, рівень довіри до кожного окремого судді в громадян різний, і навряд чи вони будуть задоволені залученням до переговорів особи, щодо якої в них сформувалося упереджене ставлення.
Окремої уваги заслуговує й твердження стосовно уникнення судової тяганини. Адже, якщо сторони вважатимуть за потрібне надати письмові пояснення та докази, арбітру знадобиться певний час на їх опрацювання та аналіз. Якщо ж переговори не принесуть результату, всі матеріали повертаються сторонам або знищуються. Провадження, яке було зупинене на час переговорів, поновлюється, і справа розглядається в порядку, встановленому процесуальним кодексом. Отже, час, витрачений на досягнення компромісу, тільки збільшиться.
При цьому суддя, який був арбітром, уже не може брати участь у розгляді адміністративної справи й отримує відвід згідно з приписами п.4 ч.1 ст.27 Кодексу адміністративного судочинства. Ця норма виглядатиме слушною доти, доки досудове врегулювання залишається прерогативою виключно адміністративного судочинства, де установи добре укомплектовані кадрами. При поширенні цієї новації на цивільну площину місцеві суди, де іноді володарів мантій можна перелічити на пальцях, можуть стикнутися із ситуацією, коли безрезультатний арбітраж узагалі унеможливить подальший судовий розгляд справи в цій установі.
Отже, парламенту не вистачило майже 3-річного строку для того, щоб поставити досудове врегулювання спору на законодавчі рейки. Проте, на думку голови РСУ, саме закріплення процедури в процесуальному законодавстві гарантуватиме її ефективність. Адже без нормативного підгрунтя арбітраж належного поширення ні серед громадян, ні серед законників не набуде. Натомість, з огляду на те, що робоча група з питань правосуддя, готуючи зміни до Конституції, передбачила наявність в окремих випадках обов’язкового досудового врегулювання спорів, існує вірогідність, що канадські ініціативи теж колись знайдуть своє місце у законі.