Закон і Бізнес


Эксперт Центра политико-правовых реформ, к. ю. н. А. Банчук:

«И милиция, и прокуратура пытаются подстроить новые нормы под старые методы»


№51 (1193) 20.12—26.12.2014
МАРИЯ ОПРЕНКО
4071

Уже второй год подряд уголовная юстиция привыкает к новым подходам, введенных Уголовным процессуальным кодексом. О том, с какими проблемами приходится сталкиваться современным правоохранителям, защитникам и иным участникам уголовного процесса, рассказал эксперт Центра политико-правовых реформ Александр БАНЧУК. По его мнению, принятие УПК является важным этапом реформы уголовной юстиции, но лишь начальным.


«КПК — це правила. І питання тільки в тому, хто ці правила застосовує»

— Олександре, нещодавно минула друга річниця застосування КПК. Чи виправдалися сподівання щодо його впровадження?

— Певною мірою, звісно, виправдалися. Незважаючи на певні недоліки, він приніс багато позитиву. Якщо говорити про кількість обвинувачених, яких тримали в слідчих ізоляторах, то вона значно зменшилася. Це ж добре, що держава тепер менше обмежує права людини. Проте поліпшення якості розслідування та дотримання прав підозрюваного (як було задекларовано в КПК) не відбулося. Моя позиція така: КПК — це правила. І питання тільки в тому, хто ці правила застосовує. Звісно, якщо нереформованими залишаються інституції, та ж сама міліція, прокуратура, суд, то фактично вони можуть маніпулювати цими правилами, а в деяких випадках і нівелювати, адже ці органи мають значну владу в своїх руках.

— Які з положень та новел кодексу, на ваш погляд, застосовуються найважче?

— Я б звернув увагу на дві речі. По-перше, найбільш проблемним залишається початок кримінального провадження. Фактично в кодексі все виписано дуже чітко: якщо є заява про кримінальне правопорушення, вона в будь-якому випадку має бути зареєст­рована. Отже, повинне розпочатися й розслідування. І варіантів тут бути не може: проти особи скоєно злочин. Утім, винахідливі правоохоронці знаходять спосіб уникнути внесення таких заяв до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Починаються причіпки до форми та змісту заяв, через що нерідко по завершенні 15 діб особі, яка звернулася до міліції, приходить відповідь про розгляд її заяви слідчим відповідно до закону «Про звернення громадян».

Другий проблемний момент, на моє переконання, пов’язаний із судами. Зокрема, не завжди зрозуміло, наскільки обгрунтованим є такий запобіжний захід, як узяття під варту. Тобто це питання вже в площині дій слідчих суддів. У 90% випадків суддя задовольняє клопотання силових структур про застосування певного виду запобіжного заходу. І ми бачимо пряму невідповідність вимогам кодексу, який зобов’язує суддю перевірити всі обставини, що зумовлюють застосування такого заходу. Будь-хто може проаналізувати ухвали слідчих суддів і переконатися, що їх мотивувальна частина дуже страждає.

— Тобто посада слідчого судді, з вашої точки зору, є невиправданою?

— Не зовсім так. Вона виправдана, та наразі ми просто не маємо незалежного суду. І скільки б семінарів не проводилося, скільки б разів не наголошувалося на алгоритмі застосування норм КПК, значна кількість законників просто відмахуються. Хоча такий запобіжний захід, як арешт майна, коли в особи вилучаються певні особисті речи, є обмеженням права власності — абсолютного права в більшості демократичних країн. Я вже не кажу про взяття під варту, коли особа може бути незаконно позбавлена права на свободу та особисту недоторканність. Нерідко така поведінка суддів свідчить швидше про професійну деформацію. А за таких обставин рішення будь-якого змісту приймається ними як чергове шаблонне. З’ясовувати сутність правовідносин їм уже нецікаво. Тому, побачивши подібні рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень, звичайний громадянин не може зрозуміти, чим керувався суд при прийнятті рішення такого змісту.

Разом з тим, з точки зору Європейського суду з прав людини, незрозумілість рішення вважається порушенням, через яке особи не можуть реалізувати своє право вільного доступу до правосуддя. Кожен має право принаймні знати, за що він потрапив за грати.

— Минулого року найголовнішою перевагою КПК ви вважали гуманізацію кримінальної юстиції. Чи змінилася ваша оцінка за рік?

— Зміни у цьому напрямі не змусили б довго чекати, якби була проголошена реформа міліції та прокуратури. До того ж не можна чекати ефективної реалізації норм кодексу, якщо в країні немає незалежного суду. А суд є залежним. І залежним він є не тільки з політичних мотивів. На місцевому рівні суддя сприймає прокурора як колегу, так само — і начальника райвідділу міліції. Логічно, що він не піде проти них і сприйматиме матеріали досудового розслідування переважно як безспірні та достовірні.

До того ж гуманізація кримінального судочинства гальмується й через те, що правоохоронці дивляться на новий кодекс старими очима. І міліція, і прокуратура намагаються підлаштувати нові норми під старі методи.

Наприклад, є норма про початок кримінального розслідування. Проте слідчі все одно продовжують писати про «порушення кримінальної справи». Давно вже немає постанови про допуск адвоката до справи (він просто тепер залучається), але наші правоохоронці вправно «постановляють» та «допускають». Вони так вчилися, так 20 років працювали. І я розумію, що пристосуватися до нових принципів їм важко.

— То, може, країні слід було б запровадити грузинські методи реформування МВС і за короткий час позбутися «закостенілих у часі» міліцейських кадрів?

— Зробити це буде вкрай важко. Втім, у Грузії за тиждень були звільнені працівники дорожньої та патрульно-постової служб. Решта «оперативників» залишилися при посадах, хоча й змушені були пройти переатестацію. До того ж грузини поставили собі за мету позбавитися правоохоронців-хабарників, що з успіхом утілилося в життя. Для нас поки що така перспектива вельми ілюзорна.

«У тому, що міліціонери недопрацьовують, вини кодексу немає»

— Олександре, події минулого року породили в державі низку настроїв проти представників колишньої влади. Тепер суспільство налаштоване розправлятися зі злочинцями в більш жорсткій формі. Чи не занадто гуманним є із цього погляду КПК?

— Взагалі особливістю кримінального процесу є те, що він не може вдаватися до крайнощів: бути занадто жорстким чи надто ліберальним. Найгірше, що про певні речі запитують у потерпілих. Треба ж розуміти, що вони завжди гіперболізують злочин. І розправитися з кривдником і злочинцем бажають об’єктивно жорсткіше, ніж передбачено законом. Я вже не кажу про виправданість покарання з огляду на реальну суспільну небезпеку. Не треба забувати й про дотримання прав та інтересів підозрюваної особи, яка фактично досить тривалий час залишається невинуватою.

В інтересах суспільства передусім за все повинне панувати бажання врівноважити права потерпілого та підозрюваного (обвинуваченого). Я, наприклад, нічого резонансного в застосуванні більш м’яких видів запобіжних заходів не бачу. Їх передбачає КПК, який приймали й розробляли з урахуванням практики ЄСПЛ. Тому казати, що для когось ці заходи є надто ліберальними, вважаю недоречним.

— Але ж були гучні справи, коли люди втікали з-під домашнього арешту. Зважаючи на це, наскільки такий захід взагалі доцільний?

— У тому, що міліціонери недопрацьовують, вини кодексу немає. Так, ми пам’ятаємо, що були прикрі випадки, коли з-під домашнього арешту втекли екс-ректор податкової академії Петро Мельник та колишній працівник спецпідрозділу «Беркут» Дмитро Садовник. Але проколи в роботі окремих працівників МВС не роблять кодекс гіршим. І норма про можливість застосування такого запобіжного заходу, як домашній арешт, на мою думку, дуже прогресивна й доцільна. Це ж великий позитив, що слідчі ізолятори не переповнені, як раніше, бо умови тримання там осіб, м’яко кажучи, неналежні. Довгий час підозрювані були відірвані від родини, від робочого місця. У камерах ізоляторів вони втрачали здоров’я, нерідко дарма, коли підозра в скоєнні злочину не підтверджувалася фактами. На мою думку, нехай вони краще сидять удома й почувають себе людьми.

— Не є таємницею, що Україна очікує на низку реформ, зокрема реформи правоохоронної діяльності. Нещодавно ухвалено закон «Про прокуратуру», готуються зміни до закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». А які з огляду не це будуть зміни в КПК?

— Експерти Центру політико-правових реформ уже давно підготували із цього приводу пропозиції. У Ген­прокуратурі та Міністерстві внутрішніх справ сплять і бачать повернення багатьох положень кодексу 1960 року. Та ми розуміємо, що це стане кроком назад: навіщо повертатися до того, чого так важко й довго намагалися позбутися.

Втім, самі правоохоронці вважають колишні положення робочими, що не дивно: тоді вони почувалися такими собі господарями, які мали змогу, наприклад, обирати на свій розсуд запобіжні заходи. І їх не цікавить, що Україна отримала десятки рішень ЄСПЛ, в яких радилося докорінно реформувати систему розслідування.

Зміни, які ми пропонуємо, не руйнують логіки кодексу, але окремі положення, які на практиці застосовуються досить повільно, доцільно було б змінити. Є, приміром, пропозиція повноцінно реалізувати ідею суду присяжних. І не тільки у справах, де йдеться про довічне позбавлення волі. До того ж для більш зваженого застосування й обгрунтування запобіжних заходів ми радимо на апеляційному рівні запровадити участь народних засідателів. Це й спонукатиме суддю ретельніше мотивувати рішення та наблизить суди до вимог суспільства. Переконаний, що оплатити людині кілька годин її присутності в засіданні як присяжного не буде для держави важким фінансовим навантаженням.

«Рівень кримінальної репресії в державі поступово зменшується»

— Автори КПК разом з його рецензентами робили величезну ставку на збільшення виправдувальних вироків. Утім, кількість цих вироків так і залишилася незначною. У чому причина?

— Я знайшов своє пояснення такій динаміці. Дуже важливо усвідомити, що значну частину колишніх виправдувальних вироків було винесено у справах приватного обвинувачення. Тобто перед суддею були 2 приватні особи без участі прокурора. Нині таких справ просто немає, адже, за новим КПК, приватне обвинувачення суттєво різниться від його визначення в кодексі 1960 року. Тоді мала місце можливість здійснити обвинувачення за скаргою потерпілого. Наразі воно завжди підтримується прокурором.

Однак і це не головне. Якщо проаналізувати кількість засуджених у минулі роки, то нині вона є меншою на 20—25%. Особисто для мене це означає, що згадані відсотки і є гіпотетично виправдувальними вироками. Тобто це ті сумнівні справи, які в попередні роки успішно йшли й у них ухвалювалися обвинувальні вироки. Нині ж прокурори направляють до суду тільки ті справи, в яких, як вони вважають, буде винесено обвинувальні вироки. Тобто, передаючи сформовану справу до суду, вони більш-менш упевнені, що ті факти, які збиралися протягом досудового розслідування, суддя не відкине.

На мій погляд, рівень кримінальної репресії в державі поступово зменшується. Особисто мені приємно спостерігати, що кількість засуджених осіб стає дедалі меншою.

— А наскільки широко використовується тепер інститут процесуальних угод? Чи можна це вважати кроком до узаконення медіації?

— Так, це, мабуть, одна з новел, яка не була притаманна ні радянському, ні українському кримінальному процесу. Існують угоди двох видів: про примирення та визнання винуватості. І, як ви слушно зауважили, перший вид і можна вважати медіацією. Потерпіла сторона й особа, котра вчинила кримінальне правопорушення, досягають консенсусу. Потерпілий отримує відшкодування, а підозрюваний — зменшений рівень покарання. Тут роль слідчого обмежується спонуканням сторін до переговорів. Якщо знову звернутися до статистики, то таких угод відносно загальної кількості кримінальних проваджень майже 9%. І це нормально, що держава вирішує не втручатися в певну частину особистого життя громадян. Навіть коли мають місце тілесні ушкодження легкої та середньої тяжкості. І така позиція держави є демократичною й ліберальною.

Інший вид угод (про визнання винуватості), як на мене, досить небезпечний. Найчастіше слідчий та прокурор пред’являють громадянину певні факти, які, з їхнього погляду, вказують на «незаперечну вину» підозрюваного. Правоохоронці спонукають особу підписати угоду про визнання цих фактів, адже, за новим КПК, це приведе до пом’якшення покарання.

— Нагадує таке собі щиросерде каяття…

— Так і є. Ця угода фактично замінила стару норму, яка передбачала явку з повинною, що раніше слугувала підставою для порушення кримінальної справи. Як на мене, є показовим, що цей вид угод дуже поширений у США. Там 95% проваджень ініцію­ють за такими угодами. Проте ця тенденція в Україні може бути небезпечною. Адже в Америці кримінальне правосуддя фактично перетворилося на затвердження таких угод. Утім, на щастя, у нас діє обмеження щодо їх застосування. Адже вони можуть застосовуватися лише щодо тих злочинів, покарання за які не перевищує 10 років ув’язнення.

— Тоді чим зумовлене ваше насторожене ставлення до таких угод?

— Небезпеку, на мій погляд, становить те, що при підписанні цих угод присутність адвоката не є обов’язковою. Наші правоохоронці дуже гарно вміють маніпулювати людьми та фактами, а отже, в особи, яка має підписати запропоновану угоду, може скластися оманливе враження щодо наслідків цього підписання. Майже ніхто зі слідчих не ставить собі за мету роз’яснити людині наслідки укладення угоди. Найважливішим є те, що, визнавши вину, особа позбавляється права апеляційного оскарження вироку. За таких умов на людину можна повісити що завгодно. Звісно, це дуже спрощує роботу слідчого й оперативників. Але якою ціною? Втішає те, що кількість таких угод все ж залишається незначною — 9—10% від усіх кримінальних проваджень.

«Кабінети слідчих до самої стелі завалені справами»

— До речі, багато правоохоронців скаржаться на те, що, попри всі сподівання, навантаження на слідство тільки зростає, а відповідно, страждає і якість проведення досудового розслідування. Чи мало б допомогти правоохоронцям уведення інституту кримінальних проступків?

— Прийняти його, вочевидь, треба. Це допомогло б полегшити розслідування. Що стосується суспільства, то введення поняття кримінальних проступків допомогло б, як не дивно, декриміналізувати певну частину правопорушень.

Так, дрібне хуліганство чи дрібна крадіжка, незалежно від майнової шкоди чи рівня суспільної небезпеки, так чи інакше є кримінальним правопорушенням. Та їх було б варто віднести до категорії проступків і визначити покарання, подібне до адміністративного.

Втім, ви праві, що слідчі нині перевантажені. КПК передбачає, що реєстрацію проваджень в ЄРДР покладено саме на їхні плечі. Інші оперативні працівники не мають права цього робити, хоча їх щонайменше на порядок більше.

Можна було б певну частину технічних обов’язків передати оперативникам, наділити їх достатніми повноваженнями й у такий спосіб полегшити роботу слідчих. Одначе така можливість прямо залежить від керівництва МВС. Проблемою може стати те, що розгалужена система правоохоронних органів працює не дуже узгоджено. Виходить, що слідчий відділу опиняється віч-на-віч із величезною купою супутніх дій технічного характеру, які за своїм обсягом просто не дозволяють йому займатися власне розслідуванням. Кабінети слідчих до самої стелі завалені справами й численними технічними документами. У таких умовах важко навіть знайти потрібну справу, що вже казати про якість розслідування?

— То, може, бракує слідчих?

— Бракує працівників, яких можна було б залучити з різних підрозділів. Інша річ, що вони самі не виявляють бажання йти працювати в слідчі підрозділи, адже знайомі з навантаженням.

Звучала гарна ідея про створення такого собі детективного агентства, де відбувалося б розмежування повноважень. Одні детективи займалися б технічною роботою, а інші — оперативною. Одні б спілкувалися, як, наприклад, ми з вами, за допомогою тільки папірця та олівця, а інші — оформляли б матеріали відповідно до букви закону. Ось тоді й доречно було б говорити про ефективність КПК. А так виходить, що кодекс прийняли, а інституційних змін не провели. Звідси й невиправдані сподівання.

«В апараті МВС не повинно бути осіб у погонах»

— Ви неодноразово наголошували, що український КПК є одним з найдемократичніших в Європі. Проте, вочевидь, за взірець при його укладанні був обраний кодекс певної держави? Якої?

— Ні. Якогось окремого документа, який би слугував прикладом, не було. Хоча перша група експертів, що займалася розробленням кодексу з 2006 до 2010 року, взяла за основу процесуальне законодавство балтійських країн, зокрема естонський та латвійський КПК. Кілька інститутів було запозичено з молдавського кримінального процесу (кодекс було прийнято 2004 року). Це якщо брати текст. Що стосується самої ідеї, то на той момент була вивчена практика ЄСПЛ, на прикладі якої ми змогли побачити моменти функціонування кодексів Франції та Німеччини. Ми неодноразово здійснювали поїздки до цих країн. Однак і досвід кримінальної юстиції США нам багато в чому допоміг.

Суттєвою різницею в написанні законів між нами й Заходом є те, що ми намагаємося занадто деталізувати свої законодавчі акти. Я завжди жартую, що якби європейські закони раптом почали функціонувати в Україні, то держави в нас могло б уже й не лишитися. Ми прагнемо заповнити кожну дрібну прогалину, через що відбувається нагромадження норм, які нерідко конфліктують між собою. Втім, на Заході при виявленні прогалин і колізій правники звертаються до засад права. Та, на жаль, такого рівня ми ще не досягли.

Ви самі бачите, що політична ситуація в країні начебто змінилася, а принципи роботи залишилися ті самі. І якщо є вказівка когось заарештувати — проблем у правоохоронців, як правило, не виникає.

— А як, на вашу думку, вплине на якість роботи правоохоронців перейменування міліції в поліцію?

— Зміна однієї тільки назви, безперечно, нічого не дасть. Перед нами приклад Росії, де замість міліціонерів охороною порядку займаються поліцейські. І що, хочете сказати, що там тепер менше порушують права осіб чи менше б’ють людей, менше беруть хабарів?

— Ні, а ви як гадаєте?

— Я впевнений, що картина там не змінилась. Як не зміниться вона і в нас. Перейменування органу не матиме сенсу, доки не оновиться хоча б половина його складу. Тоді можна буде відверто сказати суспільству, що нові люди в новій формі будуть виконувати нові функції, спрямовані на захист правопорядку й особистих прав та свобод громадянина. А якщо залишиться те саме МВС, назване поліцією, то ми просто спаплюжимо ідею.

— Однак функціонування саме поліції передбачає демілітаризацію певних силових структур. Це позитивний момент реформи?

— Безперечно. В апараті МВС узагалі не повинно бути осіб у погонах. Ми стали забувати, навіщо суб’єктові владних повноважень такі відмітні ознаки, як формений одяг. На мій погляд, форма потрібна лише для підтвердження того, що її носій є представником влади. І щоб це зрозуміти, не обов’язково навіть просити його пред’явити посвідчення. Втім, якщо працівник ОВС весь день сидить у кабінеті та владних функцій не виконує, навіщо йому форма? Він її носить, бо традиція така склалася, інших пояснень немає.

Проте є більш важлива складова демілітаризації. Представник міліції чи поліції не повинен сприйматися як військовий. Адже міліціонери керуються в роботі буквою закону, а військові — наказами керівництва. Тому й звання, наприклад, в європейських полісменів узагалі не такі, як у військових. У поліції там інспектори, констеб­лі, інтенданти.. У нас же в Збройних силах та в правоохоронців звання однакові — від сержанта до генерала. Це засадничо неправильно. У людей не повинно виникати відчуття страху чи недовіри при зустрічі з міліціонером.

«Реформа має зробити главу МВС фігурою політичною»

— Події минулої зими стали чинниками ланцюгової реакції змін у кожній ланці державної влади. Втім, реформування й докорінну зміну вирішили насамперед почати із судів. Чому першими під гарячу руку суспільства потрапили саме законники?

— Це був шлях найменшого спротиву. Адже Уряд був на той момент сформований коаліцією певних політичних сил. Одначе судова влада є окремою, не пов’язаною ні з чим за своєю природою ланкою. Хоча, на мою думку, робити все необхідно паралельно. Я, власне, переконаний, що механізм дії закону «Про відновлення довіри до судової влади» є більш ефективним, ніж закону «Про очищення влади». Останній — абсолютно політичний. У першому випадку є хоча б алгоритм перевірки суддів, створена тимчасова спеціальна комісія, яка надає висновки до Вищої ради юстиції.

Проте робити прогнози щодо результативності цих законів ще ранувато. Адже може скластися ситуація, що радикальні політичні кроки можуть стати чинниками більш позитивних змін, ніж юридичний алгоритм.

— То як, скажіть, будь ласка, повинна відбуватися реформа МВС? Із чого треба почати, що змінити, аби «переформатувати» цю структуру?

— Згадую початок нашої з вами розмови й дедалі чіткіше розумію, що судова реформа, можливо, могла б і зачекати. Адже більшість людей стикаються частіше з міліцією, ніж із судами. Впевнений, що багато хто навіть не знає, де той суд розміщується. Ідеально було б, якби реформування відбувалося паралельно в усіх інституціях влади. Втім, це утопія.

Щодо власне МВС, то, на мій погляд, найбільшою проблемою є його заформалізованість. Від цього треба відходити, це архаїзм. Подивіться, як працюють поліцейські в США. Для них метою є привести в суд особу й довести, чому саме її підозрюють у скоєнні злочину. Американські детективи й інспектори мають змогу долучати до справи майже будь-які докази, що вказують на причетність особи до злочину: фото, відео-, аудіозаписи. А наші слідчі та оперативники 90% свого часу займаються нікому не потрібною паперотворчістю, наслідком чого є накопичення зайвих документів і розростання справ подекуди в десятки томів. КПК, взагалі-то, й закладає відмову від формальних доказів на користь об’єктивних, які підтверджуються під час судового розгляду.

Вважаю також, що реформа має зробити главу МВС фігурою політичною. Професіоналами мають бути керівники поліції, які знають усю «кухню» зсередини.

Та здебільшого маю дещо песимістичний погляд на імплементацію реформи.

— І все ж, Олександре, незабаром Новий рік, а отже, нові плани, прогнози та сподівання. Чого чекаєте в новому році особисто ви та яких змін очікувати державі?

— Я очікую змін і сподіваюся, що вони настануть, хай і не кардинальні. Проте, маючи бажання, усе заплановане можна втілити й за один рік, навіть за наступний. Та наразі я бачу роботи на п’ятирічку. Європейці взагалі кажуть: «Пишіть реформаторські закони, а гроші знайдуться». І, мабуть, це правильно, адже для того, щоб утілити задумане в життя, треба активно діяти. Оце й буде успіхом для кожного.

Олександр БАНЧУК народився 8 жовтня 1980 р.

У 2003 р. закінчив юридичний факультет Київського національного університету ім. Т.Шевченка.

Протягом 2001—2003 рр. працював юрисконсультом на підприємстві.

З 2003 р. — експерт Центру політико-правових реформ.

Автор та співавтор близько 20 книг і понад 50 статей.

Кандидат юридичних наук.