или Как прокуроры и юридические лица — нерезиденты сдерживают поступление средств от судебного сбора в государственный бюджет
Сложные вопросы хозяйственного судопроизводства относительно применения земельного законодательства рассматривались Львовским апелляционным хозяйственным судом на базе Хозяйственного суда Черновицкой области в режиме семинара-совещания. Судьи пришли к выводу, что основанием для расторжения договора аренды земли является именно факт использования последней не по целевому назначению, а не медленное целевое использование. Нашли коллизии и в вопросе уплаты судебного сбора юрлицами — нерезидентами.
Для чого потрібна єдність?
Початковою темою семінару стало тлумачення норм права та забезпечення єдності судової практики. Суддя ЛАГС Леся Давид наголосила, що в демократичних державах правова стабільність визнається однією з основоположних цінностей. У країнах Європи існує тенденція до підвищення ролі судових органів держави, оскільки третя гілка влади є одним із засобів забезпечення такої стабільності.
Вона також зазначила, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях не раз робив висновки щодо принципу правової визначеності як одного з фундаментальних аспектів верховенства права. «Для того щоб судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно, аби рішення судів були розумно передбачуваними», — процитувала Л.Давид висновки європейських колег. Як зауважила доповідачка, ЄСПЛ наголошує на необхідності дотримання принципу рівності сторін у процесі. А забезпечення цього принципу можливе лише за умови однакового тлумачення й застосування судами правових норм. При цьому змінами, внесеними до процесуальних кодексів законом «Про судоустрій і статус суддів», передбачено прогресивні норми, які встановлюють принципово новий підхід до обов’язковості рішень Верховного Суду. Тож суди зобов’язані привести свою практику у відповідність із рішеннями ВС, зазначила Л.Давид.
Суддя також нагадала колегам, що ще у 2008 році Консультативна рада європейських суддів наголосила, що вищі судові органи можуть сприяти поліпшенню якості судових рішень, розробляючи рекомендації для судів нижчого рівня, а також привертати їх увагу до принципів, що застосовуються згідно з наявною практикою.
Такі роз’яснення, як результат узагальнення судової практики, враховують різні підходи до застосування законодавства. А отже, постанови Пленуму ВС розробляються з урахуванням уже усталеної судової практики. Вони, на думку фахівців, охоплюють більшість спірних питань судової практики щодо конкретних категорій справ.
Таким чином, усвідомивши необхідність розроблення спільних позицій щодо тих чи інших правовідносин, судді перейшли до обговорення конкретних проблем, які виникають під час розгляду справ.
Розірвати не можна продовжити
Однією з проблемних виявилася категорія справ, які виникають із земельних правовідносин. Так, суддя ЛАГС Максим Желік торкнувся питання про визначення виключної підсудності справ згідно з ч.9 ст.16 Господарського процесуального кодексу (спори з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником). Під цю норму підпадає розгляд питань щодо зміни та розірвання договорів оренди земельних ділянок, а також стягнення заборгованості орендної плати за договорами користування земельною ділянкою.
Проте, як зауважив М.Желік, договір є узгодженим волевиявленням двох або більше сторін. Саме тому суд не може зобов’язати іншу сторону договору внести до нього зміни. За твердженням доповідача, зацікавлена сторона може тільки просити суд своїм рішенням унести зміни до договору, але аж ніяк не примусити відповідача зробити це.
Що ж стосується орендної плати за користування землею, то судам, на думку М.Желіка, слід також ураховувати, що її розмір визначається сторонами в договорі. Закон «Про оренду землі» також наголошує, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. І тільки в разі її недосягнення спір вирішується в судовому порядку.
Згідно з ч.3 ст.653 Цивільного кодексу, «якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили».
У більшості спорів, що розглядались у господарських судах Львівщини, підставою для внесення змін до договорів оренди землі було прийняття органом місцевого самоврядування нової нормативно-грошової оцінки землі, у зв’язку із чим і змінювався розмір орендної плати та земельного податку.
Зазвичай позов заявлявся прокурором в інтересах органу місцевого самоврядування у зв’язку з відмовою орендарів укладати додаткові угоди щодо зміни розмірів грошової оцінки об’єкта оренди та суми орендної плати залежно від цього розміру. Задовольняючи такі позови, суди, за твердженням доповідача, мотивували свої рішення передбаченою в договорі можливістю збільшення розміру орендної плати. Адже орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є регульованою ціною, а законодавча зміна граничного розміру цієї плати є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору.
При прийнятті таких рішень суди переважно керувалися положеннями ст.651 ЦК та ст.30 закону «Про оренду землі», які передбачають можливість зміни та розірвання договору оренди землі за рішенням суду в разі істотного порушення умов такого правочину.
М.Желік дійшов висновку, що судам слід ураховувати положення ст.32 закону «Про оренду землі», згідно з якими на вимогу однієї зі сторін за рішенням суду договір оренди землі може бути достроково розірваний у разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених стст.24, 25 цього акта, а також «у разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки». До того ж у випадку встановлення порушень, коли земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням, визначеним умовами договору, та у спосіб, що суперечить екологічним вимогам, суди мають усі правові підстави для задоволення вимог про розірвання договору оренди на підставі ст.32 закону «Про оренду землі».
За словами судді, про нецільове використання землі може свідчити, наприклад, відсутність проведення будь-яких будівельних робіт на об’єкті. Зокрема, це може підтверджуватися актом, складеним Державною архітектурно-будівельною інспекцією. Разом з тим доповідач звернув увагу на те, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме факт використання ділянки не за цільовим призначенням, а не відсутність, наприклад, забудови останньої протягом
3 років поспіль.
Розглядаючи справи про розірвання договору оренди з підстав заборгованості з орендної плати, М.Желік порадив мати на увазі, що основною метою договору оренди земельної ділянки та одним з визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання ним орендної плати в установленому розмірі.
Проте наявність заборгованості з орендної плати потребує належного доведення. Зокрема, вважає доповідач, як доказ може використовуватися довідка Державної податкової інспекції про наявність заборгованості за земельним податком та орендною платою.
Судовий збір з іноземних представників
Окремою темою наради стало обговорення особливостей провадження у справах за участю іноземних суб’єктів господарювання. Суддя ЛАГС Оксана Скрипчук зауважила, що першочерговим питанням при підготовці будь-якої справи до розгляду є визначення підсудності спору. Через те що підсудність спорів з резидентами та нерезидентами не регулюється українським законодавством одним нормативним актом, суди різних інстанцій неоднаково розуміють і застосовують відповідні норми.
Так, відповідно до ст.123 ГПК «іноземні суб’єкти господарювання мають такі самі процесуальні права і обов’язки, що і суб’єкти господарювання України, крім винятків, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою».
Правовідносини, пов’язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності, регулюються положеннями закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із законом «Про міжнародне приватне право». Саме він визначає, що ці відносини грунтуються на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності, суб’єктами яких є фізичні та юридичні особи.
Стаття 124 ГПК встановлює, що господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо відповідач розташований на території України. Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо на території України розміщуються філії та відокремлені підрозділи іноземного підприємства або нерухоме майно, відносно якого виник спір.
У пп.1 і 7 ст.76 закону «Про міжнародне приватне право» передбачено, що «суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом… якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи… судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону» та «якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України».
Місцеві господарські суди, за словами доповідача, можуть вирішувати спори й у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб’єктом господарської діяльності (так звана угода про договірну підсудність).
Обираючи як орган вирішення спорів український місцевий господарський суд, сторони такої угоди повинні дотримуватися вимог міжнародного договору та ст.16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів. Отже, у разі непідвідомчості спору за участю іноземного підприємства чи організації господарський суд має відмовити в прийнятті позовної заяви. Відмова в прийнятті заяви можлива також, якщо в пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено законом «Про судоустрій і статус суддів».
О.Скрипчук зауважила, що на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має подати оформлений з урахуванням положень закону «Про міжнародне приватне право» документ, що є доказом її правосуб’єктності (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).
Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР.
Крім цього, господарські суди повинні керуватися вимогами ст.4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися при вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації. Зокрема, ч.4 ст.4 кодексу передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у визначених законом або міжнародним договором випадках.
Як зазначила доповідачка, суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розд.2 ч.III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.69. Суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами нашої держави.
Консули України легалізують іноземні документи, що подаються до її офіційних органів, відповідно до ст.54 Консульського статуту.
Як підкреслила суддя, легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не виключає в разі необхідності перевірки з боку суду правильності вміщених у ньому відомостей по суті.
Міжнародними договорами про правову допомогу може передбачатися надання іноземних офіційних документів без консульської легалізації. Зокрема, без будь-якого спеціального засвідчення приймаються на території інших держав — учасниць СНД документи, які видано або засвідчено установою чи спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою та скріплено офіційною печаткою на території однієї з держав — учасниць СНД.
Таким чином, господарський суд має право приймати іноземні офіційні документи без консульської легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР.
Суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог закону «Про засади державної мовної політики», роз’яснила суддя.
Господарські суди повинні мати на увазі, що конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) і про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 р.) мають застосовуватись у вирішенні спорів за договорами купівлі-продажу, укладеними сторонами, розташованими в різних державах, незалежно від посилання на зазначені конвенції в договорі за наявності однієї з таких умов:
• сторони договору перебувають у державах, кожна з яких є учасницею конвенції;
• згідно з колізійними нормами міжнародного приватного права має застосовуватися матеріальне право держави — учасниці конвенції.
Сторони договору, за словами О.Скрипчук, можуть виключити застосування конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів шляхом прямої вказівки на це в договорі.
Оскільки на іноземні підприємства й організації поширюється національний режим судового процесу, зазначені особи повинні виконувати зобов’язання, зокрема щодо сплати судових витрат.
Останні можуть сплачуватися уповноваженими представниками — резидентами України, які ведуть справу в господарському суді від імені іноземних суб’єктів господарювання й мають відповідні повноваження згідно з ст.28 ГПК.
Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і організацій може здійснюватися за наказом суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках України. В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися в порядку виконання судових рішень на підставі міжнародних договорів.
Вирішуючи спір за участю суб’єктів господарювання держав — учасниць СНД, слід ураховувати, що угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб’єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24.12.93) і угоду про порядок взаємного виконання рішень господарських та економічних судів на території держав — учасниць СНД (Москва, 6.03.98) Україна не підписала, а отже, їх положення в нашій країні не діють.
Таким чином, як наголосила доповідачка, відсутній механізм виконання рішення господарського суду в частині стягнення з іноземної особи судового збору. Тому господарські суди приймають до свого провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у доход державного бюджету суми державного мита в установленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету є довідка відповідного територіального органу Державного казначейства.
Відповідно до ч.8 ст.5 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим актом, якщо іншого не передбачено міжнародними договорами. Оскільки Україна не уклала жодного міжнародного договору щодо особливостей цього провадження для кредиторів-нерезидентів, на них поширюється національний режим провадження у справах про банкрутство без будь-яких винятків і особливостей.
У цілому семінар-нарада, як підсумував голова ЛАГС Борис Плотніцький, був цікавим та продуктивним. «Завдяки такому заходу з’явилася можливість для суддів апеляційного округу провести обговорення проблем неоднакової практики застосування норм права. Вважаю, що це ще один крок у напрямку єдності застосування норм закону та вдосконалення триланкової системи господарських судів України», — підкреслив Б.Плотніцький.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!