Отсутствие согласия должника на заключение договора поручительства не является основанием недействительности такого соглашения
Вищий господарський суд України
Інформаційний лист
21 листопада 2011 року №01-06/1624/2011
Про практику застосування Вищим господарським судом України
у розгляді справ окремих норм матеріального права
З метою забезпечення правильної і однакової судової практики вважаємо за необхідне звернути увагу господарських судів на практику застосування судом касаційної інстанції у розгляді справ окремих норм Цивільного кодексу, Господарського кодексу та інших актів законодавства, що містять норми матеріального права, а саме:
1) стст.203, 215, 511 ЦК в розгляді справ зі спорів про визнання недійсним договору поруки, укладеного між кредитором і поручителем без згоди боржника на забезпечення виконання останнім свого обов’язку.
Договір поруки, за змістом приписів стст.553, 554 ЦК, укладається кредитором за зобов’язанням, яке забезпечується порукою, і поручителем. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником (стороною) в зобов’язанні, забезпеченому порукою. Законодавством не передбачено і не випливає зі змісту правовідносин поруки обов’язку кредитора або поручителя за договором поруки отримувати згоду боржника на укладення такого договору (див. постанови ВГС від 7.09.2010 №53/86-09, від 7.09.2010 №14/212пд).
З огляду на відсутність передбаченого законом обов’язку укладати договір поруки лише за згодою боржника відсутність згоди боржника на укладення договору поруки не порушує умови дійсності договору поруки і не є підставою недійсності зазначеного правочину.
2) ст.220 ЦК в розгляді справ зі спорів про визнання дійсним правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
Відповідно до ч.3 ст.640 ЦК договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.
Частиною 2 ст.220 ЦК передбачено, що, якщо сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами та відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Відповідні приписи ч.2 ст.220 ЦК не застосовуються щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до стст.210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін (див. абз.2 п.13 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9, постанову ВС від 18.04.2011 №2-17/604-2009 і постанову ВГС від 20.01.2011 №2-27/19191-2006).
Слід також мати на увазі, що з 1.01.2012 набирає чинності закон «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів», яким ч.3 ст.640 ЦК викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню є укладеним з дня такого посвідчення, а з ч.2 ст.657 названого кодексу виключено слова «та державної реєстрації».
Таким чином, із зазначеної дати скасовується обов’язок здійснювати державну реєстрацію відповідного договору купівлі-продажу після його нотаріального посвідчення.
3) ч.2 ст.625 ЦК в розгляді справ зі спорів про стягнення сум інфляційних втрат та процентів річних за період відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.
Стаття 625 ЦК передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Таким чином, наявність судових актів про стягнення заборгованості, у тому числі стосовно яких є ухвала про відстрочку або розстрочку виконання, не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків (див. постанови ВГС від 14.09.2010 №36/358, від 16.02.2011 №17/177-10 та постанову ВС від 4.07.2011 №13/210/10).
4) ч.1 ст.652 ЦК у розгляді справ зі спорів про розірвання кредитного договору у зв’язку зі зміною економічної ситуації та коливанням курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України.
Частиною 1 ст.1054 ЦК передбачено, що, за кредитним договором, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Разом з тим п.4 ч.1 ст.44 ГК встановлено, що підприємництво здійснюється на основі комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.
Отже, із суті кредитного договору та приписів ст.652 ЦК випливає, що зміна економічної ситуації та факт коливання курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України є комерційним ризиком позичальника, а тому не можуть бути підставами для розірвання кредитного договору або для невиконання зобов’язань за кредитним договором (див. постанови ВГС від 12.08.2010 №08/2113, від 26.04.2011 №25/448, постанову ВС від 23.05.2011 №53/325-09).
5) ч.2 ст.188 ГК в розгляді справ зі спорів щодо обов’язку сторони за договором до звернення до суду з позовом про розірвання договору надсилати відповідну пропозицію іншій стороні за договором.
Рішенням КС від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення ч.2 ст.124 Конституції стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Отже, недотримання позивачем вимог ч.2 ст.188 ГК щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (див. постанову ВС від 17.06.2008 №8/32пд).
Відповідну правову позицію викладено також в інформаційних листах ВГС «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року» від 13.08.2008 №01-8/482 та «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом від 15.01.2010 №01-08/12 і в постанові ВГС від 29.03.2011 №22/110).
6) ч.6 ст.232 ГК в розгляді справ зі спорів про стягнення неустойки за прострочення суб’єктами господарювання виконання зобов’язання з повернення орендованого майна.
Відповідно до ст.256 ЦК під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені; п.1 ч.2 ст.258 названого кодексу).
Водночас ч.6 ст.232 ГК визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема, ч.6 цієї статті передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Отже, ч.6 ст.232 ГК встановлено строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, і який не є строком позовної давності, а п.1 ч.2 ст.258 ЦК — строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права (див. постанову ВГС від 14.12.2010 №4/49-42).
Якщо укладеним сторонами договором оренди передбачено більш тривалий, ніж визначений ч.6 ст.232 ГК, строк, у межах якого перераховуються штрафні санкції, то застосуванню підлягає саме строк, установлений договором.
7) ч.3 ст.81 ГК та стст.25, 28 закону «Про господарські товариства» в розгляді справ зі спорів про переведення прав покупця за договором купівлі-продажу акцій закритого акціонерного товариства.
17.09.2008 прийнято закон «Про акціонерні товариства», який набрав чинності 30.04.2009. З цього дня втратила чинність ст.81 ГК.
Відповідно до п.2 розд.XVII закону про акціонерні товариства через два роки з дня набрання чинності цим законом (29.04.2011) стст.25, 28 закону «Про господарські товариства» втратили чинність у частині, що стосується акціонерних товариств.
Згідно з п.4 розд.XVII закону про акціонерні товариства до приведення у відповідність із цим законом закони України, інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить цьому закону, крім, зокрема, стст.25, 28 закону «Про господарські товариства» у частині, що стосується акціонерних товариств, створених до набрання чинності цим законом про акціонерні товариства.
Отже, до втрати чинності ст.81 ГК власник акцій закритого акціонерного товариства мав право вільно обирати покупця своїх акцій з числа осіб, які мають таке переважне право (див. постанови ВГС від 21.07.2010 №5020-4/278, від 13.12.2010 №5020-3/123-12/544-5/032).
Відповідної правової позиції дотримувався й Верховний Суд (див. постанови ВС від 20.04.2010 №5020-3/118-12/539-5/027, від 20.04.2010 №5020-3/119-12/540-5/028).
Із втратою чинності ст.81 ГК правове регулювання питання щодо переведення прав покупця за договором купівлі-продажу акцій закритого акціонерного товариства здійснюється за ст.7 закону про акціонерні товариства, згідно з якою акціонери приватного акціонерного товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі, пропорційно кількості акцій, що належать кожному з них.
Акціонер приватного акціонерного товариства, який має намір продати свої акції третій особі, зобов’язаний письмово повідомити про це решту акціонерів товариства та саме товариство із зазначенням ціни та інших умов продажу акцій. Якщо акціонери приватного акціонерного товариства та/або товариство не скористаються переважним правом на придбання всіх акцій, що пропонуються для продажу, протягом встановленого цим законом або статутом строку, акції можуть бути продані третій особі за ціною та на умовах, що повідомлені товариству та його акціонерам (ч.4 ст.7 закону про акціонерні товариства).
У разі порушення зазначеного у цій статті переважного права на придбання акцій будь-який акціонер товариства та/або саме товариство, якщо статутом товариства передбачено переважне право на придбання акцій товариством, має право протягом трьох місяців з моменту, коли акціонер чи товариство дізналися або повинні були дізнатися про таке порушення, вимагати у судовому порядку переведення на них прав та обов’язків покупця акцій (ч.5 ст.7 названого закону).
8) приписів законодавства у розгляді господарськими судами справ зі спорів, пов’язаних з бездоговірним споживанням електроенергії.
Відповідно до ч.1 ст.1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Статтею 1213 ЦК передбачено, що набувач зобов’язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Пунктом 2 ч.2 ст.27 закону «Про електроенергетику» передбачено, що крадіжка електричної і теплової енергії, самовільне підключення до об’єктів електроенергетики і споживання енергії без приладів обліку є правопорушеннями в електроенергетиці.
Пунктом 2.6 Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики від 4.05.2006 №562, встановлено порядок визначення обсягу та вартості самовільно спожитої електричної енергії в разі виявлення у споживача порушень, зазначених у пп.5 п.2.1 методики, та за умови відсутності у такого споживача договору про постачання електричної енергії.
Пункт 2.1 методики застосовується на підставі акта про порушення, складеного в порядку, встановленому цією методикою, з урахуванням вимог Правил користування електричною енергією та в разі виявлення таких порушень.
Недоврахована електрична енергія — це збитки енергопостачальника через правопорушення споживача у сфері електроенергетики, які підлягають доказуванню з урахуванням приписів ст.225 ГК та стст.22, 614, 1212, 1213 ЦК (див. постанови ВГС від 26.01.2010 №5/103-09, від 23.09.2010 №8/374/09).
Відповідна правова позиція щодо застосування положень методики та Правил користування електричною енергією для визначення обсягу та обрахування вартості електричної енергії, спожитої за відсутності укладеного між сторонами договору про постачання електричної енергії, викладалася й Верховним Судом (див. постанову від 16.05.2011 №15/147/10).
9) ч.4 ст.12 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у розгляді питання щодо стягнення з боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, штрафних санкцій, нарахованих на підставі ст.106 Статуту залізниць України за невиконання плану перевезень вантажу.
Відповідно до абз.1 ч.4 ст.12 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Мораторій на задоволення вимог кредиторів — зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів обов’язкових платежів (абз.24 ст.1 закону про банкрутство).
Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань (абз.4 ч.4 ст.12 закону про банкрутство).
Статтею 106 Статуту залізниць України передбачено, що за невикористання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень сплачується штраф. За цією нормою, залізниця зобов’язана подати необхідні вантажовідправнику вагони, а останній — прийняти їх і використати для своїх потреб. Якщо заплановані вагони вантажовідправником завантажені не були, то ним порушуються умови планування перевезень, і залізниця отримує право нараховувати відповідний штраф.
Отже, штрафом, передбаченим ст.106 Статуту залізниць України, забезпечується зобов’язання щодо виконання плану перевезень (невиконання вантажовідправником свого обов’язку в натурі), а не грошове зобов’язання, тому дія ч.4 ст.12 закону про банкрутство на такі правовідносини не поширюється (див. постанови ВГС від 20.08.2010 №35/19-10, від 21.04.2010 №22/248-09, постанову ВС від 15.11.2010 №35/19-10).
Голова Вищого господарського суду України В.ТАТЬКОВ
Весь номер в формате PDF
(pdf, 3.16 МБ)
Материалы по теме
За венграми хотят закрепить право на наличку
09.11.2023
В НБУ озвучили уровень инфляции в 2023 году
27.01.2023
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!