Долг с возможностью пролонгации

Исковая давность отсчитывается по истечении 30 дней со дня предъявления требования о возвращении ссуды

Верховний Суд України

Іменем України
Ухвала

20 квітня 2011 року               м.Київ                        

Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — ПАТРЮКА М.В.,

суддів: ЖАЙВОРОНОК Т.Є., ЛУСПЕНИКА Д.Д., ЛЯЩЕНКО Н.П., ОХРІМЧУК Л.І.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, Особи 8, Особи 9 про стягнення позики, за касаційною скаргою Особи 6 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14.04.2010 та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 8.09.2010,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2010 року Особа 6 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 17.10.2004 позичила Особі 7, Особі 8, Особі 9 $2 млн 200 тис., 22.10.2004 — $800 тис., а 1.09.2005 — €400 тис. строком на 1 рік зі сплатою 17% річних. Позикові відносини були оформлені відповідними розписками, якими передбачалася можливість пролонгації строку повернення позики. Оскільки відповідачі своїх зобов’язань не виконали, позивачка просила стягнути солідарно з відповідачів 53357623 грн. 48 коп., а також понесені судові витрати.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14.04.2010, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8.09.2010, у задоволенні позову Особи 6 відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 6 в особі представника, Особи 10, просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів уважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ураховуючи положення п.2 розд.ХІІІ «Перехідні положення» закону від 7.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів», справа розглядається за правилами ЦПК від 18.03.2004 в редакції, чинній до введення в дію закону від 7.07.2010.

Згідно з ч.2 ст.324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка, знаючи про порушення її прав, з вересня 2006 року протягом установленого законом трирічного строку позовної давності з позовом до суду не звернулась, а відповідачі, Особа 7 та Особа 8, просили про застосування позовної давності.

Апеляційний суд погодився з таким висновком, додатково зазначивши, що надіслання до суду першої інстанції після ухвалення рішення, 19.04.2010, розписки про часткове повернення боргу в сумі $55 тис. ще 15.05.2008 не свідчить про переривання позовної давності, оскільки під час розгляду справи позивачка суду таких відомостей не надавала, у позовній заяві, поданій до суду в лютому 2010 року, про таке не згадувала, вказану суму із суми позову ні вона, ні її представник не виключили.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст.213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Згідно з ст.214 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до стст.1046, 1049 ЦК позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві суму позики у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ч.2 ст.1047 ЦК на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника.

Судом установлено, що 17.10.2004 Особа 6 позичила Особі 7, Особі 8, Особі 9 $2 млн 200 тис., 22.10.2004 — $800 тис., а 1.09.2005 — €400 тис. Позика надавалася строком на 1 рік зі сплатою 17% річних, оформлена трьома розписками, якими передбачалася можливість пролонгації строку повернення позики.

На порушення вимог стст.212—214 ЦПК на зазначені фактичні обставини справи суди належним чином уваги не звернули, у сторін не з’ясували та не дали оцінки тому, чи не підпадають такі умови розписок як «можливість пролонгації строку повернення позики» під дію абз.2 ч.1 ст.1049 ЦК, згідно з яким у разі, якщо строк повернення позики визначений моментом пред’явлення вимоги, позика повинна бути повернута позичальником протягом 30 днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це.

Зі справи вбачається, що позичальники позику в установлений строк не повернули, а позикодавець не вимагала повернення грошей у визначений строк (один рік), проте вона скористалась умовою розписок про автоматичну пролонгацію строку повернення позики та в січні 2010 року надіслала відповідачам претензію про повернення позики і, не отримавши відповіді, у лютому 2010 року звернулася до суду з відповідними позовними вимогами.

З’ясування викладених обставин має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки впливає на питання про застосування позовної давності.

Крім того, висновок судів про те, що розписка про часткове повернення позики, датована 15.05.2008, яка може свідчити про переривання позовної давності, не може бути доказом у справі, оскільки такий висновок зроблений лише на припущеннях, що не дозволяється ч.4 ст.60 ЦПК, висновок суду повинен бути правовим (з посиланням на норми права), а не емоційним.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст.213 ЦПК щодо законності й обгрунтованості. Це в силу ст.338 ЦПК є підставою для скасування ухвалених судових рішень з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Особи 6 задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14.04.2010 та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 8.09.2010 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.