«Кубик Рубика» «гібридної» системи

Як доступу до правосуддя «не розчинитись» у структурній ієрархії

Про самі реформи, їх суть і необхідність сказано вже немало. Проте суспільство не отримало  тих позитивних результатів, які мало б отримати від них, ураховуючи благі наміри авторів ініціатив.
Саме цим мотивовано звернення судді Ковпаківського районного суду м.Сум Вадима Рикова до Президента. Служитель Феміди виклав своє бачення судової реформи і запропонував унести зміни до структури третьої гілки влади.

Про самі реформи, їх суть і необхідність сказано вже немало. Проте суспільство не отримало  тих позитивних результатів, які мало б отримати від них, ураховуючи благі наміри авторів ініціатив.

Саме цим мотивовано звернення судді Ковпаківського районного суду м.Сум Вадима Рикова до Президента. Служитель Феміди виклав своє бачення судової реформи і запропонував унести зміни до структури третьої гілки влади.

З миру по нитці

Прийнято вважати, що будь-які перетворення ініціюються і проводяться найпрогресивніше мислячими членами суспільства — тими, хто завдяки своїм знанням, досвіду й через погляди на розвиток держави, зміцнення її основ здатний не тільки сформувати саму концепцію реформ, а й довести їх до логічного завершення. Причому зробити це потрібно якомога менш болісно для суспільства і зберегти певну спадкоємність суспільних відносин.

Значення слова «реформа» — це «перетворення, зміна, перевлаштування чого-небудь». І суспільство, в якому на початку 1990-х років стали формуватися нові, раніше не відомі йому основи державної політики, непомітно опинилося в полоні нав’язаної йому свободи. Свободи в тому розумінні, як це властиво країнам західної демократії, зокрема й США, країнам, які мають свою, особливу історію, культуру, ідеологію, стандарти і принципи державного будівництва.

У 1990-х роках головною метою було руйнування всього радянського, з-поміж іншого й судової системи, яка вважалася неприйнятною через три основні причини: наявність всеосяжного прокурорського нагляду, існування системи судового нагляду й певних обмежень доступу до правосуддя. Й існуючу судову систему знищили.

Руйнуючи її, ті, хто заявив про необхідність реформування, не могли за­пропонувати нічого натомість. Усе, що їм удавалося, — це поверхово ви­вчити функціонування судових систем країн Європи і США, при цьому не враховувалися наші традиції та суспільно-політичні реалії. Підсумком таких перетворень стало формування «вінегретної» системи правосуддя: трохи запозичили в Німеччини, щось — у Франції, частину — в США тощо. Звичайно ж, було кілька власних «ноу-хау».

При такій системі права та інтереси громадянина, заради якого й задумана реформа, було все важче захищати, а доступ до правосуддя став «розчинятися» в судовій ієрархії.

Переобтяжені державою

Ще одна реалія україн­ського правосуддя — доступ до нього має лише та частина суспільства, яка бере участь у розподілі матеріальних благ. І в цьому немає провини суддівського корпусу, представників якого постійно виставляють такими собі користолюбцями, хабарниками і зволікальниками.

Треба віддати належне тим порядним суддям, які, попри подібну громадську думку, продовжують нести свій обов’язок, виконуючи призначену ним роль складному механізмі правосуддя — «кубика Рубика».

Для досягнення поставлених цілей при проведенні реформ необхідно мати достатній кадровий потенціал, який буде навчений не тільки працювати в нових умовах, а і якісно виконувати свої обов’язки — здійснювати правосуддя.

Чи є потреба міркувати про якість роботи, спираючись лише на статистичні дані? У сучасних умовах суди першої інстанції за­знають непомірного навантаження, розглядаючи спори, за великим рахунком, штучно створені самою державою.

До речі, й Верховний Суд завдяки результатам проведеної «малої судової реформи» також виявився переобтяженим справами. У результаті ця найвища судова інстанція фактично не має можливості виконувати своє призначення — вивчати й узагальнювати судову практику. Адже останнє — це той орієнтир, якого повинні дотримуватися суди. У результаті весь Верховний Суд як механізм сьогодні працює вхолосту, і це при колосальних матеріальних витратах порівняно з іншими судами країни.

Кожен член суспільства може поставити запитання: чому в державі якість правосуддя не відповідає передбачуваним стандартам? Чому такий низький рівень довіри до суддів?

Дозволю собі поділитися деякими роздумами з приводу того, що можна було б зробити.

Суддя за направленням

Необхідно погодитися з тим, що система добору суддів, яка діє нині, настільки ускладнена й нелогічна, що породжує безліч негативних тенденцій: відбір «своїх» кадрів, суб’­єктивну оцінку рівня підготовленості кандидатів, реальне усунення органів влади від виконання прямих функціональних обов’язків із формування кадрового складу, здійснення судочинства за регіональними ознаками та ін. І при цьому потрібно розуміти, що в такому механізмі задіяні людські ресурси за допомогою роботи у відповідних кваліфікаційних комісіях.

Якщо вже створена Академія суддів як спеціальний учбовий заклад, то вона й повинна займатися всіма питаннями: навчанням кандидатів у судді, виконанням державного замовлення на підготовку служителів Фе­міди і тим, щоб надалі вони отримали офіційний статус, підвищенням кваліфікації суддів, їх перепідготовкою, залученням до роботи в разі потреби суддів, котрі ви­йшли у відставку. Саме навчання в академії протягом певного строку (один або два роки) дасть можливість перевірити кандидатів з погляду їх готовності до суддівської роботи, а випускні іспити слугуватимуть підставою для набуття статусу судді відповідно до указу Президента й одночасно з процедурою обов’язкового направлення за рішенням Вищої ради юстиції до будь-якого суду для заміщення вакантної посади в межах п’ятирічного строку.

Такий суддя, не маючи якихось зобов’язань з конкретними судами, здобувши якісну освіту й гарну підготовку під час спілкування із членами ВС, вищих судів, інших структур державної влади, буде більш незалежним від настроїв і поглядів керівництва відповідних судів.

ВРЮ могла б узяти на себе й функції підготовки та вирішення питання про переведення суддів, що дозволило б зняти проблему заповнення вакансій.

Усі питання підвищення кваліфікації, віддані на розсуд самих суддів, також могли б належати до компетенції академії: хоче суддя підвищити свою кваліфікацію та клас — відправляється в Академію суддів, де проходить курс підготовки й за наслідками заліку отримує кваліфікаційний клас.

При такій схемі стануть не потрібні регіональні кваліфікаційні комісії суддів і ВККС.

Інстанційний розподіл

При радянській системі правосуддя людина не думала про те, до якої судової установи їй звертатися. А при нав’язаній сьогодні системі спеціалізації в громадянина з’явилася ще одна проблема — ви­значити (причому без допомоги адвоката, що характеризує рівень правової грамотності будь-якого демократичного суспільства) суб’єкт такого звернення. Тому, на мою думку, необ­хідно повернутися до си­стеми єдиної судової установи в межах судів першої та апеляційної інстанцій, звертаючись до яких громадянин на свій розсуд (самостійно або за допомогою адвоката) вирішує спір незалежно від виду юрисдикції (за винятком господарських судів), реалізовуючи при цьому конститу­ційний механізм доступу до правосуддя.

Спеціалізація повинна існувати на рівні вищих судових установ.

Щоб людина могла реалізувати своє право на доступ до правосуддя в касаційній інстанції, щоб уникнути будь-яких зловживань і захистити її права і свободи, можна зробити обов’язковою участь адвоката й забезпечити кожного громадянина захисником. Це посилить роль адвокатури в суспільстві, мінімізує кількість безпідставних звернень, а судам касаційної інстанції дасть час для узагальнення судової практики і підвищення кваліфікації.

Конституціоналісти, напевно, висловлюватимуть незгоду. Проте по­дібна позиція буде не співмірна з тими обмеженнями доступу до правосуддя, які існують у демократичних країнах За­хідної Європи.

Необхідно також відмовитися від такого неприпустимого стану справ, при якому суди апеляційної інстанції вважають суди першої інстанції підлеглими через ієрархію. У процесуальному порядку необхід­но повністю позбавитися практики повернення справ з вищої інстанції в нижчу. Це завжди приводить до збільшення строків розгляду конкретних справ і під­штовхує суддів вищої інстан­ції до недобросовісного виконання своїх обов’язків. Тим самим можна сформувати систему розгляду спорів, що складається з трьох інстанцій — першої, апеляційної та касацій­ної.

Сам процес в апеляційній інстанції повинен відповідати апеляційному розгляду справи. Нині ж існує практика, при якій в основному лише суддя-доповідач ознайомлений з матеріалами справи, а інші члени колегії виступають «вільними слухачами», що підриває авторитет правосуддя.

Верховний Суд у такій системі дійсно виконуватиме функції найвищої судової установи, котра узагальнює судову практику, і зможе працювати в складі 25—30 суддів.

Для усунення можливих судових помилок, а також зловживань необхідно част­ково повернутися до механізму судового нагляду. Причому лише на рівні та в межах повноважень каса­ційного суду.

Дисциплінарну відповідальність — за ВРЮ

Невід’ємна ознака «розгнузданої» демократії — це вседозволеність. Вона, як іржа, роз’їдає систему зсередини і визначає стиль роботи певної частини суддівського корпусу. Діюча система дисциплінарної відповідальності довела свою неспроможність, причому, знову-таки, через специфічне функціонування відповідних кваліфікаційних комісій усіх рівнів.

Ця робота повинна вестися професійно. Як варіант — у структурі ВРЮ можуть бути сформовані ре­гіональні дисциплінарні інспекції, котрі матимуть повноваження проводити відповідні перевірки, матеріали яких передавалися б складу дисциплінарної колегії, яка, своєю чергою, діяла б у системі Верховного Суду. Ось вона-то і виносила б висновок про наявність тих чи інших дисциплінарних порушень.

За наслідками такого висновку ВРЮ приймала б остаточне рішення про можливість подальшої роботи судді на посаді.

Я думаю, викладене може бути корисним при формуванні системи якісного правосуддя, простого і доступного будь-якому членові суспільства. Проте є, на мій погляд, і деякі помилки, про які слід сказати.

Суспільство визнало, що система правосуддя далі в такому вигляді існувати не може. Вона знищує себе зсередини. Проте чи готові всі «дійові особи» зробити рішучий крок і, не дбаючи про матеріальні інтереси, здійснювати ефективне і якісне правосуддя, зробити його доступним?

Судячи зі складу робочої групи з питань судової реформи та відведених їй термінів — ні.

Чи готовий Верховний Суд виконати роль флагмана так необхідного суспільству курсу докорінних змін? Швидше ні, ніж так.

Отже, вся повнота відповідальності за проведення реальної судової реформи лягає на плечі активних реформаторів, усе залежатиме від їхньої рішучості.

Вадим РИКОВ,

суддя Ковпаківського районного суду м.Сум

Свою думку про те, в яких напрямах повинна вестися судова реформа, ви можете висловити на сторінках нашого видання, на­діславши лист  електронною поштою: inzib@optima.com.ua.