Якщо дивитися крізь пальці на не вельми значні зловживання царедворців, можна заощадити на виплаті їм достойного жалування
99 присілків, 88 сіл, волость і 4 міста в Україні були конфісковані у світлого князя Олександра Меншикова після його арешту. У московських землях йому належали маєтки в 36 повітах. І навіть це було лише дещицею його величезних багатств, нажитих завдяки милості Петра I й нестримному хабарництву. Від інших соратників царя О.Меншиков відрізнявся не стільки розмахом своєї незаконної діяльності, скільки нахабством. Адже напівдержавний володар не соромився брати гроші навіть у таємних і явних недругів держави. Інші запускали руку в казну з тією ж старанністю, з якою служили справі модернізації Росії, але прагнули робити це тихіше й непомітніше.
99 присілків, 88 сіл, волость і 4 міста в Україні були конфісковані у світлого князя Олександра Меншикова після його арешту. У московських землях йому належали маєтки в 36 повітах. І навіть це було лише дещицею його величезних багатств, нажитих завдяки милості Петра I й нестримному хабарництву. Від інших соратників царя О.Меншиков відрізнявся не стільки розмахом своєї незаконної діяльності, скільки нахабством. Адже напівдержавний володар не соромився брати гроші навіть у таємних і явних недругів держави. Інші запускали руку в казну з тією ж старанністю, з якою служили справі модернізації Росії, але прагнули робити це тихіше й непомітніше.
Брали по чину
Що може бути краще за братську любовь, особливо якщо братом тебе називає перша людина в державі? У Росії — нічого. Адже в країні не існувало аристократії, котра як стан могла б впливати на справи держави. А з появою Московського князівства навіть колишні удільні князі перетворилися на прохачів милостей і служби, здатної прогодувати їх зі всіма дітьми, домочадцями й незчисленною челяддю. Подібна ситуація допомагала встановленню всеосяжного самовладдя московських владик, і тому вони докладали чимало зусиль, аби годувати свій служивий люд, як селянських коней: давати їм рівно стільки, щоб працювати вони могли, а брикнути господаря — ні.
Цьому ж сприяла система наділення військових начальників і приказного люду за службу не грошима, а маєтками, які можна було відняти в будь-яку хвилину. Тій же меті — зміцненню самодержавства — сприяла і традиція випрошувати в государя землі та села боярина, котрий потрапив у немилість, або іншої служивої людини. Будь-яка чутка про опалу того, хто володів багатими маєтками, викликала в бояр не співчуття до того, хто потрапив у немилість, а сплеск епістолярної творчості. Пошукачі земельки бралися за складання чолобитних, в яких повідомляли: раб, котрий багато послужив государеві, чолом б’є, благаючи не відмовити в переданні таких-то сіл у його руки.
Хоча християнин і не повинен наживатися на біді ближнього, для всіх це було буденною справою, а тому й не ганебною. Ще менш соромилися хабарництва. Адже всі розуміли, що виканючити прибуткове місце вдасться, можливо, раз у житті. А тому не можна упускати такий шанс поповнити заповітну кубушку дзвінкою монетою. Із цієї ж причини ті, хто приходив з проханнями до воєвод, приказних дяків і піддячих, й особливо до тих з них, котрі вершили суд, без зайвих слів віддавали мзду, якої від них вимагали.
Вся ця система, що склалася століттями, дісталась у спадок від предків і Петру I. Потрібно визнати, що іноді він робив значні подарунки своїм наближеним. Так, уперше в російській історії за його правління з’явився не багатий монастир, а багатий священик з білого духівництва. Цар високо цінував свого духівника Тимофія Надражинського і тому подарував йому маєток і 4000 селянських душ.
Проте в більшості випадків, попри всі укази про боротьбу з хабарництвом і навіть страти наближених, котрі прокралися, Петро досить поблажливо ставився до фінансових витівок соратників, якщо ті були корисними в його починаннях, а їхнє лихварство не дуже впадало в око. Адже перший російський імператор не менше за своїх попередників цінував переваги, які давало самодержавне правління. А крім того, можна було заощадити на виплаті достойного жалування царедворцям, якщо дивитися крізь пальці на не вельми значні зловживання.
Візьмемо, наприклад, відомого воєначальника Бориса Шереметєва, з яким цар ходив у Азовський похід, а потім довірив йому командувати військами під час затяжної війни зі шведами. Цей боярин мав талант полководця й отримував би чималу винагороду за службу будь-якому володареві. І Петро, розуміючи це, платив Б.Шереметєву великі гроші, дарував йому помістя, нагородив графським титулом за придушення повстання стрільців у Астрахані та присвоїв чин генерал-фельдмаршала. Одначе при цьому самодержець заплющив очі на те, що під час завоювання Прибалтики полководець, як не без єхидства писав сам цар, славно там попорядкував. За наказом графа багато чого з майна, відбитого у ворога, включаючи головний транспортний засіб тих років — коней, мало не з поля бою відправляли в його маєтки. Та це були воєнні трофеї і в ті часи нікому просто не прийшло б у голову говорити про незаконність їх привласнення.
Проте в Ліфляндії солдати Б.Шереметєва без найменших докорів сумління грабували всіх хоч трохи заможних людей, а велику частину здобутого отримував головнокомандувач. Одначе найбільшою цінністю для будь-якої маєтної людини після земель були кріпосні. Тому солдати просто зганяли людей із завойованої території, не звертаючи особливої уваги на їхні колишні звання та чини, і гнали їх у помістя та вотчини його ясновельможності для перетворення на землеробів або інших потрібних йому рабів. Проте й це не викликало найменшого несприйняття чи гніву з боку царя. Адже генерал-фельдмаршал брав по чину, а війни без витрат не буває.
Розміри здобутого графом в околицях полів битв можна оцінити хоч би за тим, що за перемогу в Полтавській битві йому була подарована Юхновська волость із 12 тис. селян. Якась кількість душ дісталася полководцеві в спадок і давалася за інші заслуги. Після смерті графа його син успадкував 60 тис. селян і величезні земельні володіння, внаслідок чого Шереметєв Молодший уважався одним з найбагатших людей Росії.
При цьому генерал-фельдмаршал, мабуть, дотримуючи традиції старовини, не забував писати чолобитні государеві зі скаргами на те, що потратився на війні. Просив виплатити жалування наперед і частенько канючив у царя додаткової запомоги готівкою, земелькою і людиськами.
Злі язики стверджували, що інший соратник Петра I, генерал-адмірал Федір Головін, умів отримувати вигоду з морських битв. Причому нітрохи не гірше, ніж граф Б.Шереметєв. Отже, до кінця життя Ф.Головіна на його обширних землях працювало 30 тис. хліборобів.
Двічі повішений
Проте обидва воєначальники за розмірами отриманих від служби доходів не могли зрівнятися з князем Матвієм Гагаріним, який годувався від величезних багатств землі сибірської. Потрапивши на службу воєводою в Нерчинськ, князь відразу ж оцінив усі можливості, що надаються його службовим становищем.
Через Сибір ішла торгівля з Китаєм, звідки везли коштовне каміння, шовки, парчу й інші цінні тканини, високоцінований чай, а також безліч різноманітних дорогих і дивовижних речей. Уже тоді М.Гагаріна підозрювали в різного роду зловживаннях. Мовляв, до товарів, що перевозяться казенними караванами, він додавав власні, тобто таким чином вів вельми вигідну безмитну особисту торгівлю з Китаєм. Крім того, його підозрювали в приховуванні та привласненні зібраних із сибірських інородців податей — ясаку.
Одначе довести ці обвинувачення слідчі, призначені Петром I, чи то не зуміли, чи то не встигли. Розслідування несподівано припинилося. Можливо, М.Гагаріну допоміг його родич — канцлер Головкін, один з найвпливовіших чиновників, котрий був родичем цариці-матері Наталії Кирилівні. Хоч як би там було, замість опали князь отримав нове призначення.
За наказом царя він очолив роботи з будівництва каналів у Вишньому Волочку і каналів, які мали з’єднати Волгу з Доном. Незважаючи на те, що з риттям Волго-Донського каналу М.Гагарін зазнав невдачі, він проявив себе як діяльний розпорядник і зумів сподобатися Петру I. Невдовзі після цього князь отримав у відання Сибірський приказ, що управляв найобширнішою областю країни і контролював усіх сибірських губернаторів. А потім цар-реформатор допустив помилку, що дорого обійшлася його казні, призначивши М.Гагаріна сибірським губернатором зі збереженням за ним посади глави Сибірського приказу. Виходило, що князь мав контролювати сам себе і приймати всі чолобитні зі скаргами на себе.
Це відкрило перед М.Гагаріним найширші можливості для збагачення. Він перенаправив потоки «м’якого мотлоху» — хутра, що призначалося для царської казни, — в особисті руки. Торгівля з Китаєм стала чи не його персональною й одноосібною справою. А головне, він отримував чималу частку від усього, що мало відправлятися в столиці для поповнення державних доходів, і в лічені місяці перетворився на найбагатшу людину країни.
При цьому князь не забував і про заходи безпеки. Так, найбільший з відомих у ті часи рубінів, знайдений у Китаї, він дістав і вручив всесильному царському фаворитові — світлому князю О.Меншикову. А той камінь презентував дружині царя Катерині Олексіївні, котра допомагала йому підштовхувати самодержця до ухвалення вигідних для Олександра Даниловича рішень. Отже, всі здирства М.Гагаріна вкладалися в рамки негласних правил. І все зійшло б йому з рук, коли б не дві обставини...
Князь хапав стільки, що вже не знав, як витратити багатства, які все звалювалися на нього. Як відзначали сучасники, обіди в князя М.Гагаріна за розкішшю затьмарювали царські. Страви в нього подавали на стіл на 50 срібних блюдах. Надлишок дорогоцінних металів у особистому володінні князя помічали навіть ті, хто ніколи не бував у його палаці: колеса карет воєводи покривали сріблом, а коней підковували срібними і золотими підковами.
Якби нестримні хвастощі князя своїм багатством обмежувалися підвідомчою йому територією, все, мабуть, могло б зійти йому з рук. Адже будь-які доноси приходили до нього. Але М.Гагарін вирішив збудувати особливі, не бачені ще в Москві палати. Стіни в них зробили дзеркальними, а стелями слугували величезні акваріуми, де плавали для втіхи княжих очей живі риби. Господар без сорому показував гостям у своїх покоях ікони, оклади яких були з чистого золота і прикрашені діамантами, а також іншим коштовним камінням. Очевидці говорили, що ці оклади образів коштували нечуваних для того часу грошей — 130 тис. руб.
Одначе навіть на це могли заплющити очі, якби надходження із Сибіру в казну з кожним разом не зменшувалися. Незадоволений ситуацією цар викликав князя в Санкт-Петербург під слушним приводом — для суду над царевичем Олексієм, котрий зрадив батька й вітчизну. А сам відправив для перевірки в Сибір ревізора-полковника. При цьому Петро I, припускаючи, що ревізора можуть підкупити, таємно відправив услід за ним свого денщика Єгора Пашкова з наказом провести на місці ретельне розслідування.
Цей прийом царя цілком удався. Поки люди М.Гагаріна ублажали й задобрювали офіційно присланого ревізора, Є.Пашков зібрав відомості про численні випадки хабарництва князя і повернувся в столицю. Слідом за цим вийшов указ Петра, адресований Сенату, в якому мовилося: «Дела плута Гагарина надлежит вам слушать, которые важны (понеже не одна тысяча есть) и особливо которые он делал уже после публикованных указов за лихоимство, и, по оным учиня по правде, прислать ко мне. У сына его Алексея взять ведение под рукою, как он поехал за море, что с ним было от отца его отправлено денег и золота и товаров, а также через векселя; в бытность за морем сколь денег и товаров и золотых и прочих вещей через него получал, и что всей суммы в ту его бытность за морем издержано» (Тут і далі лексичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Справу князя вели із застосуванням усіх засобів тодішньої слідчої практики. М.Гагаріна катували, били батогом і добилися від нього зізнань. У травні 1721 року суд оголосив його винним у приховуванні коштів від продажу за рубіж хліба, в численних фактах поборів з купців, котрі возили товари в Китай і назад, а також у крадіжці краму із цих караванів. Як виявилося, князь примудрявся привласнювати навіть ті товари, які везли за замовленням дружини царя Катерини Олексіївни.
Визнаний винним у здирництві М.Гагарін у червні 1721 року був повішений перед Сенатом на науку іншим злодіям. А через 5 місяців цар наказав вийняти тіло князя з петлі й повісити його там же, але вже на залізному ланцюзі. Все майно колишнього володаря Сибіру відійшло в казну.
Проте на цьому урок, даний російському чиновництву, не закінчився. Ревізора, котрий отримав мзду за позитивний відгук про воєводські успіхи М.Гагаріна, стратили. А Є.Пашков отримав у дар за добре проведене розслідування кілька тисяч селян, які раніше належали князеві.
Подібний порядок цар став практикувати й надалі. Ось тільки приклад цей нікого з високопоставлених хабарників у оточенні царя нічому не навчив. У 1723 році, наприклад, судили ще одного видного вихованця гнізда Петрового — барона Петра Шафірова, серед зловживань якого називали привласнення вилучених у князя М.Гагаріна 200 тис. руб. і цінностей на 15 тис.
І вже тим більше процес над М.Гагаріним не став уроком для найбезсоромнішого зі злодіїв петровської Росії — світлого князя О.Меншикова, хоча після суду над П.Шафіровим, котрий дивом уникнув страти, виявилися зловживання у Військовій колегії, президентом якої був Олександр Данилович. Імператор наклав на О.Меншикова штраф у розмірі 20 тис. руб. й усунув його із цієї престижної посади. Порівняно з тим, скільки світлий князь нажив тільки на керівництві військовими справами, таке незначне покарання можна розцінювати як батьківський ляпанець.
Ясновельможне вимагання
Про кар’єру О.Меншикова, котрий почав з торгівлі пирогами, писали багато і детально як у царські, так і в радянські часи. Адже його злет, як підкреслювали монархісти, свідчив про те, що завдяки царській милості будь-хто може буквально вийти з бруду в князі. Для комуністів О.Меншиков, хай і побічно, був підтвердженням їхньої тези про те, що будь-яка куховарка може керувати державою. А для чиновників усіх часів він став прикладом того, яких висот можна досягти, безсоромно користуючись своїм становищем.
Проте О.Меншиков був далеко не єдиним простолюдином, котрий завдяки милості Петра став одним з найбагатших людей країни. Розповідали, що цар якось зустрів попівського сина Автонома Іванова, в якому оцінив незвичайну тямущість і прудкість. І Петро наказав йому засідати в званні думного дяка в Помісному приказі.
У цьому відомстві вирішувалися всі питання про відведення маєтків, передання вотчини, а також розглядалися спори між землевласниками. Отже, поле для зловживань відкривалося найширше. Тямущий дяк незабаром узяв у свої руки управління приказом і перевів на себе всі фінансові потоки від прохачів, сперечальників і скаржників. Він так поставив справу, що найсильніші люди в державі змушені були запобігати перед ним і шукати його заступництва. Наприклад, у 1707 році гетьман Іван Мазепа, котрий купив на знак вірності царю маєток на московських землях, писав А.Іванову й обіцяв відслужити за надану допомогу та підтримку. Доходи думного дяка були настільки великими, що його спадкоємцям дісталися 16 тис. селян, величезні земельні наділи й солідна сума готівкою.
Проте до О.Меншикова йому було дуже й дуже далеко. Сила світлого Олександра Даниловича полягала в його здатності догоджати царю, вгадувати і передбачати його бажання, а головне — підштовхувати його до ухвалення потрібних О.Меншикову рішень. А вже добившись таких, царський денщик, котрий перетворився на друга, а потім і брата, як називав його в листах Петро, починав одержувати колосальний прибуток буквально зі всього, що попадалося на очі й під руку. Наприклад, покровительство М.Гагаріну й іншим казнокрадам принесло світлому князеві землі, на яких розташовувалися м.Батурин і кілька тисяч селянських дворів.
При цьому О.Меншиков, навіть прийнявши підношення, міг надати, а міг і не надавати послуги. Так, у 1703 році раніше близька до Петра людина, Андрій Вініус, виявилася позбавленою всіх посад за розкрадання і могла поплатитися за крадіжку життям. Він приніс О.Меншикову підношення з проханням вплинути на рішення царя. Хабар був досить значним: десять коробочок золота, 150 червонців, 300 руб. і зобов’язання виплатити ще 5 тис. О.Меншиков підношення взяв і видав А.Вініусу виправдальний папір. Але потім, завагавшись, мабуть, у платоспроможності останнього, доніс про спробу підкупу Петру. У результаті А.Вініуса засудили до биття батогом і штрафу в розмірі 7000 руб.
Коли О.Меншиков у 1727 році, при новому імператорові Петрі II, потрапив у немилість і почалося слідство, виявилося, що світлий князь брав гроші в усіх, хто їх давав, включаючи ворогів — шведів. Хабарі Олександру Даниловичу давали і готівкою, і землями, а одного разу йому презентували ціле герцогство.
Одначе головними пунктами в списку його гріхів були крадіжки з казни. На його вимогу із сум, виділених Військовою колегією, йому видали 10 тис. руб. А від московського казначейства на облаштування будинку в Першопрестольній у різний час він отримав у цілому 53679 руб. Мало того, виявилося, що керуючий будинками світлого полковник Трезін безплатно брав цінності й запаси з палацових комор, що обійшлося царській казні ще в 13164 руб. З’ясувалося, що О.Меншиков вимагав і отримував значні суми в казначействах й інших міст.
Проте це були далеко не найбільш кричущі випадки, що свідчили про нахабство напівдержавного володаря. Цар видав улюблену дочку Анну Петрівну заміж за герцога Голштинського й подарував молодій сім’ї 300 тис. руб. Дізнавшись про це, О.Меншиков почав вимагати в Анни 80 тис. руб., оскільки, як запевняв його світлість, саме він умовив царя дати таке придане, а міг зробити, що Петро й передумав би.
Те, який вплив мав Олександр Данилович, уражало іноземних дипломатів. Вони зі здивуванням писали про те, що вдова брата і співправителя Петра I Іоанна Олексійовича та її дочки, рідні племінниці царя, при появі світлого князя на асамблеях схоплювалися, бігли до нього й цілували йому руку. Отже, герцогові й герцогині Голштинським не залишалося нічого іншого, як віддати О.Меншикову необхідну суму.
Власне, здирством Олександр Данилович бавився й раніше. Широко був відомий випадок, коли з волі Петра його наближені барон П.Шафіров і граф Толстой обзавелися фабриками й отримали право випускати на них товари безмитно. Учувши прибуток, О.Меншиков наполіг, щоб його зробили одним з компаньйонів, а потім став вимагати своєї частки, причому апетити його все більше росли. В результаті фабрики довелося закрити, й лише через якийсь час, коли світлий князь охолов до фабричної справи, П.Шафіров і Толстой відкрили виробництво знову.
Безприкладна жадібність привела О.Меншикова до закономірного фіналу. Поки були живі Петро I та Катерина I, котрі все прощали улюбленцеві, світлий князь вимагав нових і нових титулів і нагород у вигляді земель, селян і грошей. А після запанування малолітнього внука Петра I — Петра II — він навіть вирішив стати не тіньовим, а реальним правителем Російської імперії, намірившись оженити юного імператора на своїй дочці Марії (яку, втім, Петро II недолюблював і називав фарфоровою лялькою).
Проте цьому плану перешкодили не стільки вороги при дворі, скільки небачена захланність самого О.Меншикова. Новий імператор, щоб допомогти тітці — голштинській герцогині Анні Петрівні, передав їй боргові розписки англійського купця Марлі. Князь зажадав половину. Отримавши від голштинців завдаток у 2 тис. руб., він необачно дав розписку, яка потім була одним з важливих доказів його вини.
Втім, останньою краплею, що переповнила чашу терпіння всіх, стала історія з червонцями каменярів. Петербурзька гільдія каменярів, виражаючи вірнопідданські почуття, прислала Петру II 9 тис. червонців. Імператор наказав віднести подарунок сестрі — великій княгині Наталії Олексіївні, але О.Меншиков перехопив посильного й відібрав гроші. Петро II був обурений, хоча світлий князь і доводив, що збирався віддати гроші для поповнення спорожнілої казни.
У вересні 1727 року О.Меншикова відправили в заслання в м.Раненбург, яке належало йому. Відбував він туди, все ще відчуваючи себе напівдержавним володарем. Його потяг налічував 5 карет, 16 колясок і 11 фургонів та колимаг, а почет складався зі 127 чоловік. Але це була лише видимість минулої могутності.
Незабаром після його від’їзду почався опис майна в петербурзьких володіннях його світлості, причому навіть причетні до справи особи розходилися в думці про реальну вартість описаного майна: одні говорили про 5 млн руб., інші — про 20 млн. Тільки опис коштовностей, знайдених у трьох величезних скринях, зайняв три дні. Серед речей виявилася незчисленна кількість обсипаних діамантами медальйонів з портретами Петра I, які цар любив дарувати наближеним за заслуги, а також така кількість предметів з діамантами, від запонок і табакерок до тростин з діамантовими набалдашниками, що можна було подумати про маніакальну пристрасть світлого князя до цього коштовного каменя.
Потім послідували конфіскації в будинках О.Меншикова в Москві, де дорогоцінних речей та одягу описали на 75520 руб. Серед нерухомості князя в Москві опинився оздоблений з неймовірною розкішшю слобідський будинок, в якому знайшли величезні дзеркала (неймовірна цінність у тодішній Росії), а стіни його прикрашали китайські штофові шпалери, що дуже високо цінувалися. Було чимало предметів з китайської бронзи: схоже, підношень князя М.Гагаріна Олександру Даниловичу було значно більше, ніж передбачалося раніше.
Коли ж О.Меншикова звинуватили в тому, що він брав гроші у шведів, тобто, по суті, в державній зраді, з опального сановника він перетворився на заарештованого, й почалася конфіскація його нерухомості. У світлого князя відняли 90 тис. селян, безліч земель і маєтків: 99 присілків, 88 сіл, волость і 4 міста в Україні, ще два міста в інших частинах країни, маєтки в 36 повітах Московщини. І на довершення всього він позбувся останніх цінностей: 4 млн руб. готівкою, діамантів і різних коштовностей ще на 1 млн руб., 24 дюжини срібного столового приладдя та тарілок, 105 пудів золотого посуду.
Чого нові правителі не змогли відібрати в колишнього, то це грошей, які лежали в зарубіжних банках, куди О.Меншиков уклав близько 9 млн руб. Банки в Лондоні й Амстердамі відмовилися видавати їх без згоди вкладника або його спадкоємців. Тож робота з повернення цього капіталу в Росію розтяглася на роки.
А найсвітлішого князя із сім’єю заслали в тобольське містечко Березов, де він мав після колишньої розкоші животіти разом зі всіма дітьми й домочадцями на 10 руб. у день. Проте навіть із цієї суми він примудрявся щось відкладати й зібрав гроші на будівництво невеликої дерев’яної церкви. Сам допомагав рити фундамент, тесати колоди і зводити стіни. А потім служив у цій церкві паламарем і навіть закликав прихожан до того, щоб вони не крали і не хабарничали. Біля цієї церкви його й поховали.
Проповіді О.Меншикова так і залишилися порожнім звуком. Чиновники і всі служиві люди Росії як були, так і залишилися в тому становищі, яке існує з давніх часів, коли за роботу людям платять дріб’язок, тим самим підштовхуючи до того, щоб вони брали хабарі. А бажання змінити це становище в російських правителів, за великим рахунком, ніколи й не було.
Євген ЖИРНОВ,
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!