Неповноліття не було гарантією незастосування найвищої міри соціального захисту
75 років тому, 7 квітня 1935-го, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про застосування всіх мір кримінального покарання до малоліток, які скоїли тяжкі злочини, починаючи з 12 років. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в причинах і наслідках уведення смертної кари для дітей, які порушили суворий радянський закон.
75 років тому, 7 квітня 1935-го, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про застосування всіх мір кримінального покарання до малоліток, які скоїли тяжкі злочини, починаючи з 12 років. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в причинах і наслідках уведення смертної кари для дітей, які порушили суворий радянський закон.
«Нарівні з божевільними не підлягають покаранню»
Все нове — це добре забуте старе, так що в СРСР перед тим, як передбачити найсуворіші покарання для дітей, навряд чи комусь довелося сильно напружувати пам’ять.
У розпорядженні тих, хто хотів ознайомитися з юридичною практикою минулих століть, були обширні праці російських правознавців. Наприклад, один з найбільш шанованих знавців російської та зарубіжної юриспруденції — професор Київського імператорського університету святого Володимира Олександр Кістяківський у 1878 році писав: «Встановлення некараності малолітніх є в законах різних народів досить пізнім інститутом. У Росії, наприклад, тільки в другій половині XVII століття вперше в законах згадується про те, що малолітні нарівні з божевільними не підлягають покаранню. Вік некараного малоліття був дуже ранній — здебільшого семирічний, тобто вік, в якому або зовсім не скоюються злочини, або їхній відсоток дуже малезний. Хоча пом’якшення покарань мали діти, старші за семирічний вік, навіть іноді до 14 приблизно років, але це пом’якшення не завжди допускалося відносно малолітніх скоювачів тяжких злочинів» (Тут і далі лексичні, стилістичні й синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Як указував професор О.Кістяківський, до дітей застосовували найсуворіші види покарань аж до страти: «Ми маємо з часів порівняно найпізніших достовірні свідчення про те, як діти в найніжнішому віці були страчені. В єпископстві Бамберзькому, в одному з мініатюрних німецьких князівств минулих часів, у 1625—1630 рр. було спалено 600 жінок, обвинувачених у чаклунстві, 23 дівчинки семи, восьми, дев’яти і десяти років. У Віртембергу за два роки, з 1627 до 1629-го, спалено було 16 дітей від 8 до 12 років, а в 1670 р. у Швейцарії страчено так само 15 дітей. Озебрюген — досить відомий німецький криміналіст — у своєму дослідженні про кримінальне право алеманів (німців. — Прим. ред.) наводить кілька випадків страти малолітніх від 11 до 12 років за задушення в гніві й випадок страти 13-річного хлопчика за протиприродний гріх, тобто за таку дію, яка нині в деяких народів навіть не підлягає зовсім покаранню. Відомий англійський юрист XVIII століття Блекстон говорить, що в його час в Англії були засуджені до страти за вбивство двоє дітей — один дев’яти, а інший десяти років — і десятирічний був дійсно страчений».
Піддавалися малі діти й жорстоким тілесним покаранням. І лише в 1763 році указом Катерини II малолітні до 17 років були «изъяты от этой жестокой казни». Проте подальше пом’якшення законодавства почалося тільки в ході судової реформи. У 1864-му з’явився новий статут про покарання, що накладаються мировими суддями, де мовилося про кару малолітнім злочинцям у вигляді відправки в особливі виправні притулки, а не тюрми.
У виданому в 1866 році уложенні про покарання вводився і поділ юних правопорушників за віком. А оскільки готувався цей основоположний документ похапцем, у нім виявилося чимало безглуздь, які, зокрема, стосувалися і малолітніх. Діти до 7 років і від 7 до 10 років, за уложенням, уважалися повністю неосудними і віддавалися батькам, надійним родичам або опікунам для виправлення. А ось наступну вікову категорію могли покарати вже цілком серйозно.
«Якщо суддя впевниться, що малолітній у віці від 10 до 14 років діяв без розуміння, він урівнює його в кримінальному відношенні з тим, хто не досяг 10-річного віку, тобто, визнаючи його неосудним, не карає, а віддає батькам або благонадійним родичам для домашнього виправлення (ст.137 уложення), — писав професор О.Кістяківський. — В іншому ж випадку він визнає його осудним і засуджує до покарання (ст.138 уложення). Покарання ці, по суті, тих же властивостей, які застосовуються і до повнолітніх. Правда, вони незрівнянно м’якші, якщо їх порівнювати з тими, які визначаються для повнолітніх. Каторжні роботи зовсім до них не застосовуються. Але і при всім тім вони дуже жорстокі, якщо на них дивитися як на покарання, призначувані малолітнім. Вони полягають у засланні в Сибір, в ув’язненні в гамівний будинок від 40 днів до 5 років і 4 місяців або ж в ув’язненні в монастир на ті ж строки (ст.138)... Положення, що не заслуговує схвалення».
Дивність законів полягала в тому, що злочинці, котрим було від 14 до 17 років, могли розраховувати на більш м’яке покарання. Судді, дотримуючись букви і духу уложення про покарання, мали право визнати їх такими, що «несповна розуміли» тяжкість скоєного і засуджувати до відправки у виправні притулки, чого їхні молодші товариші по нещастю були позбавлені. Отже, законникам залишалося тільки дивуватися.
Та все ж найдивніше полягало в тому, що до дітей могла бути застосована і страта.
«Наш закон, — обурювався професор О.Кістяківський, — залишає в принципі існування для десятирічних, одинадцятилітніх і дванадцятирічних дітей такі покарання, як заслання і в’язниця. Не сказавши ні слова про звільнення їх від страти, він, мабуть, до цих крихіток готовий застосувати навіть страту».
«Будинок для морально дефективних дітей»
На рубежі XIX—XX ст. у Росії відзначалося невелике зниження рівня дитячої злочинності, але багато правознавців пов’язували це з пом’якшенням законодавства, яке провели в 1897 році, і з тим, що кількість правопорушень залишилася тією самою, а судити за них стали рідше. Проте з початком епохи воєн і революцій кількість засуджених дітей та підлітків почала рік від року неухильно зростати.
Якщо в 1901 році в країні засудили 3543 дитини у віці від 10 до 17 років, то в 1910-му — вже 7483. Проте сплеск злочинності спостерігався після початку Першої світової війни. Починаючи з 1917 року точної статистики не було, проте, за розрахунками професора Петроградського державного університету Павла Люблінського, до 1921 року порівняно з останнім передвоєнним 1913-м рівень дитячої злочинності зріс у 6—7 разів.
Схожа картина спостерігалась і в усіх інших воюючих країнах, але там поступово запобіжіними заходами домоглися того, що масштаби дитячої злочинності стали такими ж, як до війни. І лише більшовики в Росії пішли власним революційним шляхом. У січні 1918 року Володимир Ленін підписав декрет «Про комісії для неповнолітніх», який передбачав:
«Статья 1. Суды и тюремное заключение для малолетних упраздняются.
Статья 2. Дела о несовершеннолетних обоего пола до 17 лет, замеченных в деяниях общественно опасных, подлежат ведению комиссии о несовершеннолетних.
Статья 3. Указанные комиссии находятся в исключительном ведении Народного комиссариата общественного призрения и состоят из представителей ведомств: общественного призрения, народного просвещения и юстиции в количестве не менее трех лиц, причем, однако, из этих лиц должен быть врач.
Статья 4. По рассмотрении дела о несовершеннолетних комиссия либо их освобождает, либо направляет в одно из убежищ Народного комиссариата общественного призрения соответственно характеру деяния».
Правда, скоро більшовики переконалися в тому, що серед безпритульних дітей і підлітків революційної країни немало тих, кого не виправляють ніякі виховні заходи. І вже в 1920 році з’явилася нова постанова Раднаркому, в якій комісіям про неповнолітніх наказувалося: «При рассмотрении дел о несовершеннолетних в возрасте от 14—18 лет, если комиссией будет установлена невозможность применения к несовершеннолетнему мер медико-педагогического воздействия, дело передается комиссией в народный суд».
Одначе все-таки суд продовжував уважатися крайнім заходом для підлітків, а найважчих із них та ж постанова зобов’язувала виховувати і лікувати. Проте й ці нововведення не привели до зниження дитячої та підліткової злочинності. Тому влада, як відзначав П.Люблінський, пішла на нову зміну порядків: «У 1922 р. підвідомчість комісій у віковому відношенні двічі змінювалася (у кримінальному кодексі вік був знижений до 16 років, а через поправку на IV сесії ВЦВК — навіть до 14 років)».
Лише після цього рівень дитячої злочинності почав дещо знижуватися.
«Формували нашою кримінальною політикою не одну тисячу впертих рецидивістів»
Найсумніше ж полягало в тому, що ніхто в керівництві партії та уряду не хотів бачити очевидного. Окремі зразково-показові дитбудинки і притулки придатні лише для того, щоб показувати їх іноземцям. В інших умови настільки жахливі, що звідти тікали навіть діти, котрі не бажали бути безпритульними і красти.
У доповіді прокурора Катяняна про стан дитячих будинків у Тульській губернії в 1924 році йшлося: «Положение с единственным в городе детдомом для морально дефективных детей воистину вопиющее. Несмотря на возражения прокуратуры, он был перемещен из г.Тулы за 8 верст по Воронежскому тракту в здание, абсолютно неприспособленное по своим размерам для детдома. При обследовании (без участия прокуратуры) детдома 28 декабря
Порожньою затією виявилось і створення в 1924 році трудових будинків, де малолітніх злочинців збиралися перевиховувати ударною пролетарською працею. У 1931 році начальник головного управління місць ув’язнення НКВС Іван Апетер писав у диткомісію при ВЦВК: «Система «воспитания» помещением подростков в общие места заключения, а также и в труддома, которые по целому ряду причин являлись худшим видом детских тюрем, привела к тому, что мы за годы восстановительного периода вольно или невольно формировали нашей уголовной политикой и исправительно-трудовой практикой не одну тысячу упорных рецидивистов».
І.Апетер пропонував створити замість трудбудинків мережу фабрично-заводських училищ з військовою дисципліною і посилався на наявний позитивний досвід. Проте в диткомісії був зовсім інший досвід. Її глава — колишній нарком охорони здоров’я РРФСР Микола Семашко у квітні 1934 року доповідав голові ВЦВК Михайлу Калініну: «Около половины ребят, так называемых беспризорных, появляющихся до сих пор на улицах городов, — дети, имеющие родителей, вовсе не беспризорные в прямом смысле этого слова, причем главным образом это дети, идущие из деревни. Встречаются среди них также дети ответственных советских и партийных работников. Ребята, хулиганящие на улицах, — в громадном большинстве школьники.
Особенно недопустимо до сих пор обстоит дело с детскими домами: стало обычным правилом, что исполкомы и горсоветы средства, отпускаемые государством на содержание детских домов, расходуют не по назначению... В результате дети остаются голодными, грязными, оборванными и наблюдается массовое бегство ребят из детских домов и пополнение улиц беспризорными...
Можно было бы привести целый ряд возмутительнейших примеров, как обворовывают ребят, заставляют по несколько дней жить и спать на одной кровати с мертвецами, как пьют молоко от коров детских домов председатель РИКа и секретарь райкома (г.Задонск), когда дети голодают, как загоняют детские деньги на нужды, никакого отношения к детям не имеющие, и т.д. и т.п.».
М.Семашко вважав, що проблему дитбудинків, безпритульності та дитячої злочинності можна вирішити тиском на місцевих чиновників згори: «Мы просим вас, Михаил Иванович, поставить этот вопрос в политбюро, избрать там авторитетную комиссию для проработки конкретных мероприятий, чтобы оформить их потом в советском порядке и мобилизовать внимание партии».
«Крадії та хулігани залишаються неізольованими»
У тому ж 1934 році політбюро дійсно сформувало комісію на чолі з М.Калініним для вирішення питання безпритульності та дитячої злочинності. Адже перед кожним важливим заходом у столиці СРСР доводилося влаштовувати облави, щоб очистити Москву від величезної кількості безпритульників.
М.Калінін і Надія Крупська в ході роботи комісії захоплено обговорювали питання патронату. Безпритульних, як вони вважали, слід було відправляти в ті колгоспи, що стали на ноги, аби там їх привчали до праці, виховували і годували. Наявний досвід, правда, не дуже радував.
«По РСФСР, — говорилося в листуванні М.Калініна з Н.Крупською, — контингент патронированных составлял в
Але М.Калінін був упевнений в успіху нової справи: «Учитывая все растущий отпуск средств на содержание детдомов, широкие возможности патронирования детей колхозами и колхозниками и т.д., детская беспризорность может быть ликвидирована совершенно уже в течение 1935—1936 гг.».
Проте серед керівників країни і співробітників правоохоронних органів існувала й інша думка. Інститут кримінальної політики при прокуратурі СРСР і Наркоматі юстиції РРФСР провів перепис 8000 неповнолітніх і молодих злочинців і наводив у своєму звіті отримані дані. Згідно з ним переважним видом злочинів були крадіжки. Ними займалися 70% безпритульних у Москві та 84% у Ленінграді. 28% підлітків, що знаходилися у виправних установах, виявилися рецидивістами. Основний висновок цього дослідження був такий: «По действующим законам, основным органом, ведущим борьбу с детской преступностью, являются комиссии по делам о несовершеннолетних (комонесы), не располагающие достаточными средствами для этого, применяющие даже в самых тяжелых случаях лишь педагогические и притом плохо реализуемые меры, не удерживающие ребят от повторного совершения преступления. Надо признать, что эти комиссии не справились с задачей борьбы с преступностью среди несовершеннолетних. Немаловажную роль в неудовлетворительности борьбы с преступностью несовершеннолетних играет, наконец, отсутствие достаточного числа исправительно-трудовых учреждений, ведущее к тому, что заведомые рецидивисты, ворующие и хулиганствующие изо дня в день остаются неизолированными».
І пропонувалися такі заходи:
«1. Реорганизовать комиссии по делам о несовершеннолетних, изъяв из их ведения борьбу с преступлениями несовершеннолетних и сосредоточив это дело исключительно в руках НКВД, судебных и прокурорских органов.
2. Расширить и дифференцировать сеть специальных школ для трудновоспитуемых и недисциплинированных детей с тем, чтобы ни один из исключенных из нормального типа школ не оставался вне этих специальных школ».
Політбюро, правда, ще до отримання вказаних результатів дійшло висновку, що замість патронату слід посилити покарання для дітей та підлітків. У результаті з’явилася постанова ЦВК І РНК СРСР від 7 квітня 1935 року, де мовилося: «В целях быстрейшей ликвидации преступности среди несовершеннолетних ЦИК и СНК Союза ССР постановляют:
1. Несовершеннолетних, начиная с 12-летнего возраста, уличенных в совершении краж, в причинении насилий, телесных повреждений, увечий, в убийстве или в попытках к убийству, привлекать к уголовному суду с применением всех мер уголовного наказания.
2. Лиц, уличенных в подстрекательстве или в привлечении несовершеннолетних к участию в различных преступлениях, а также в понуждении несовершеннолетних к занятию спекуляцией, проституцией, нищенством и т.п., карать тюремным заключением не ниже 5 лет».
«Побиття, пограбування і згвалтування»
По суті, були відновлені закони, що діяли до революції. А питання про застосування страти до дітей і підлітків у подальші місяці та роки опрацювали досить детально. Вже 10 квітня 1935 року голова Верховного суду СРСР Олександр Винокуров і прокурор СРСР Андрій Вишинський попросили у Йосипа Сталіна та В’ячеслава Молотова дозволу й отримали згоду політбюро дати таке роз’яснення на місця: «Ввиду поступающих запросов в связи с постановлением ЦИК И СНК СССР от 7 апреля с.г... разъясняем:
1. К числу мер уголовного наказания, предусмотренных ст.1 указанного постановления, относится также и высшая мера уголовного наказания (расстрел).
2. В соответствии с этим надлежит считать отпавшими указание в примечании к ст.13 основных начал уголовного законодательства СССР и союзных республик... по которым расстрел к лицам, не достигшим 18-летнего возраста, не применяется.
3. Ввиду того что применение высшей меры наказания (расстрел) может иметь место лишь в исключительных случаях и что применение этой меры в отношении несовершеннолетних должно быть поставлено под особо тщательный контроль, предлагаем всем прокурорским и судебным органам предварительно сообщать прокурору Союза и председателю Верхсуда СССР о всех случаях привлечения к уголовному суду несовершеннолетних правонарушителей, в отношении которых возможно применение высшей меры наказания.
4. При предании уголовному суду несовершеннолетних по статьям закона, предусматривающим применение высшей меры наказания (расстрела), дела о них рассматривать в краевых (областных) судах в общем порядке».
Ще через 5 років, у жовтні 1940-го, прокурор СРСР Віктор Бочков зробив запит щодо нового уточнення можливості застосування кримінального покарання для дітей та підлітків: «Постановлением ЦИК и СНК СССР от 7 апреля 1935 года «О мерах борьбы с преступностью среди несовершеннолетних» установлена уголовная ответственность несовершеннолетних начиная с 12-летнего возраста только за совершение краж, причинение насилия, телесных повреждений, увечий, убийство или попытки к убийству. Так как в этом постановлении не указан высший возрастной предел ограниченной уголовной ответственности несовершеннолетних, поэтому в уголовных кодексах союзных республик по-разному регулируется этот вопрос.
Так, например, по УК УССР, уголовная ответственность ограничена указанными выше видами преступлений для несовершеннолетних в возрасте от 12 до 14 лет, по УК БССР — для несовершеннолетних от 12 до 16 лет, а по УК РСФСР — от 12 до 18 лет. Следовательно, за совершение других преступлений, например поджогов, повреждений железнодорожных путей, хулиганства и т.д., несовершеннолетние не несут уголовной ответственности, если не достигли: в УССР — 14 лет, в БССР — 16 лет, в РСФСР — 18 лет.
Этот разнобой в уголовном законодательстве союзных республик ничем не оправдывается и ведет к ослаблению борьбы с преступностью среди несовершеннолетних в РСФСР, БССР и др. союзных республиках.
Особенно это относится к таким наиболее распространенным среди несовершеннолетних преступлениям, как хулиганство. Но нередко встречаются и другие серьезные преступления (как повреждение несовершеннолетними государственного имущества, железнодорожных путей), которые вследствие указанной неполноты закона от 7 апреля 1935 года остаются безнаказанными. Так, например, 2 мая 1940 года на ст.Орел ж. д. им. Дзержинского произошло крушение товарного поезда. При крушении был тяжело ранен гл. кондуктор Трещов, поврежден паровоз, разбито и повреждено 4 вагона, нанесен материальный ущерб в размере 97 тыс. руб.
Следствием установлено, что причиной крушения явилось наличие гайки на левом по ходу поезда рельсе. Оказалось, что эту гайку положил на рельс ученик ж. д. школы 15-летний Василий Кожарский, который признал свою вину и объяснил, что решил использовать сплющенную поездом гайку как грузило для рыбной ловли.
Так как, по ст.12 УК РСФСР, Кожарский не может быть привлечен за это к судебной ответственности, дело производством прекращено и 15-летний Кожарский остался безнаказанным.
Ввиду изложенного считаю необходимым разъяснить, что по закону от 7 апреля 1935 года несут уголовную ответственность несовершеннолетние в возрасте от 12 до 14 лет, а несовершеннолетние, достигшие 14-летнего возраста, несут уголовную ответственность за все совершаемые ими преступления».
І це рішення теж було ухвалене. У 1941 році, вже після початку війни, уточнили і вік застосування найвищої міри покарання за шпигунство, зраду батьківщини та інші державні злочини. Вирішили, що з 16 років. Адже до цього, судячи з бази даних «Меморіалу», хай і нечасто, розстрілювали навіть дітей 12—13 років. Правда, в більшості випадків, якщо заарештовували 16—17-річного підлітка і засуджували до розстрілу, виконання найвищої міри відкладали до повноліття.
Проте і тим, кого засуджували до менш суворого покарання, було не легше. У наказі наркома внутрішніх справ СРСР від 21 травня 1941 року мовилося: «23 апреля
Під час війни всі численні табори для тримання неповнолітніх злочинців одержали виробничу спеціалізацію. Вони стали частиною єдиного механізму ГУЛАГу і залишалися такими й надалі. А рівень дитячої та підліткової злочинності, що не знижувався, приносив цій системі все нові й нові робочі руки. У 1950 році засудили 32303 чоловік від 12 до 18 років, у 1954-му — 38529, у 1956-му — 49103. Отже, подолати дитячу злочинність репресіями не вдалось, а ось поповнити армію рабів — цілком.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!