Вектор з «карбами»

Перехідною метою на 2010 рік так і залишилося перетворення України з об’єкта міжнародного права в його суб’єкт

2009 рік для зовнішньої політики нашої країни важко назвати знаковим. Швидше можна сказати, що він залишив на пам’ять кілька «карбів» на зовнішньополітичному векторі.

2009 рік для зовнішньої політики нашої країни важко назвати знаковим. Швидше можна сказати, що він залишив на пам’ять кілька «карбів» на зовнішньополітичному векторі. Почався 2009-ий з відставки міністра закордонних справ Володимира Огризка через делімітацію українсько-румунського кордону, потім послідувало погіршення відносин між Києвом і Москвою, а завершується рік на скандальній ноті підозр у порушеннях резолюцій Ради Безпеки ООН.

«Не перемога і не поразка»

Судова тяжба за прибережні води крихітного острова Зміїний велася Україною та Румунією понад чотири роки. Приводом для цього стали виявлені на континентальному шельфі родовища вуглеводнів. Румунія, яка є членом ЄС і НАТО, для міжнародних компаній — інвесторів ви­глядає привабливіше, ніж Україна, котра «прославилася» через скандал довкола компанії «Венко». Природно, за умови наявності промислових запасів нафти і газу на шельфі.

«Рішення Міжнародного суду в Гаазі щодо острова Зміїний — це не чиясь перемога і не поразка, а компроміс. При цьому Україна отримала вигідніші умови, ніж Румунія», — заявив Президент. За його інформацією, шельф навколо острова було поділено у спів­відношенні 1:1,2 на користь нашої країни. Глава держави повідомив, що з 25—26 розвіданих родовищ 21 ­отримала Україна. Віктор Андрійович назвав рішення щодо Зміїного блискучим успіхом української дипломатії. «Це не є питання перемоги когось над кимось, — підкреслив В.Ющенко. — Ми не програли».

Проте, судячи з того, як розвивалися подальші події, Україна не змогла реалізувати свій «не програш». Якщо глава держави свідомо не педалював вирішення питання розробки шельфу, сподіваючись на те, що Бухарест підтримає Україну в її прагненні стати членом ЄС і НАТО (Румунія входить в обидва утворення), слід визнати: додаткових ініціатив на розвиток вердикту, який прозвучав у Бухаресті на саміті альянсу, Київ так і не отримав.

Прийняте в Гаазі рішення, можливо, і зняло якісь питання щодо делімітації кордонів, проте ні на йоту не наблизило нас до роз­в’язання проблем енергонезалежності. Цілком очевидно: поклади газу міжнародно позначених кордонів не визнають, і якби Україна приступила до розробки шельфу «зі свого боку», ніхто б не розбирався «в національності» вуглеводневих ресурсів. Проте, на жаль, першими роботи почали вести саме румуни. Ми ж змогли пробурити лише одну свердловину — через відсутність фінансування.

Не можна однозначно стверджувати, що «зміїний прецедент» надихає Росію затягувати делімітацію водних і сухопутних кордонів. Проте не враховувати цього теж не виходить.

Хто залишився на трубі?

2009 рік, як і слід було очікувати, почався з припинення подачі газу західно­європейським споживачам. Кремль у цілому значно краще забезпечив дипломатичний супровід розвитку цінового спору, а політики За­хідної Європи недооцінили ситуацію. Москва явно керувалася політичними мотивами, чітко заявляючи про свої претензії на пострадянський простір. Це вгадувалося не тільки в заявах російського керівництва, а й в бажанні Кремля на практиці показати, що в глобальній «газопровідній» грі Україна — битий козир.

Росія використала газовий конфлікт, аби схилити західного споживача до необхідності фінансування проектів «Північний потік» і «Південний», реа­лізація яких рубала на пні ідею «Набукко» і «Білого потоку»  —  проектів, схвалених Євросоюзом. А заразом, аби переконати україн­ське керівництво в тому, що альтернативи Єдиному економічному простору в Києва практично немає.

Підписана в Брюсселі 23 березня спільна заява України та Євросоюзу про модернізацію нашої ГТС частково згладила проблему, проте подальші кроки Кремля розставили крапки над «i». Ще не встигло висохнути чорнило під підписаним документом, як прем’єр-міністр РФ у Сочі зробив заяву про готовність Росії переглянути свої відносини з об’єднаною Європою. Володимир Путін також підкреслив, що ЄС відмовився співпрацювати з РФ у питаннях надання кредитів Україні. І додав: якщо існує спроба в умовах кризи «відібрати» ГТС в України, то це «погане вирішення проблеми». То хіба це не обмовка «за Фрейдом»? Адже Європа ніколи не ставила під сумнів належність Україні її газотранспортної системи.

В.Путін запропонував також повернутися до питання про створення міжнародного консорціуму в складі ро­сійських, європейських і українських компаній для реконструкції ГТС України. Схоже, Москва вважає, що останнє слово залишилося за нею. Як випливає із заяви МЗС РФ, «будь-які не погоджені з російською стороною дії з модернізації газотранспортної системи України призведуть до зростання технологічних ризиків і можливих збоїв у постачанні природного газу в Україну та Європу».

У міру наближення традиційного для Кремля часу розіграшу «газових козирів» зростає і ймовірність повторення «холодної зими». З тією лише різницею, що сценарій може бути запущений після першого туру президентських виборів. На той час уже стане ясно, чи зуміє Україна впоратися з платежами без 20%-ї знижки від «Газпрому» і кредитів МВФ.

На тлі такої перспективи слабкою противагою виглядає те, що на початку жовтня Київ нарешті ви­значився з новим міністром закордонних справ, і те, що Україна разом з Молдовою майже вступила в Європейське енергетичне співтовариство. Остаточне приєднання двох країн відбудеться після того, як вони приведуть своє законодавство у відповідність з нормами Європейського Союзу про газовий ринок, а також виконають необхідні процедури щодо ратифікації цього вступу.

Грузинська мітка

Результатом того, що в Україні довгий час не було керівника зовнішньополітичного відомства, стали не лише «карби» на евроатлантичному векторі, це позначилося і на взаєминах з найближчими сусідами. У результаті, по суті, жодна із задекларованих цілей у зовнішній політиці не була реалізована. Жодних особливих проривів не було здійснено ні на глобальному (асоційоване членство в Євросоюзі, приєднання до ПДЧ), ні на локальному (ГУАМ, СНД) рівнях.

Перехідною метою на 2010 рік залишається перетворення Києва з об’єкта міжнародного права в його суб’єкт. Вітчизняному ке­рівництву так і не вдалося сконцентруватися на доведенні головної української геополітичної теореми: наша держава повинна і може претендувати на дещо більше, ніж просто бути «сірою буферною зоною» між Росією та Євросоюзом. Наша країна могла б стати мостом, який би сприяв налагодженню нормальних відносин між РФ і Заходом.

Оскільки відсутність консенсусу в просуванні зов­нішньополітичних цілей не дозволила у 2009-му зробити «європейський прорив», слід спробувати стати на­дійним торговельно-економічним коридором, а не пасивним об’єктом перетягування каната — від цього процесу Європа, схоже,  все більше втомлюється.

Кращої ілюстрації цього, ніж події, які супрово­джували перебіг російсько-грузинського збройного конфлікту, і наступні за ним, навряд чи можна придумати. Жорстка позиція керівництва РФ і порівняно м’яка реакція Брюсселя на, по суті, безпідставні звинувачення України в тому, що «росіян убивали з україн­ської зброї», «перезавантаження» російсько-американських взаємин і, як за­явив новий генсек альянсу Андерс-Фог Расмуссен, відновлення військової співпраці між НАТО і Росією — все це повертає Україну на перехрестя, яке виникло у зв’язку з підписанням 5 грудня 1994 року в Будапешті меморандуму «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї».

Питання ж про те, чи знайде нове керівництво країни мужність, аби втілювати в життя нейтральний статус України так, щоб це не виглядало як «примус до миру», залишається відкритим.

Михайло БЄЛЕЦЬКИЙ

Думки політологів

Який головний успіх української дипломатії в 2009 році?

Віктор НЕБОЖЕНКО:

— Найочевидніший успіх у тому, що в нас з’явився міністр закордонних справ. Більше жодних успіхів немає. Весь світ чудово розумів, що ми до НАТО не готові і НАТО не готове до нас. Якщо говорити про дипломатичний успіх, то, наприклад, добре, що газова війна не переросла в дипломатичну, це дуже важливо. А як неприємний інцидент варто відзначити обмін листами між президентами України та Росії.

Кость БОНДАРЕНКО:

— Напевно, найголовнішим успіхом української дипломатії у 2009 році можна вважати підписання угоди про співпрацю між Україною та Білоруссю. А все інше — це суцільні неуспіхи. Адже була практично поставлена крапка в просуванні України в НАТО і три крапки в питаннях євроінтеграції нашої країни.

Записала Олена КОНОРЕВА