Порівняно з ув’язненням в острог, де божеволіли від неробства, каторга була справжнім курортом
100 років тому, в грудні 1909 року, уряд Російської імперії визнав, що каторга перетворилася на один з найм’якіших способів покарання злочинців, тоді як у 1870-х в острогах умирало 38% арештантів. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в цих дивних змінах.
100 років тому, в грудні 1909 року, уряд Російської імперії визнав, що каторга перетворилася на один з найм’якіших способів покарання злочинців, тоді як у 1870-х в острогах умирало 38% арештантів. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в цих дивних змінах.
«Подали надію доказами покірності начальству»
У РФ під час недавньої дискусії про те, чи потрібна смертна кара, лунали заклики в разі її остаточного скасування знову, як і колись, запровадити для осіб, які скоїли тяжкі злочини, такі ж тяжкі каторжні роботи.
Причому серед тих, хто підтримав цю пропозицію, були не тільки звичайні громадяни, які не хочуть, щоб за їхній рахунок годували педофілів і вбивць, а й представники влади.
Наприклад, голова комітету Держдуми РФ з питань конституційного законодавства Ради федерації Олексій Александров запропонував увести нове поняття «злодіяння» і засуджувати тих, хто вчинив його, до «довічних каторжних робіт». Очевидно, всі керуються поширеним, проте зовсім неправильним уявленням про те, що каторга протягом століть залишалася засобом повільного умертвіння вбивць, злодіїв і розбійників нескінченною виснажливою працею на благо скарбниці.
Насправді все виглядало інакше. Для уряду Російської імперії не менш важливим завданням, ніж покарання злочинців, було освоєння багатств Сибіру. А оскільки жителі губерній Центральної Росії перебиратися за Урал не поспішали, на будь-яких казенних і приватних гірничих і залізобетонних заводах робочі руки цінувалися настільки високо, що рання смерть загрожувала головним чином арештантам, які ухилялися від роботи. І тому навіть у засуджених до довічної каторги життя далеко не завжди закінчувалося на рудниках.
Через сибірське малолюддя влада робила все, аби каторжники і засланці, образно кажучи, пустили коріння в тих місцях. Саме тому не тільки дозволялося, а й стимулювалося відправлення сімей каторжників услід за ними в місця заслання, причому їхній проїзд оплачувався за рахунок скарбниці. А самим давали різного роду послаблення в режимі та привілеї. Наприклад, вільним від кайданів каторжним дозволялося жити не в загальному бараці, а разом із сім’єю.
При цьому власті не полишали надії якщо не перевиховати злочинців, то хоча б привчити їх до підкорення й адекватної поведінки, для чого застосовувалася цілком розумна система стимулювальних заходів. У 1845 році Микола I затвердив додаткові постанови про розподіл і використання засуджених у каторжних роботах, де подібна система розписувалась у всіх подробицях. Наприклад, усі засуджені до каторги ділилися на категорії. До першої (ці люди мали працювати на рудниках) належали ті, хто отримав від 12 років ув’язнення до довічного, до другої — від 8 до 12, а до третьої (вони працювали на заводах) — каторжани зі строками від 4 до 8 років.
В указі мовилося, що в ножні кайдани необхідно закувати всіх арештантів першої категорії, а додатково ще й у ручні — засуджених до довічної каторги. Проте життя тих, хто сумлінно трудився і не грубив начальству й охороні, з часом могло змінитися. Для всіх категорій каторжників без винятку передбачався, так би мовити, випробувальний термін: від 2 років — для каторжних зі строком до 15 років, а для засуджених до довічної каторги — до 8 років. Причому з найбільш зразкових з них після двох третин випробувального строку знімалися кайдани. Але головні зміни наставали після закінчення вказаного періоду.
«Подавшие в течение сего времени надежду на исправление, — говорилось у додаткових постановах, — доказательствами покорности начальству, воздержности, опрятности и трудолюбия перечисляются в отряд исправляющихся» (Тут і далі лексичні, стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Тих, хто виправлявся, звільняли від кайданів і направляли на легші роботи, причому з часом і без конвою. А після трьох років перебування в загоні перевиховуваних зразковий каторжанин першого розряду одержував дозвіл жити поза острогом, або в орендованому житлі, або у власному будинку, зведеному на заводській землі. Крім того, тим, хто поводився зразково, починали платити за роботу, і не копійки, як у загоні перевиховуваних, а сумірні з їхньою працею гроші.
«С дозволением жить вне острога каторжным исправляющимся дается денежное пособие в определяемом, смотря по количеству причитающихся на их часть заработных денег, размере, не превышающем, однако ж, для холостых одной четвертой части, а для женатых — половины всего количества сих денег. Выстроившим для себя домы к сему прибавляется еще одна четверть», — ішлося в додаткових постановах.
Крім того, тим, хто після переведення в загін не отримував зауважень від начальства, 10 місяців каторги зараховували за рік. Скорочення, правда, виходило не бозна-яким: при п’ятнадцятирічному строку — лише 2 роки і 2 місяці. Але, мабуть, це все одно було непоганим стимулом для покірності начальству.
Проте найбільше вигравали від імператорського благовоління душогуби, засуджені до вічної каторги. При зразковій поведінці їх через 8 років розковували, а ще через 3 роки випускали з острогу, тож вони відбували в суворих умовах лише 11 років. А ще через 9 років, якщо на те був дозвіл вищого начальства Східного Сибіру, їх переводили в розряд вільних сибірських поселенців. Ніяких застережень, що пільги не поширюються на засуджених до довічної каторги, які скоїли найстрашніші злочини, в додаткових постановах не містилося.
«Почали вмирати і вмирати»
У Російській імперії існував ще один вид покарання — ув’язнення в острог, якому піддавали найзапекліших противників влади, причому він цілком обгрунтовано вважався найсуворішим. І саме в остроги, перейменовані в центральні каторжні в’язниці, з 1875 року стали поміщати терористів-народовольців, що скоювали замахи на найвищих чиновників і готували вбивства членів царської сім’ї та самого імператора Олександра II.
Результат цього експерименту перевершив усі очікування. За даними, що наводилися на засіданні Ради міністрів імперії в 1909 році, «доходившая до 38% смертность тюремного населения в устроенных в то время центральных каторжных учреждениях вскоре привела к их закрытию». Проте від ув’язнення в острог найнебезпечніших політичних злочинців усе одно не відмовилися. Відома народниця Віра Засулич, яка стріляла в петербурзького губернатора Федора Трепова і поранила його, але була виправдана судом присяжних, писала про долю своїх соратників: «У 1884 р. до Шліссельбурга було привезено 35 чоловік, а до початку 1887 р. 13 із них уже не було серед живих, а 3 збожеволіли, в 1888 р. померло ще три. Отже, за 4 роки більше від половини в’язнів загинуло. Все це були ще люди молоді. Тим часом збудована Шліссельбурзька тюрма була, мабуть, призначена зовсім не для такого швидкого фізичного винищування арештантів.
Маленькі камери були сухими і світлими, хоча і з матовими шибками. Груба їжа була, правда, важкою для хворих, проте не в ній була справа. В’язні гинули внаслідок довготривалих спроб поставити їх у цілковито неможливі психічні умови. Без книг, без жодних занять, без найменшої надії в майбутньому, оскільки всі вони були впевнені, що ніколи не вийдуть з острогу. Їх посадили в порожні камери, в яких згідно з правилами вони мали рік за роком тихо сидіти на прикріплених до підлоги лавках, спостерігаючи за своєю власною розумовою і моральною смертю, яка була неминучою в таких умовах, якби вони погодилися підкоритися їм».
Як згадувала учасниця замаху на харківського губернатора князя Дмитра Кропоткіна Людмила Волкенштейн, котра провела в Шліссельбурзі 13 років, у цій тюрмі були особливі умови. Маленькі одиночні камери, повна відсутність спілкування, за винятком коротких зустрічей з тюремниками, і заборона будь-якої діяльності — від цього в’язні божеволіли або дуже скоро починали шукати смерті. Терпець Єгора Минакова, який отримав 12 років каторги за спробу вбивства провокатора, увірвався дуже скоро.
«Після трьох місяців життя в Шліссельбурзі, — писала Л.Волкенштейн, — Минаков вирішив вимагати голодовкою книг і побачень з товаришами. Коли сили його покинули і його хотіли годувати насильно, він дав ляпаса лікарю, вимагаючи страти «за образу дією», як сказано було у вивішеній на стіні інструкції. Через кілька днів його водили в суд і прочитали йому смертний вирок. Пропонували написати прохання про помилування, проте він відмовився.
У день страти він просив дозволу написати рідним, одначе цього йому не дозволили. І ось уранці почулися розмірені кроки караулу. Вся тюрма стала прислухатись і завмерла в очікуванні. До камери Минакова ввійшло кількох чоловік; доглядач сказав: «Халат не потрібен, а шапку можна». Вслід за тим пролунав крик Минакова: «Прощавайте, братики, — ведуть розстрілювати!», а хвилин через десять до нас донісся залп на великому дворі... Розстріляли мало не на очах!»
Подібні історії справляли на шліссельбурзьких арештантів гнітюче враження. Але ще більше впливало те, як тюремне начальство ставилося до хворих.
«Виявилося, — згадувала Л.Волкенштейн, — що хворих зовсім не лікують. Цинготним і легеневим з кровохарканням давали ту саму їжу, що й здоровим, тобто 2 рази на тиждень пісні щі та кашу і в решту днів те саме з крихітним шматочком яловичини із супу. Багато арештантів голодувало, особливо ті, хто давно сидів і встиг нажити жахливих катарів травних органів. З деякими почалися галюцинації, інші лежали на кам’яній підлозі нерухомо, не маючи змоги сидіти цілий день на лавці. Ліжка були, але вони підіймалися і зачинялися на замок з 6 год. ранку до 8 год. вечора».
Хворіло все більше і більше в’язнів, а через відсутність допомоги більшість захворювань, як свідчила Л.Волкенштейн, закінчувалася болісною смертю: «Нарешті почали вмирати і вмирати на очах усіх без жодної допомоги. Тільки за кілька днів до смерті вмираючим давали котлету. Помер Малавський, умирали Буцевич і Немоловський — всі в сухотах. Кілька чоловік ледве рухалося від виснаження, цинги і кровохаркання. Буцевич помер тихо. Ми чули, як за два дні до смерті заходили до нього, а потім усе замовкло. Можливо, його понесли вмирати в стару тюрму... Незабаром померло ще двоє: Немоловський і Долгушин — перший від сухот, другий від виснаження. Вони дуже стогнали, і їх понесли в стару в’язницю в агонії днів за два-три до смерті...
Страшно згадати весь цей час, особливо перші два роки нашого шліссельбурзького життя. Дихання смерті чулося в повітрі, і якої смерті — в повній самотності, коли вмираючий не чув жодного звуку дружнього голосу! Становище конаючого було жахливим; до нього не входили навіть для того, щоб змінити ліжко чи підняти на парашу... У ці два роки смертність була жахлива. Постійно хтось умирав, тож було враження щоденної агонії».
А коли хворим усе-таки стали допомагати, в арештантів почалися нервові та психічні розлади, які закінчувалися самогубствами, паралічем чи божевіллям.
Порівняно із цим те, що відбувалося в Сибіру, на каторзі, було справжнім курортом.
«Дають можливість перебувати в цілковитому неробстві»
Головною причиною разючих змін у каторжних роботах став прогрес техніки. У міру запровадження машин і верстатів потреба в людських руках зменшувалася, залучати каторжників до роботи на заводах ставало невигідно, та й на багатьох копальнях і рудниках використання підневільних, які погано працювали, приводило не до прибутків, а до збитків. У результаті засланих у Сибір і на Сахалін, який став одним з основних місць ув’язнення, прибувало все більше, а роботи для них знаходилося все менше. Відправлений на сахалінську каторгу в 1880-х роках Іван Ювачов згадував: «Нарешті настав час і нам вийти на каторжні роботи. Це було якось несподівано і дуже просто, без жодної спеціальної обстановки, тобто нас не підіймали о 3—4 год. ночі, не вишиковували в нічній напівтемряві у фронт «на розкомандирування», не відраховували в партії та під особливе розпорядження наглядача, не призначали певного «уроку». Сталося набагато простіше. Коли ми сиділи у своїй камері та мирно розмовляли, приходить вартовий і каже: «Наглядач наказав вам усім іти на корчування дерев на вулиці».
Вийшли. Неподалік тюрми валять величезне дерево. Одні підкопують важелями під корінь, інші тягнуть за мотузок, прив’язаний до верховіття дерева. Ми теж підійшли до мотузка. Розпоряджалися сам надзиратель і наглядач. Крикнуть: «Тягни!» Ми і тягнемо разом з іншими робітниками. Повалимо одне дерево, йдемо до іншого. Звичайно, ця робота втомлювала нас».
При цьому, як виявилось, уряду не вдавалося не тільки створити суворі умови для каторжників (якщо не брати до уваги регулярні тілесні покарання за нешанобливе ставлення до начальства), а й освоювати їхніми силами нові території. У 1880 році дійсний статський радник Августинович, який супроводжував партію каторжних на Сахалін, відзначав у звіті несуттєві успіхи в усьому, крім зведення тюремних будівель і бараків. А відомий російський журналіст Влас Дорошевич, який побував на острові в 1897-му, відверто знущався над тим, що відбувалося на Сахаліні, і переказував слова засланців і чиновників про те, що для колонізації нових земель слід присилати кваліфікованих працівників і начальників, а їде головним чином нікчемний набрід.
Ненормальність становища усвідомили і в уряді, і при дворі, тому в 1899 році Микола II розпорядився створити комісію для розробки пропозицій щодо перевлаштування каторги. Засідала комісія довго, і результати її роботи Рада міністрів імперії почала розглядати лише в грудні 1909 року.
«Сибирские каторжные тюрьмы, — мовилося в протоколі засідання, — по самому своему устройству не отвечают требованиям, предъявляемым к местам заключения для лиц, осужденных к отбытию наиболее тяжкого наказания. Одиночных камер в означенных тюрьмах имеется весьма ограниченное количество, почему большая часть арестантов содержится в общих помещениях, без распределения на разряды. Отсутствие же или недостаток надлежаще организованных работ и неудовлетворительный при переполнении тюрем надзор за каторжниками дают последним возможность пребывать в совершенной праздности. Не в лучших условиях находится и отбывание каторги арестантами внетюремного разряда, пользующимися почти полною свободою и проживающими в особо устроенных для них по близости от тюрем казенных бараках и в собственных лачугах, нередко совместно со своими женами и детьми. Таким образом, имеющиеся у нас карательные учреждения, именуемые каторжными тюрьмами, предоставляют, в сущности, содержащимся в них значительные облегчения сравнительно с местами заключения общего устройства.
Что касается далее связанного по нашему закону с осуждением на каторгу права семей каторжников следовать за ними на казенный счет в Сибирь, то и эта мера, как показывает опыт, должна быть признана весьма нецелесообразною, ибо она ведет к увеличению в Сибири численности неблагонадежного населения, лишенного определенных средств к существованию».
«Входя в обсуждение настоящего дела, — йшлося далі, — Совет министров выслушал прежде всего изустные соображения статс-секретаря Коковцова относительно общего значения проектируемого преобразования, которое является для него предметом весьма близким по его прежней, довольно продолжительной, службе в главном тюремном управлении. В сем отношении, не касаясь пока финансовой стороны предлежащей реформы, в представлении недостаточно разработанной, министр финансов указал, что ссылка на каторжные работы в отдаленные и малонаселенные местности существовала почти во всех государствах Западной Европы, но с течением времени и с постепенным заселением означенных местностей все государства, за исключением Франции, поныне сохраняющей еще ссылку в Гвиану, принуждены были отказаться от этого вида наказания и перейти к заключению наиболее тяжких преступников в особые центральные каторжные тюрьмы с установлением в последних возможно сурового режима.
Однородные условия имеются и в нашем отечестве. После соединения с Центральною Россиею железнодорожным путем Сибирь перестала уже быть тем недоступным краем, который некогда являлся для русского народа страною ссылки и всяческих лишений. Быстрое культурное и экономическое развитие Сибири совершенно изменило такое представление о ней, а значительно ослабленный в своей строгости режим каторжных тюрем привел к тому, что в действительности пребывание в них стало фактически даже более легким, чем отбытие наказания в обыкновенных тюрьмах. При объясненных условиях дальнейшее сохранение каторги стояло бы в противоречии с заботами Правительства о скорейшем приобщении Сибири к общегосударственной культурной жизни и заселении ее доброкачественными в колонизационном отношении элементами...
Но, останавливаясь на системе центральных каторжных тюрем, нужно, конечно, обратить вместе с тем серьезное внимание на то, чтобы установить в них отвечающий их назначению режим и придать правильную постановку тюремным работам. Необходимо, чтобы работы эти были действительно тяжкими, так как иначе каторжные тюрьмы не отличались бы от общих мест заключения. А наряду с сим следовало бы всемерно избежать и другого неблагоприятного последствия тюремного труда — создания в нем конкуренции свободному труду. Поэтому вместо ремесленных занятий в тюремных стенах надлежало бы организовать для каторжников внешние особенно тяжелые работы общеполезного характера.
В этом отношении примером могли бы служить Германия и Англия, возведшие трудами каторжных арестантов громадные сооружения. К местностям, где такие работы являлись бы наиболее доступными, и было бы всего правильнее, по мнению статс-секретаря Коковцова, приурочить постройку центральных каторжных тюрем».
Після цього бюрократична машина запрацювала з колишньою швидкістю — законопроекти були направлені в Державну раду і Думу. Потім почалася Перша світова війна, і перевлаштування каторги, по суті, не відбулося. Як вид покарання її відмінив після Лютневої революції Тимчасовий уряд. А потім, у 1920-ті, відродив радянський. Хоча табори і називалися виправно-трудовими, вони нічим не відрізнялися від каторги старих часів, коли був попит на ручну працю. Фронт робіт теж охоплював будівництво заводів-гігантів, каналів, доріг і, як раніше, люди мали працювати на копальнях, у шахтах і на рудниках. Оскільки праця була цілком безкоштовною, з мінімальними витратами навіть на харчування, питання економічної ефективності відпадало саме собою.
Формально каторгу в СРСР відродили в 1947 році після скасування смертної кари як альтернативне покарання для нацистських воєнних злочинців. А радянські суди навіть спробували засуджувати до 25 років каторги радянських громадян. Проте Верховний суд роз’яснив, що це порушення закону і задуму влади.
Після репатріації німецьких військовополонених про каторгу більше не згадували. Поки раптом нею знову не захотіли замінювати смертну кару. Ось тільки фронту робіт нині немає не тільки для каторжан, а й для звичайних в’язнів. А страшніших умов для засуджених, ніж у тюрмах з одиночними камерами, не було раніше і не буде надалі.
Євген ЖИРНОВ,
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!