Особи, котрі відмовилися повернутися в СРСР, оголошувалися поза законом і підлягали розстрілу
75 років тому, в 1934-му, професора-фізика Петра Капицю, який працював у Англії та приїхав у відпустку, не випустили з СРСР. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ вивчив радянський досвід повернення вчених-неповерненців.
75 років тому, в 1934-му, професора-фізика Петра Капицю, який працював у Англії та приїхав у відпустку, не випустили з СРСР. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ вивчив радянський досвід повернення вчених-неповерненців.
«Російські люди попрямували до кордонів»
Так зване витікання мізків з країн колишнього СРСР, про необхідність боротьби з яким стали багато говорити останнім часом, має довгу і непросту історію.
Вчені мужі й талановиті молоді люди стали покидати Російську імперію невдовзі після того, як Олександр II на початку свого царювання дав підданим можливість вільно подорожувати: спростив правила виїзду і знизив збори за видання закордонних паспортів.
Далеко не всі виїжджали тому, що їм були ненависні царські порядки. У російські університети не приймали жінок, а для іновірців, причому не тільки юдеїв, а й для мусульман, а в деяких навчальних закладах — і для католиків, існували різноманітні обмеження при прийомі.
Крім того, багато університетів мало труднощі з підбором викладачів, тому навіть у найвідоміших з них протягом років не могли знайти гідних кандидатів для керівництва кафедрами або заміщення професорських вакансій. Як наслідок, наукових шкіл із багатьох напрямів, що бурхливо розвивалися в Європі, в Російській імперії просто не існувало. Отже, зацікавленим дослідникам не залишилося нічого іншого, як відправлятися за рубіж.
Наприклад, майбутній нобелівський лауреат і знаменитий мікробіолог Ілля Мечников після закінчення ліцею збирався вивчати структуру клітини в Німеччині, у Вюрцбурзькому університеті. Проте любов до рідного краю виявилася сильнішою, і, так і не приступивши до занять у Німеччині, він повернувся додому і вступив у Харківський університет.
Його наступна поїздка до Європи для поглиблення знань виявилася більш успішною і тривалою — І.Мечников провів за кордоном 3 роки. Повернувшись, він отримав докторський ступінь у Санкт-Петербурзькому університеті, а потім викладав у Новоросійському університеті в Одесі. У 1882-му професор І.Мечников на знак протесту проти посилення урядового контролю за вузами подав у відставку і знову виїхав до Європи, ненадовго повернувшись до Росії в 1886-му. Роком пізніше він прийняв пропозицію працювати в Пастерівському інституті в Парижі й залишався у Франції до кінця своїх днів.
Інший великий учений — хімік-органік Володимир Іпатьєв — зробив інший вибір. Після трьох років стажування в Мюнхені та Парижі він повернувся в Росію, викладав у Михайлівській артилерійській академії та Санкт-Петербурзькому університеті, був обраний до Академії наук і отримав у Першу світову війну посаду начальника хімічного комітету при головному артилерійському управлінні та чин генерал-лейтенанта.
Іноді вибір залежав не тільки від того, хто виїжджав з Росії. Гоніння на університети і студентство, що тривали, призвели до того, що в 1880-х роках серед іноземних студентів-медиків Сорбонни налічувалося до третини росіян. Багато хто з них, отримавши диплом, намагався залишитись у Франції назавжди. Проте місцеві лікарі, не на жарт перелякані перспективою такої російської нашесті, добилися посилення правил прийому іноземних студентів.
При цьому всі розуміли, що вченому краще живеться там, де краще працюється, і що приносити користь науці можна з однаковим успіхом і на батьківщині, і в Європі. Врешті-решт і Михайло Ломоносов отримав вищу освіту в Марбургу і Фрайбургу.
«Відчуття якоїсь моральної смертоносної духоти»
Зовсім іншою стала картина після перевороту. З голодуючої країни, де вчені виявилися нікому не потрібним баластом, намагалася виїхати величезна кількість фахівців усіх галузей знань. Іван Манухін, знаний учений і лікар, котрий протягом багатьох років лікував Максима Горького і з його допомогою в 1921-му покинув радянську Росію, писав: «Роки 19—20-ий були періодом усе наростаючого, з тижня в тиждень, з місяця в місяць, найтяжчого для нормальної людини відчуття якоїсь моральної смертоносної духоти, яку навіть важко визначити точним словом, хіба терміном — «моральна асфіксія». Люди були поставлені в умови, коли з усіх боків їх обступала смерть або фізична, або духовна...
Все робиться брехливо, обманно, вороже, озлоблено навкруги вас і безмірно, безмежно, інтегрально беззаконно. Декрети сиплються на обивателя без ліку, а закону немає, і сам принцип його відсутній. Немає нічого дивного, що російські люди попрямували до кордонів — хто куди: до Фінляндії, України, Польщі, Білорусії. Хотілося жити як завгодно: в бідності, в убозтві, мандрівником, прибульцем, лише б не бути примушуваним жити не по совісті» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Проблема полягала лише в тому, що перетнути кордон без дозволу нової влади було практично неможливо. Винятки зробили лише для філософів та інших гуманітаріїв, налаштованих проти більшовиків: їх вислали з країни в 1922 році. Іншим доводилося придумувати різноманітні слушні приводи для виїзду на якийсь час, котрий часто перетворювався на від’їзд назавжди.
Найбільш уторованою дорогою в еміграцію в 1920-х роках стали відрядження під надуманими приводами, поїздки на лікування і виїзд на роботу в радянські установи за кордоном. Наприклад, видатний кораблебудівник і математик, академік Олексій Крилов і його майбутній зять — молодий фізик П.Капиця — виїхали з Росії в складі делегації академіка Абрама Іоффе.
«На початку 1921 року, — згадував О.Крилов, — Академія наук порушила клопотання перед Радою народних комісарів про відряджання комісії від Академії наук для відновлення наукових відносин із закордоном, закупівлі книг і журналів, новітніх оптичних і фізичних приладів та ін. Із цією метою на початку січня 1921 року відряджалися до Німеччини співробітники Державного оптичного інституту Архангельський і Чулановський для підготовчих робіт. Потім була створена академічна комісія в такому складі: директор оптичного інституту Д.Рождественський, академік А.Іоффе, академік О.Крилов, доцент Політехнічного інституту П.Капиця, співробітник Політехнічного інституту М.Кирпичова, завідувачка бібліотеки головної фізичної обсерваторії А.Ферінгер. Відрядження цієї комісії за кордон було затверджено Раднаркомом».
Після приїзду в Берлін з’ясувалося, що радянський уряд замовив у Швеції 750 паровозів і потрібно займатися їх доставкою морем, і знавець суднової справи О.Крилов тут же запропонував свою допомогу в організації процесу. Потім він займався закупівлею кораблів для потреб відроджуваного радянського торгового флоту і додатково контролював спорудження пароплавів-лісовозів для змішаного радянсько-норвезького товариства. А коли закінчилась і ця робота, взявся спостерігати за будівництвом танкерів для радянського Нафтосиндиката на французьких верфях.
Усі ці роки він залишався радянським громадянином, як усі в радянських закордонустановах, одержував чималу зарплату і навіть іноді їздив зі звітами до Москви. Але, по суті, він жив у еміграції та вів наукову роботу в цілком сприятливих умовах. Таким же науковим емігрантом з радянським громадянством став і П.Капиця, якого, за рекомендацією А.Іоффе, прийняв у всесвітньо відому Кавендиську лабораторію в Кембриджі її директор — професор Ернест Резерфорд.
«Щоб довели свою щирість каяття...»
Подібна неформальна еміграція буржуазних фахівців ставила пролетарську владу в скрутне становище. Виходило, що вона сама оплачувала їхній від’їзд і облаштування на новому місці та при цьому позбувалася кваліфікованих інженерів і вчених, яких гостро потребувала для відновлення країни після Першої світової та громадянської воєн. Адже багато хто з тих, хто ще залишався в СРСР, під різними приводами ухилялися від співпраці з більшовиками — йшли в чисту науку або викладання, працювали на приватні фірми або допомагали іноземцям, котрі взяли в концесію заводи, родовища або лісові угіддя.
Саме тому ті нечисленні видні вчені, які повністю підтримували нову владу і працювали на неї, цінувалися особливо високо. Академік В.Іпатьєв, котрий співробітничав з більшовиками з перших днів перевороту, в 1921 році очолив головне хімічне управління Вищої ради народного господарства. Радянське керівництво довірило йому не тільки керівництво всією хімічною промисловістю країни, а й ведення конфіденційних переговорів з представниками німецького уряду та німецькими промисловцями про організацію в СРСР виробництва хімічної зброї.
Не так активно, але цілком сумлінно допомагав радвладі й інший видний російський хімік — Олексій Чичибабін. У 1918-му він очолив правління державних хіміко-фармацевтичних заводів і Науковий хіміко-фармацевтичний інститут, а в 1922—1927 роках був головою науково-технічної ради хіміко-фармацевтичної промисловості.
Проте ці винятки лише підтверджували загальне правило. Фахівців дуже не вистачало. А багато з наявних усіма правдами і неправдами намагалися виїхати з країни.
Щоб хоч якось виправити ситуацію, в серпні 1923 року голова ОДПУ і Наркомату шляхів сполучення Фелікс Дзержинський вніс у ЦК таку пропозицію: «По сообщению нашего (ГПУ) представителя в Берлине, сейчас среди немецких специалистов (химиков, инженеров и др.) даже очень высокой квалификации наблюдается желание ехать в Россию на работу — при очень скромных требованиях. Полагаю, что эту тягу необходимо использовать во всем объеме с тем, однако, чтобы это использование было строго продумано и сорганизовано... Если политбюро согласно с этим предложением, то, полагаю, следовало бы поручить это дело РКИ с привлечением меня для разработки плана и проведения его в советском порядке...
За границей имеется целый ряд довольно крупных русских специалистов и окончившей за границей учение молодежи, тяготящихся условиями своей жизни и желающих вернуться и работать в советской России. Между тем мы очень бедны спецами. Самые лучшие и подвижные у нас спецы — это полученные нами (и почему-то не расстрелянные) от Колчака, Деникина и Врангеля. Думаю, что из эмигрантов могли бы получить немало спецов инициативных. Только для этого не надо давать общей амнистии, а нужным нам спецам давать индивидуальные прощения и прием в русское гражданство с тем, чтобы они обязались определенное время (1—2 года) работать там, где мы укажем, чтобы доказали свою искренность раскаяния... Если ЦК одобрит эту мысль, то прошу поручить мне разработать соответствующий законопроект совместно с НКЮстом и СНК».
Політбюро погодилося: «Предложение т.Дзержинского принять, допустив в принципе возвращение русских специалистов из эмигрантов и привлечение их к работе». Процес рееміграції учених почався.
«Відмову повернутися в межі СРСР кваліфікувати як зраду»
Потрібно визнати, проте, що повернення йшло не дуже успішно. Про один з небагатьох успіхів у 1927 році А.Чичибабін доповів у науково-технічне управління ВРНГ СРСР. У записці про переговори з Олексієм Орєховим ішлося: «Мною велись переговоры с проживающим в Париже Алек. Павл. Ореховым, весьма выдающимся химиком, относительно занятия им должности заведующего одним из отделов Науч. химико-фармацевтического института. Ввиду этого им подано заявление относительно разрешения приехать в СССР».
Неформальних емігрантів, котрі зберігали громадянство Радянського Союзу, намагалися залучити високими званнями і благами. П.Капицю, котрий добився значних успіхів у Англії, обрали членом-кореспондентом Академії наук. А О.Крилову обіцяли посаду віце-президента академії, квартиру та інші, що додавалися до посади, пільги і привілеї, але й від отримання звання, і від повернення в СРСР він ухилився.
Історія, проте, отримала несподіване продовження. Дружина незмінного секретаря Академії наук Сергія Ольденбурга Олена Григорівна записала 4 липня 1926 року в щоденнику: «Був академік Іпатьєв. Він не проти у віце-президенти, дає це зрозуміти». Проте його, як урядового кандидата, не підтримали академіки. А обраного академіками Олександра Ферсмана не затвердив уряд. І, як писалося в тому ж щоденнику, «не затверджений Ферсман, який був цим так засмучений, що з ним стався нервовий припадок і він захворів... Зопалу він говорив, що кине Росію та виїде» . Проте потім його все ж таки затвердили. А країну покинув смертельно скривджений В.Іпатьєв.
На перших порах його від’їзд нічим не нагадував еміграцію. Як і в попередні роки, вчений поїхав на лікування в Німеччину, де суміщав відвідини лікарів з виконанням завдань уряду. Але в 1927 році несподівано уклав контракт на роботу з німецькою хімічною фірмою, і його відсутність у Союзі стала затягуватися. Проте і це не викликало ніяких підозр: у договорі з фірмою говорилося, що результати його розробок патентуються і продаватимуться, але СРСР може використовувати їх безплатно. Ось тільки на листи з Москви, в яких йому радили «повернутися скоріше додому», академік відповідав скаргами на здоров’я і вказував на контракт із фірмою, що зобов’язав його працювати без тривалих відлучок з Німеччини.
Тим часом ситуація з утечею з радзакордонустанов почала набувати скандального характеру. У 1929 році на пленумі ЦК ВКП(б) нарком внутрішньої та зовнішньої торгівлі Анастас Мікоян розказував, що тільки в його відомстві відмовилися повернутись із закордонвідряджень 44 чоловіки, з них 7 комуністів. Партія та уряд вирішили, що вмовляння більше не допомагають і потрібно застосовувати до неповерненців каральні санкції. Так з’явився закон «Про перебіжчиків», в якому мовилося:
«1. Отказ гражданина СССР — должностного лица государственного учреждения или предприятия СССР, действующего за границей, на предложение органов государственной власти вернуться в пределы СССР рассматривать как перебежку в лагерь врагов рабочего класса и крестьянства и квалифицировать как измену.
2. Лица, отказывающиеся вернуться в СССР, объявляются вне закона.
3. Объявление вне закона влечет за собой:
а) конфискацию всего имущества осужденного;
б) расстрел осужденного через 24 часа после удостоверения его личности.
4. Все подобные дела рассматриваются Верховным судом СССР.
5. Имена объявленных вне закона подлежат сообщению всем исполкомам и органам ГПУ.
6. Настоящий закон имеет обратную силу».
Останній пункт таїв у собі особливу небезпеку, оскільки поширював дію каральних санкцій і на тих, хто не повернувся до ухвалення закону. Тобто на всіх неповерненців. Не виключено, що саме загрозою застосування закону «Про перебіжчиків» влада втримувала в країні О.Крилова, котрий приїхав у 1929 році в Москву з черговим звітом. І саме тому академік з оказією — черговим ученим, котрий поїхав у наукове відрядження, щоб ніколи більше не повернутися на батьківщину соціалізму, — передав своїй дочці в Кембридж лист, в якому просив її та П.Капицю втриматися від приїзду в СРСР, але зробити це так, аби не викликати в радянського керівництва підозр у нелояльності.
Проте втеча академіків тривала. У 1930 році Союз покинув О.Чичибабін. Причиною від’їзду стала сімейна трагедія. Його дочка, хімік, як і батько, під час аварії на заводі серйозно постраждала — була обпалена кислотою — і померла в муках. Тому ніхто не заперечував, коли О.Чичибабін з дружиною виїхали на лікування за кордон. Потім власті багато раз продовжували строки його відрядження і переносили дати повернення до Москви. Проте вчений явно не збирався повертатися.
Не прагнув на батьківщину й академік В.Іпатьєв: тепер він ще й побоювався арешту, оскільки внаслідок розпочатої в 1930 році «справи Промпартії» в тюрму потрапили його учні та хтось із них міг розказати слідчим ОДПУ чимало цікавого про вчителя.
«Він більше не повернеться в Союз, а винаходи приховає»
Влада тим часом не залишала спроб повернути П.Капицю. У 1934 році той вирішив провести відпустку, об’їхавши на власній машині Скандинавію, і дістатися до СРСР, щоб побачитися з матір’ю. Крім того, П.Капицю запрошував приїхати в СРСР його колега і друг — академік Микола Семенов, з яким той листувався. Безпеку поїздки в СРСР гарантували і світова популярність П.Капиці, і англійські друзі, готові, коли що, підняти всіх на його захист, і навіть те, що обидва сини П.Капиці залишалися в Англії, а отже, дітей не могли використовувати з метою шантажу.
Проте радянський уряд добре підготувався до повернення неповерненця. Незадовго до його приїзду, в червні 1934-го, видозмінили закон «Про державні злочини». У новій редакції в основному повторювалися вимоги закону «Про перебіжчиків» 1929 року: «Измена родине, т.е. действия, совершенные гражданами СССР в ущерб военной мощи СССР, его государственной независимости или неприкосновенности его территории, как-то: шпионаж, выдача военной или государственной тайны, переход на сторону врага, бегство или перелет за границу, караются высшей мерой уголовного наказания — расстрелом с конфискацией всего имущества, а при смягчающих обстоятельствах — лишением свободы на срок 10 лет с конфискацией всего имущества».
Одначе з’явились і нові пункти. Тепер члени сім’ї зрадника батьківщини, котрі не донесли вчасно про його наміри, каралися позбавленням волі та конфіскацією майна. Отже, якби П.Капиця з дружиною все-таки вирвалися назад за кордон, постраждали б їхні родичі в СРСР.
Судячи з документів, учений спочатку щиро не міг зрозуміти, чому партію та уряд не влаштовує його робота в Англії, де, як уважав.П.Капиця, він виконував функції повноважного представника радянської науки. Не розумів і того, що радянське керівництво турбувала не його робота в Англії, а те, як залишити його в країні, не викликавши міжнародного скандалу і показавши приклад решті неповерненців.
20 вересня 1934 року соратники повідомляли Йосипу Сталіну, котрий відпочивав у Сочі: «Ученый-физик, гражданин СССР Капица вновь прибыл в СССР (на менделеевский съезд). По нашему поручению т.Пятаков вел с ним переговоры о работе в СССР, Капица отказался по мотивам:
а) исключительных условий, которые ему предоставлены в Англии для научной работы (хотя т.Пятаков предлагал ему все, что он потребует);
б) личной обязанности перед руководителем Кембриджского института Резерфордом, который помог ему стать ученым с мировым именем;
в) незаконченности некоторых работ, начатых в Англии, после окончания которых, через несколько лет, он готов работать в Союзе, гражданством которого он очень дорожит.
Капица заявил, что все свои изобретения он готов дать Союзу, и приглашает любую научную делегацию в его лабораторию в Кембридже для принятия его изобретений, а также студентов для обучения. В частности, в бытность в Харькове П.Капица передал физико-химическому институту чертежи его машины по производству жидкого гелия.
Мы предлагаем:
а) поговорить с Капицей еще раз от имени правительства;
б) если переговоры не приведут к желательному результату, задержать Капицу для отбывания воинской повинности, которую он не отбывал еще;
в) во всяком случае не выпускать Капицу за границу даже временно, так как есть все основания думать, что он больше не вернется в Союз, а изобретения скроет;
г) в крайнем случае применить арест.
Задержание Капицы в Союзе вызовет большой шум в Англии (известны его связи с Болдуином, Саймоном и другими политическими деятелями Англии), на основании чего Крестинский (заместитель наркома иностранных дел. — Прим. ред.) решительно возражает против задержания. Мы думаем, что такому положению, когда наш гражданин снабжает чужую страну изобретениями, имеющими военное значение, надо положить конец.
Просим срочно сообщить ваше мнение».
«Капицу можно не арестовывать формально, — відповів Й.Сталін, — но нужно обязательно задержать его в СССР и не выпускать в Англию на основании известного закона о невозвращенцах. Это будет нечто вроде домашнего ареста. Потом увидим».
Учений заперечував, англійці протестували. А власті постаралися зробити клітку для П.Капиці золотою. У грудні 1934 року політбюро ухвалило рішення «Про Капицю», де мовилося:
«1. Организовать в составе Академии наук Институт физических проблем.
2. Директором института назначить проф. П.Капицу ...
4. Обязать тт.Кагановича, Ягоду и Межлаука в двухдневный срок подобрать работника на должность пом. директора института по хозяйственно-административной части и укомплектовать институт научными работниками.
5. Поручить СНК СССР организовать строительство лаборатории института с таким расчетом, чтобы оно было закончено в сентябре 1935 года.
6. Обязать Моссовет, т.Булганина, в месячный срок предоставить Капице квартиру в центре города в 5—7 комнат.
7. Выделить в распоряжение Капицы один новый «бьюик».
8. Обязать комиссию содействия ученым предоставить Капице дачу в Крыму для его семьи...
10. Поручить т.Межлауку, НКИД и НКВД обсудить вопрос о возможности приобретения у Кембриджского университета оборудования и чертежей лаборатории Капицы».
Якщо на прикладі П.Капиці решті неповерненців хотіли продемонструвати добрі наміри радянського керівництва, то з цієї затії нічого не вийшло. Вчені, котрі вибрали свободу, перш за все двоє головних перебіжчиків — О.Чичибабін і В.Іпатьєв, так само наполегливо продовжували ухилятися від повернення в СРСР, за що їх у 1936 році позбавили звання академіків і радянського громадянства.
А найгірше було П.Капиці. Він писав дружині, відпущеній радвладою в Англію, щоб привезти дітей у Москву: «Становище гнітюче. Впав інтерес до моєї роботи, а з другого боку, товариші-вчені так обурилися, що були, хоча б на словах, зроблені спроби поставити мою роботу в умови, які просто треба було вважати нормальними, що без незручностей обурюються: «Якби нам те ж зробили, то ми не те ще зробимо...» Крім заздрості, підозр і всього іншого, атмосфера створилася неможлива і прямо страшна... Вчені тутешні, безумовно, недоброзичливо ставляться до мого переїзду сюди. Мовляв, там він на пухових перинах катався, поки ми тут терпіли різні злигодні, а тепер приїхав і генералом буде. Тому вельми холодне ставлення до мене з боку академіків».
Питання про те, де Петро Леонідович міг принести науці більше користі, в СРСР чи в Англії, тепер назавжди залишиться відкритим. Утім, якщо врахувати, що на кілька років його усунули від справ за відмову працювати з Лаврентієм Берією над атомним проектом, відповідь стане більш визначеною. Учений може плідно працювати там, де є необхідні умови — можливість думати, не відволікаючись на сторонні проблеми, обговорювати з розуміючими людьми результати, одержувати устаткування саме тоді, коли воно потрібне. Зрештою від цього виграють усі — і наука передусім.
Євген ЖИРНОВ,
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!