Між ситуативними друзями йде цілком доречний торг про ціну розблокування парламенту
Непрацююча Верховна Рада з кожним днем є все більш цікавим видовищем. І хоч би якими благими намірами була вимощена дорога до трибуни, блокада якої занадто затяглася, події, що відбуваються в стінах парламенту з моменту відкриття чергової сесії, абсолютно не вкладаються в рамки нормального процесу роботи ВР.
Непрацююча Верховна Рада з кожним днем є все більш цікавим видовищем. І хоч би якими благими намірами була вимощена дорога до трибуни, блокада якої занадто затяглася, події, що відбуваються в стінах парламенту з моменту відкриття чергової сесії, абсолютно не вкладаються в рамки нормального процесу роботи ВР.
Дороге задоволення
Треба сказати, що з українським законодавчим органом регулярно «трапляються» сезони фактичної бездіяльності, супроводжуваної масштабною рекламною кампанією на користь оної. І тому, через загальну стандартність ситуації, дедалі більшу увагу автоматично привертають «частковості»: сумісність формальних мотивів з фактичними причинами; ймовірні тривалість і мета бездіяльності 450 високооплачуваних людей; діапазон і переконливість, із якою вони пояснюють свою поведінку, нарешті. Адже навіть з урахуванням того, що, на перший погляд, вересневі події нагадують швидше театр абсурду, з кожним днем з’являється все більше впевненості: те, що відбувається, має подвійне дно.
Спочатку картина парламентської дійсності непринципово відрізнялася від звичних видовищ. Привід для блокади, вибраний опозицією, після липневих ексцесів здивування не викликає, до того ж із погляду реноме він виглядає цілком гідно.
Поведінка умовно владних фракцій теж повністю вписується в рамки стандарту: стримане обурення, засудження перешкоджання плідній роботі, підкреслена готовність до компромісу. І весь цей «піар духу» — на тлі взаємних звинувачень у безвідповідальності та неповазі до народних інтересів. Конфлікт, що розгортається саме по лінії «народних інтересів» на очах набуває додаткових видовищних «бонусів».
Головне питання, яке переслідує будь-якого глядача телеканалу «Рада» з моменту початку блокади трибуни: на що саме витрачаються кошти виборців. Мабуть, усе-таки на успішне ухвалення ефективних законів, а не на рухові ігри поблизу президії, саботаж роботи колег (з тієї ж президії) і використання парламенту як «організованого за бюджетні гроші агітаційного майданчика» (користуючись формулюванням Миколи Томенка).
Проте навіть за рахунок цієї бездіяльності та можливої відповідальності за неї практично всі парламентарі намагаються прикрасити власний імідж. В останні дні головною піар-темою, що стосується роботи Верховної Ради стало близьке народу питання про те, як виплата депутатських окладів корелюється з фактичним невиконанням обов’язків.
Сама ідея платити гроші неробам у кулуарах українського парламенту виникає із завидною регулярністю. Одначе нині сфера її застосування слугує чи не головною політичною розвагою. Видно, спочатку високу піар-тональність задала думка Володимира Литвина про те, як би відрахувати з підопічних (причому всіх одразу) неустойку за простій.
Стандартна спроба нагадати про свою роль у представницькому органі №1 несподівано спричинила колосальну лавину контраргументів і зустрічних пропозицій. За останні дні уважний слухач міг оцінити силу-силенну цікавих новин. Мозковий штурм на благодатному грунті провели як опозиціонери, так і коаліціонери.
Тематичний розкид доповнених новаціями заяв вийшов досить широким. Наприклад, від ідеї Ганни Герман з приводу того, що кожний високопоставлений чиновник повинен ділитися з народом половиною заробленого (своє бачення ролі та місця депутатської зарплати в доходах «регіоналки» тут же поспішили озвучити і бютівці, і литвинівці), до менш радикальної думки її товариша по фракції Бориса Колесникова, котрий запропонував зменшити плату за депутатські послуги майже вдесятеро — до середньої зарплати в 1700—1800 грн.
А віце-спікер М.Томенко вирішив не бути дріб’язковим і зареєстрував проект постанови, де рекомедує народним депутатам варіант-мінімум, що перегукується з варіантом-максимумом В.Литвина. Якщо спікер з ноткою засудження пропонував колегам саморозпуститися, то його заступник узяв на озброєння варіант простіший: тримісячну відпустку (тобто роботу в округах) за свій рахунок — до закінчення передвиборної кампанії.
Мотивація представника БЮТ: депутати, які замість роботи рекламують себе і лідерів своїх фракцій, — дуже дороге задоволення для країни. А пропозиція, М.Томенка, з одного боку, покликана зменшити навантаження на бюджет, з другого — зафіксує і без того очевидні правила гри. У будь-якому випадку ймовірність того, що депутати раптом проймуться ідеєю, що відлучає їх від можливості регулярно і безкоштовно нагадувати про себе, дуже невелика. Адже навіть думка спікера «регіоналом» Михайлом Папієвим була сприйнята як спроба «узурпувати владу», розширивши свої контрольні функції.
Втім, Голова парламенту в боргу не залишився і тут же знайшов «склад злочину», тільки вже в діях опонентів.
Служба службою, а дружба дружбою...
Обов’язковим елементом стандартних піар-ігрищ у Раді часто є не тільки настирні пошуки того, хто винен (у нашому випадку: за фактом — Партія регіонів, а формально — непоступливість влади), а й того, хто найбільше виграє від ситуації. Правила гарного тону від будь-кого, навіть непрямого учасника конфлікту, вимагають старанно дотримуватися позиції «тільки я в білому фраку». І сьогодні ситуація вкотре лише підтверджує правило.
У рамках нинішнього сеансу парламентської бездіяльності ролі розподілилися за звичною схемою. Партія регіонів (і меншою мірою комуністи) облаштувалися на позиціях борців на народне благо. Представники коаліції, як уже згадувалося, виступають у ролі доброзичливої влади, яка стомилася звертатися до розуму ірраціональних опонентів. А спікер і Президент розділили на двох амплуа рівновіддаленого арбітра, котрий намагається примусити працювати хоч когось. І після того, як кожна з політсил зайняла свою позицію, наступний етап — перекласти відповідальність за те, що відбувається, на чужі плечі.
Варіантів аргументування не так уже й багато. У всьому винна влада, тому що не згодна потурбуватися про добробут українців. У всьому винна опозиція, тому що заважає владі працювати. У всьому винен Президент, тому що недіючий парламент вигідний саме йому (при цьому перелік можливих партнерів по змові варіюється залежно від партійної належності джерела інформації). Й останнім часом свою нішу популярності зайняла ще одна версія — в усьому винувата примара «широкої» коаліції ПРіБЮТ.
Одним з апологетів останнього варіанта розвитку подій, схоже, став спікер. Причина — обставини проведення погоджувальної ради 9 вересня, коли черговий пошук компромісу був зірваний після того, як з’ясувалося, що «регіонали» і бютівці обговорюють сесійне майбутнє у двосторонньому форматі. Змиритися з таким, м’яко кажучи, нешанобливим ставленням до своєї ролі в розвитку українського парламентаризму В.Литвин не зміг, й «узгоджувальне» засідання було закрито.
З’явилося кілька заяв: самого Голови ВР — про те, що блокування трибуни, обтяжене «договором на двох», можна прирівняти до горезвісної узурпації влади; «регіонала» Олександра Єфремова — про те, що напрацювання «усередненого» рішення просувається повним ходом, і бютівця Андрія Кожем’якіна, котрий уточнив, що «переговори йдуть досить складно» і його фракція готується скликати чергове позачергове засідання.
Спробу визначити, хто в стінах Ради головний узурпатор, можна трактувати двояко. З одного боку, прагнення «регіоналів» як ініціаторів «соціального» законопроекту і бютівців як філіалу Уряду в парламенті вирішити питання у вузькому колі особливого здивування не викликає. Хоча подібний сценарій, безумовно, неприємний для спікера, із задоволенням грає роль головного миротворця в законодавчому органі. Правда, підкреслюючи орієнтованість В.Литвина на зовнішній ефект, у ПР усе-таки трохи погарячкували, адже слова О.Єфремова «Литвину потрібен спектакль, а нам потрібен результат», що злетіли з вуст ініціаторів парламентського застою, звучать дещо дивно.
З другого боку, важко не помітити очевидного поступового зближення двох найбільших фракцій. Справедливості заради слід зазначити, що риторикою «ні за що й ніколи» представники БЮТ прагнули не зловживати від самого початку, адже йдеться все-таки про традиційно популярні в широких народних масах «соціально-бюджетні» новації. Втім, останнім часом соратники Прем’єра стали ще більш лояльними у своїй готовності вести переговори.
Причини для цього в них є: Уряд збирається вже 12 вересня презентувати бюджет, прийняти який було б добре до жовтня, коли з’явиться рішення про наступний транш МВФ. Ще один мотив бажати відновлення працездатності парламенту — необхідність провести «наболілі кадрові перестановки». Отже, існує ймовірність, що в кулуарах ВР щосили йде цілком доречний торг ситуативних друзів з приводу ціни розблокування парламенту.
У разі чергового «випадкового» злиття БЮТ і ПР в єдиному пориві обидві сторони знайдуть, що сказати своїм виборцям. «Регіонали» зможуть із задоволенням узяти на озброєння тему «приведення» до пам’яті норовистої влади, а прихильники Прем’єра — здобути максимум користі зі зворушливої розповіді про те, як важко йшов пошук компромісу, але чого тільки не зробиш в ім’я всенародного благополуччя.
Проте, як це часто буває зі співпрацею «непримиренних ворогів», «осад» почав з’являтися ще до того, як «складні переговори» перейшли у взаємовигідну стадію. Ситуація, що склалася, — настирні вимоги, реалізація яких не можлива без підтримки Уряду, — сама по собі каверзна.
Пам’ятаючи досвід півторамісячної бездіяльності на честь «листа трьох» до генсека НАТО, можна допустити, що Партія регіонів здатна на блокаду трибуни «заради мистецтва». Але напередодні президентських виборів, коли потрібно старанно демонструвати виборцям хоча б натяк на результат, повірити в таку «ідейність» складно. Та й повна відповідність стану справ повсюдно розвішеним плакатам і розтяжкам у стилі «Вона працює» теж може виявитися не тільки талановитим експромтом.
Ідея про те, що два парламентські гіганти зможуть прийти до спільного знаменника після закінчення кампанії, як і раніше, настирливо витає в повітрі. А тому важко знайти щось справді дивне в підкресленій принциповості, що плавно трансформується в готовність до співпраці. Піар піаром, це святе, але стратегічні інтереси можуть повести прозору ситуацію не тільки по прямій...
Ксенія СОКУЛЬСЬКА,
«Подробиці»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!