«Катастрофічне» багатство
Усунення наслідків будь-якого стихійного лиха створює ідеальні умови для крадіжки
10 років тому, в 1999-му, весь склад Єврокомісії — найвищого виконавчого органу ЄС — пішов у відставку. Приводом для такого рішення стали висунуті звинувачення в корупції. На той час розкрадання грошей, виділених на ліквідацію катастроф, перестало бути чимось незвичайним. В Італії землетруси, як правило, позбавляють даху одних і збагачують інших. А приклад того, як американські власті справлялися з наслідками урагану «Катрина», коли у 2005 році Новий Орлеан опинився під водою, взагалі виглядає ніби наочний навчальний посібник «Як за короткий час зробити гроші з повітря».
10 років тому, в 1999-му, весь склад Єврокомісії — найвищого виконавчого органу ЄС — пішов у відставку. Приводом для такого рішення стали висунуті звинувачення в корупції. На той час розкрадання грошей, виділених на ліквідацію катастроф, перестало бути чимось незвичайним. В Італії землетруси, як правило, позбавляють даху одних і збагачують інших. А приклад того, як американські власті справлялися з наслідками урагану «Катрина», коли у 2005 році Новий Орлеан опинився під водою, взагалі виглядає ніби наочний навчальний посібник «Як за короткий час зробити гроші з повітря».
8 тис. лір за візиткою
В умовах надзвичайної ситуації важко, а часто й неможливо простежити за тим, на що витрачаються фінанси, і для деяких людей, котрі мають безпосередній стосунок до розподілу виділених коштів, це є сигналом, що гроші можна безперешкодно привласнювати. Влада всі сили спрямовує на якнайшвидше відновлення зруйнованих населених пунктів, пошук зниклих безвісти і забезпечення всім необхідним тих, хто залишився в живих. Гроші витрачаються швидко й у великій кількості та в сум’ятті часто не доходять до потерпілих. Таким чином усунення наслідків будь-якого стихійного лиха створює ідеальні умови для крадіжки. Таких прикладів — тьма-тьменна.
У 1894 році в Італії стався землетрус, що зруйнував декілька містечок і сіл. Він був не те щоб дуже сильним — 5,4 бала, проте римську політичну еліту гарненько струсонуло. Перші підземні поштовхи жителі області Калабрія, розташованої на самому півдні Апеннінського півострова, відчули в ніч із 17 на 18 листопада, але сейсмічна активність не припинялася ще добу.
Від землетрусу сильно постраждали два міста — Пальмі та Семінара, населення яких налічувало майже 20 тис. чоловік. У Пальмі практично всі будівлі виявилися зруйнованими. Розбирати завали в кінці XIX ст. було складно, робота велася вручну, на це було потрібно багато часу. Загальна кількість загиблих обчислювалася кількома сотнями, в усьому регіоні більше ніж 50 тис. осіб надовго лишилися без притулку.
Італійські власті відреагували на землетрус негайно, принаймні в тому, що стосувалося фінансової допомоги. Вже в перші два дні король Італії Умберто I відправив префектам регіонів Мессіна і Калабрія по 20 тис. лір (це майже $6 млн за нинішнім курсом). Прем’єр-міністр Франческо Криспі, котрий очолював уряд до березня 1896 року, також перерахував у Калабрію 10 тис. лір і 5 тис. та 2 тис. лір у регіони Мессіна і Катандзаро відповідно. У потерпілі міста пан Криспі направив свого заступника, щоб той особисто простежив за ходом відновних робіт.
Проте незабаром до Рима стали доходити чутки про те, що гроші, виділені потерпілим регіонам, зникають невідомо куди. Чиновники на місцях скаржилися, що не одержують достатніх коштів для допомоги жертвам землетрусу. Аби з’ясувати, чи правда це, в італійському парламенті була створена спеціальна комісія, яка взялася за детальне вивчення витрат. Її представники обнародували результати розслідування в лютому 1897 року на засіданні нижньої палати парламенту. За повідомленням газети New Zealand Tablet, парламентарі заявили, що прем’єр-міністр Ф.Криспі «позбавив компетентні органи права займатися розподілом гуманітарної допомоги й організував управління коштами таким чином, що ніяких гарантій їх правомірного використовування не було». Документів про те, як витрачалися гроші, не збереглося, й адміністрація прем’єр-міністра так і не надала звіту про фінансування відновних робіт.
Іншими словами, Ф.Криспі створив такі умови, при яких міг направляти гуманітарну допомогу туди, куди йому було потрібно. Парламентській комісії вдалося з’ясувати, що він використовував гроші з політичною метою, перераховуючи їх впливовим жителям деяких провінцій — товстосумам і муніципальним чиновникам, підтримкою яких він хотів заручитися. Один з них, наприклад, отримав 8 тис. лір з фонду гуманітарної допомоги, просто показавши візитну картку прем’єр-міністра й записку останнього.
Проте справжньою сенсацією стали не висновки комісії, а те, що їх із легкістю вдалося зам’яти. Антоніо Старабба, котрий змінив Ф.Криспі на посаді прем’єра, відмовився притягнути свого попередника до відповідальності, хоча раніше заявляв, що врахує результати розслідування.
Італійські журналісти незабаром зрозуміли що до чого. Оглядач міланської газети Il Secolo так прокоментував розв’язку всієї історії: «Поведінка Стараббі під час дебатів у парламенті не повинна вас дивувати. Ви напевно чули про те, що Криспі добився аудієнції в Квіринальському палаці (резиденція короля Італії.— Прим. ред.), аби поскаржитися на те, що його звинувачують у розкраданні фонду гуманітарної допомоги. Мені вдалося дізнатися з обізнаного джерела, що Криспі вдався навіть до своєї звичайної погрози прийти в парламент із револьвером і, якщо нічого іншого не залишиться, покінчити життя самогубством. Його настрій справив належне враження на монарха, який заспокоїв Криспі, а потім викликав Стараббу і попросив останнього «уникнути ускладнень».
Прем’єр заперечувати королю не став. У той же час політикам і римській пресі було добре відомо про те, що в Міністерстві внутрішніх справ зберігаються десятки листів від префектів провінцій регіону Калабрія, а також від субпрефектів та інших місцевих чиновників зі скаргами на неправомірне витрачання коштів. Але, як писала Il Secolo, «Антоніо Старабба заявив, що утримається від використовування цих документів, тим самим ясно давши зрозуміти, що скандал потрібно звести нанівець і раз і назавжди поставити крапку в цій справі. Тобто свідчення чиновників так і залишаться в таємних архівах міністерства».
89 тендерів на одного мера
З часом політична культура в Італії не зазнала значних змін — принаймні боротьба з наслідками стихійних лих на Апеннінах для багатьох залишилася чудовим засобом для особистого збагачення. Правда, до звичної картини додалася важлива деталь: природні катастрофи стали годувати не тільки політиків, а й італійську мафію, що набирала сили.
Для мафіозного угруповання «камора» катастрофічний землетрус 1980 року, що стався в околицях Неаполя, став просто манною небесною. Після цього стихійного лиха політичний вплив цієї гілки мафії зміцнів, а її ватажкам дістався непоганий куш із фонду гуманітарної допомоги.
В епіцентрі землетрусу, що почався 23 листопада о 19.34 за місцевим часом, опинився район Ірпінія та населені пункти провінції Авелліно, міста Ліоні та Сент-Анджело-дель-Ломбарді були майже повністю зруйновані. Під землю пішли цілі вулиці й навіть квартали, а поряд за лічені години виросла нова гора. Сейсмічні хвилі дійшли й до Неаполя, де завалилися десятки будівель. В історію Італії цей землетрус увійшов як найсмертоносніший, у результаті якого загинуло майже 3 тис. людей, і найскандальніший. Вивчення обставин, при яких рік за роком зникали виділені урядом кошти, тривало майже 15 років.
Як і в кінці XIX ст., допомогу потерпілим від землетрусу ніхто ретельно не контролював, і власті Італії насилу могли відзвітувати навіть про те, скільки всього грошей було витрачено на відновні роботи, не кажучи вже про деталі. Називалися різні суми — від $7 млрд до $52 млрд, але через 8 років після землетрусу більш-менш точна цифра була все ж таки встановлена — $40 млрд. Гроші ці призначалися не тільки на відновлення зруйнованої інфраструктури, а й на індустріальний розвиток регіону. Із цією метою чиновники проводили тендери на будівництво нових доріг і заводів. Як з’ясувалося в результаті проведеного на початку 1990-х років масштабного розслідування, контракти часто укладали тільки з тими, хто давав хабарі. За десять років, що минули з моменту землетрусу, італійська прокуратура завела кілька сотень справ проти держслужбовців, яких підозрювали в розкраданні коштів або у зв’язках зі злочинними угрупованнями.
У 1980 році, коли відбулася руйнівна катастрофа, неаполітанська мафія вже дуже наполегливо займалася бізнесом: контролювала вивіз сміття і всю наркоторгівлю в Неаполі та прилеглих провінціях. Обзавівшись необхідними зв’язками в керівних структурах, вона ввійшла до влади. Проте, за словами італійського письменника і політика Ісайї Сейлса, лише після землетрусу в Ірпінії камора заявила про себе на повен голос.
Члени мафіозного угруповання, вкорінюючись у будівельний бізнес, були готові взяти найактивнішу участь у відновленні регіону. Схема, за якою підприємства мафіозі звичайно одержували контракти, виглядала таким чином. Три четверті урядових тендерів, як правило, вигравали великі корпорації, розташовані на півночі Італії, в індустріальній її частині. Вони одержували від уряду приблизно 30—40% від суми контракту, щоб почати будівництво. Потім максимально затягували початок робіт, а тим часом покладені в банк гроші працювали і приносили дохід. Звичайно ж, відсотки витрачалися на власні потреби вкладників. А потім вони і зовсім продавали тендер менш ніж за половину його вартості південним субпідрядникам, якими, у свою чергу, також виявлялися мафіозі.
Уряд Італії витратив як мінімум $5 млрд на розвиток індустрії в потерпілому від землетрусу регіоні. Проте з 400 побудованих фабрик і заводів, вартість яких часто виявлялася завищеною, 150 так і не почали працювати. Наприклад, завод із переробки картоплі обійшовся властям у $7,2 млн, проте з його конвеєра не зійшло жодної картоплини. А в околицях Сент-Анджело-дель-Ломбарді з’явилася дорога завдовжки
При виконанні робіт камора не переобтяжувала себе турботами про якість. У містечку Монтерусчелло підприємства, пов’язані з мафією, збудували тисячі нових будиночків, які почали розвалюватися вже через кілька місяців без жодних землетрусів. За завданням неаполітанського правосуддя слідчі органи спробували розібратися, як узагалі такі будинки могли бути зведені. У результаті з’ясувалося, що після «ретельної» перевірки їх успішно прийняли міські чиновники, котрі, як і приписував закон, отримали за це 1% від вартості проекту.
Хоча в руки мафії, за приблизними підрахунками, потрапило близько $6 млрд з фонду гуманітарної допомоги, левова частина загального бюджету дісталася все-таки чиновникам. Їм дуже пощастило: вони могли суміщати свої посади в адміністрації з приватним підприємництвом, і це дозволяло їм укладати контракти від імені уряду з належними їм компаніями.
Особливі привілеї мав брат італійського прем’єр-міністра Чиріако де Міти на ім’я Мішель, котрий володів будівельною корпорацією, яка брала участь у відновних роботах. Як пізніше розказав один з бізнесменів, котрий з ним працював: «Мішеля в тих місцях знали як людину, яка могла дозволити собі все що завгодно. Він наперед знав, коли й куди йтимуть гроші. На погляд стороннього спостерігача, ці відомості були доступні тільки найвищим адміністративним колам».
З 1982 до 1990 року 15 із 18 мерів провінції Авелліно без особливих зусиль виграли в цілому 1334 тендери — в середньому 89 контрактів на людину. Так само багатіли чиновники і в інших містах. Контрактів з власними компаніями вони уклали приблизно на $20 млрд. Ще $4 млрд пішло на хабарі й «відкати». І лише незначна частина — кілька мільярдів — була дійсно витрачена на потреби населення.
200 зниклих контрактів
Італійським політикам удалося зробити статки на землетрусі в Ірпінії через одну просту причину — вони самі розподіляли гуманітарну допомогу й самі про це звітували. Так відбувається, коли немає компетентних наглядових органів. У цьому випадку чесним людям залишається розраховувати лише на те, що знайдеться який-небудь викривач з-поміж корумпованих чинодралів, який одного разу зважиться розповісти про фінансові злочини своїх колег.
У 1998 році по всій Європі прокотилася хвиля обурення і подиву після того, як один з наближених до керівництва ЄС чиновників звинуватив членів Європейської комісії — найвищого виконавчого органу ЄС — у шахрайстві. Все починалося з чуток і журналістських розслідувань, а закінчилося офіційним визнанням цього факту. Докази того, що комісари перевищували службові повноваження, неправомірно витрачали, а то й просто крали гроші, виявили відразу в кількох департаментах комісії.
Однією з перших у середині 1998 року опублікувала матеріал про шахрайство в Єврокомісії бельгійська газета La Meuse. У статті розказувалося про те, як розкрадають гроші в департаменті Єврокомісії з надання гуманітарної допомоги, який на той момент очолювала італійка Емма Боніно. Незабаром після виходу газети в будинок головного редактора La Meuse Мішеля Фромона ввірвалися озброєні люди й побили його. Пізніше, як повідомила газета Guardian, М.Фромону подзвонили невідомі й порадили йому «відвалити від комісії».
У вересні 1998 року впливовий британський журнал Index on Censorship вийшов із шістьма порожніми сторінками. На них тільки були слова «Заборонено цензурою». Головний редактор журналу Урсула Оуен пояснила, що ці сторінки призначалися для матеріалу про корупцію в Єврокомісії, але його вирішили не друкувати, оскільки автор одержував погрози і вихід статті міг піддати його життя небезпеці.
Втім, поки про фінансові злочини в найвищому виконавчому органі ЄС міркували на сторінках газет, Європейський парламент, який мав контролювати діяльність членів Єврокомісії, навіть не думав проводити офіційних розслідувань. Одначе 9 грудня 1998 року ця історія вийшла на новий рівень. Голландець на ім’я Пол ван Буйтенен, котрий працював у внутрішньому аудиторському підрозділі комісії, передав депутату Європейського парламенту Магді Авое підготовлене ним таємно від колег досьє, в якому містилися сотні документів, які підтверджували, що протягом кількох років комісія приховувала інформацію про незаконні дії окремих своїх членів. За розголос цих відомостей Єврокомісія усунула П.ван Буйтенена з посади. Проте і високопоставлені чиновники опинилися перед загрозою відставки після того, як Європейський парламент доручив розібратися з даними, викладеними у звіті, незалежному експертному комітету.
Найбільше звинувачень висувалося проти французького комісара Едіт Крессон, глави департаменту освіти. В основному вони стосувалися подвійної звітності й того, що Е.Крессон незаконно призначала на високооплачувані посади своїх знайомих. Ця практика застосовувалася нею настільки широко, що її родичі та друзі її співробітників отримали місця навіть у департаменті гуманітарної допомоги, адже претенденти на ці крісла мати певну кваліфікацію, чого в протеже Е.Кресон, зрозуміло, не було. Тому під ударом опинились і керівники департаменту гуманітарної допомоги — іспанець Мануель Марін, котрий завідував ним з 1992 до 1995 року, й Е.Бонно, яка змінила його.
Розслідування показало, що М.Марін, а потім і Е.Боніно теж постійно порушували кадрову політику комісії. Як повідомлялося в доповіді експертного комітету, в той час, коли ці діячі займали керівну посаду, в департаменті з’явилося «надзвичайно багато сторонніх і тимчасових співробітників». Вони одержували зарплату з тієї частини бюджету департаменту, яка призначалася для оперативних працівників на місцях, тобто для тих, хто працював безпосередньо в зонах воєнних конфліктів і природних катастроф. Іншими словами, гроші учасників гуманітарних місій довгий час осідали в кишенях чиновників департаменту, та й то не штатних, а тимчасових і сторонніх.
Проте кадрові порушення були, звичайно, не найсерйознішими серед звинувачень. Комітету експертів вдалося довести, що в 1992—1993 роках було укладено 4 фіктивні контракти з приватними компаніями про надання гуманітарної допомоги країнам колишньої Югославії, а також африканським республікам Руанді та Бурунді. Сума цих контрактів перевищувала $2,5 млн. Ці гроші, що призначалися жертвам геноциду в Африці та потерпілим від громадянської війни на Балканах, також безслідно розчинилися в надрах штаб-квартири ЄС у Брюсселі.
Комітет з’ясував, що жоден з пунктів контракту так і не був виконаний. Але тепер це легко пояснити, адже протягом 4 років про ці домовленості не знали ні представники приватних компаній, які були вказані в документах, ні члени комісії. Куди пропали гроші, зрозуміти було вже неможливо: всі звіти про їх витрачання виявилися підробленими. Всього за кілька років — з 1993-го до 1995-го — держдепартамент витратив невідомо на що майже $1 млрд, уклавши на ці кошти більше ніж 200 контрактів. Згодом, коли підрозділ очолила Е.Боніно, всі компрометуючі документи були просто знищені.
Головні фігуранти корупційного скандалу наполягали на своїй невинності, і хоча до судового розгляду справа не дійшла, в березні 1999 року весь склад Єврокомісії подав у відставку. «Я думаю, це відбулося не через те, що в комісії діє принцип колективної відповідальності, а тому, що окремі її члени не стали брати на себе особисту відповідальність», — заявив тоді єврокомісар з питань фінансів Маріо Монті.
Розслідування корупції в рядах найвищого виконавчого органу ЄС сприймалося багатьма як перемога Європарламенту, яка полягала в тому, що він чудово виконав свої наглядові функції. Проте, як зізнався один з його депутатів, «у парламенті та ж культура, що і в комісії, і те, що там не так поширене шахрайство, можна пояснити тільки меншим бюджетом».
Мільярди Катрини
Згідно з практикою, що існує в американському Федеральному агентстві з управління в надзвичайних ситуаціях, у потерпілі від стихійних лих райони, як правило, надходять на 1—3% коштів більше, ніж потрібно. А потім відомство просить повернути надлишки, якщо вони залишаються. Але з урахуванням того, що частину гуманітарної допомоги так чи інакше розкрадуть, буває, що й такі розрахунки виявляються хибними. У 2005 році, наприклад, коли на Сполучені Штати обрушився ураган «Катрина», фінансові злочини досягли таких масштабів, коли мова йшла про розтрату чи крадіжку мільярдів доларів.
Збитки, заподіяні Катриною, були величезними. До руйнувань призвів не сам ураган, а припливна хвиля, викликана нищівним вітром. Сформувавшись 23 серпня в районі Багамських островів, циклон пройшов через територію штату Флорида, але основної сили набрав уже тоді, коли досяг Мексиканської затоки. Після цього він попрямував на північ і 29 серпня пройшов через штат Луїзіана. Утворена приливна хвиля зруйнувала погано спроектовані захисні греблі й канали Нового Орлеана, і 31 серпня майже 80% його території опинилося під водою.
На жаль, далеко не всі жителі пристали на заклики про негайну евакуацію, які пролунали за добу до катастрофи. Із цієї причини повінь виявилась однією з найсмертоносніших в історії США — вона забрала 1464 життя. Через місяць недалеко від Нового Орлеана пройшов ще один, набагато більш могутній ураган «Рита», припливна хвиля від якого знову затопила вулиці міста.
Економічні збитки від «Катрини», «Рити» і викликаних ними повеней перевищили $90 млрд, що для Сполучених Штатів є абсолютним рекордом. Обсяги гуманітарної допомоги теж були чималими. Вже в перші 6 місяців уряд США виділив потерпілим територіям $19 млрд. Як тільки стали надходити повідомлення про фінансові зловживання, урядовий департамент аудиторської звітності провів розслідування. Його результати виявилися приголомшливими. «Кричущі випадки шахрайства, нахабство злочинних схем і масштабна розтрата — все це просто шокує», — заявила сенатор Сьюзан Коллінз, голова комітету національної безпеки.
З’ясувалося, що кілька мільярдів доларів виявилися витраченими марно. Частина цих грошей пішла на непотрібні відновні роботи і будівництво тимчасового житла. А інша частина розійшлася серед шахраїв або була розкрадена. На ремонт колишньої військової бази в штаті Алабама, яка мала приймати біженців, пішло $7,9 млн. Так, там пофарбували стіни, відремонтували хол приймальні, поліклініку та спортивний зал і навіть звели новий паркан, проте роботи йшли так довго, що, коли база нарешті відкрилася, туди приходило не більше ніж 10 чоловік у день, і через місяць її довелося закрити, аби не витрачатися на утримання.
Можна навести й інші приклади того, як чиновники дуже рвійно відреагували на заклик допомогти біженцям. Наприклад, для позбавлених житла придбали фургони, кожний з яких коштував $34,5 тис. Усього на це було витрачено $860 млн. Але, оскільки адміністрація штату Луїзіана не дозволила розміщувати ці мобільні помешкання на своїй території, вони виявилися нікому не потрібні. У результаті 10 тис. фургонів так і залишилися без діла на військовій базі в штаті Арканзас, де за їх утримання доводилося платити $250 тис. у місяць.
У доповіді департаменту аудиторської звітності повідомлялось і про те, що, швидше за все, в руках шахраїв опинилася сума, що становила майже 21% із $6,3 млрд, виділених для жертв катастрофи. Часто в нелегальних схемах брали участь чиновники, які вирішували, кому надавати гуманітарну допомогу, а кому ні. Кожний хотів увірвати собі хоч трохи з тих мільйонів, які розподілялися в потерпілих районах.
Клерк на ім’я Вейн Лоулес із трудового департаменту Луїзіани оформляв десятки карток на допомогу з безробіття всім, хто погоджувався заплатити йому $300. У каліфорнійському центрі прийому дзвінків організації Червоного Хреста прокуратура притягла до відповідальності 75 операторів та їхніх родичів, які мали намір шахрайським шляхом привласнити сотні тисяч доларів.
Звичайно ж, широко практикувалось і надання фіктивних даних для багатократного отримання субсидій. Через те що багато жителів Луїзіани втратили свої документи під час катастрофи, а більшість будинків була зруйнована, співробітники агентства часто вимагали від охочих отримати гроші тільки назвати ім’я, номер картки пенсійного страхування й адресу. Ці відомості перевірялися рідко. У результаті, як згодом з’ясувалося, з 2,5 млн заявок, за якими були проведені платежі, 900 тис. виявилися фіктивними.
Деякі жертви катастрофи, що позбулися своїх жител, примудрялися отримати одночасно право безкоштовно жити в готелі й гроші на оренду житла. А власник одного з готелів у штаті Техас надав відомості, що поселив у себе біженців з Луїзіани, і виставив уряду рахунок на $232 тис., який виявився підробленим. «Те, що починалося як програма усунення наслідків катастрофи, перетворилося для всіх на дійну корову», — констатував один з членів наглядового комітету Конгресу.
У розростанні шахрайства звинуватили керівництво агентства, яке не змогло належним чином простежити за розподілом коштів. У результаті керівник агентства Майкл Браун був змушений подати у відставку. «Проблема в тому, що люди не змогли підготуватися до стихійного лиха, яке трапляється щороку, — заявила С.Коллінз. — Їхнівй підхід — «спочатку плати, а потім питай» підштовхував людей до нечесної поведінки».
Судячи з усього, коли є можливість безкоштовно і без зайвих зусиль отримати гроші, багато людей готові відгукнутися на такий заклик.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!