Доводити своє право на спадщину в суді завжди було малоприємною справою
Після смерті Майкла Джексона його спадщина відразу стала предметом суперечок. Мати короля поп-музики, Кетрін Джексон, заявила, що розпоряджатися всім королівством повинна саме вона. Проте суд Лос-Анджелеса вирішив поки довірити управління майном співака його юристам. Статки М.Джексона оцінюються в $500 млн. Свою частину цих грошей, говорять фінансисти короля поп-музики, точно вимагатимуть навіть ті, хто не доклав рук до їх накопичення. Коли йдеться про велику спадщину, завжди можна чекати раптової появи людей, котрі відчувають себе обділеними й готовими оспорити останню волю покійного.
Після смерті Майкла Джексона його спадщина відразу стала предметом суперечок. Мати короля поп-музики, Кетрін Джексон, заявила, що розпоряджатися всім королівством повинна саме вона. Проте суд Лос-Анджелеса вирішив поки довірити управління майном співака його юристам. Статки М.Джексона оцінюються в $500 млн. Свою частину цих грошей, говорять фінансисти короля поп-музики, точно вимагатимуть навіть ті, хто не доклав рук до їх накопичення. Коли йдеться про велику спадщину, завжди можна чекати раптової появи людей, котрі відчувають себе обділеними й готовими оспорити останню волю покійного. Таких прикладів в історії чимало.
«Святотатська дочка»
Поділ спадщини ніколи не буває простим для близьких померлого. А якщо ця людина до кінця життя набула пристойних статків, все ще більше ускладнюється. Не знати звідки з’являються люди, які відчувають себе обділеними. Вони звертаються до суду, аби довести, що остання воля покійного далеко не істина в останній інстанції.
Сірий кардинал Ватикану Джакомо Антонеллі, один з найвпливовіших італійців середини XIX ст., у розпорядженні якого були всі фінанси папського престолу, склав досить докладний заповіт. Але, як з’ясувалося, передбачив не все.
У ньому він розписав, як слід розподілити його багатство, обчислюване десятками мільйонів лір. Більшу частину заповіту становили дрібні перекази. «25 франків (у ті роки ліри за обмінним курсом прирівнювалися до французької валюти. — Прим. ред.) я жертвую госпіталю Санто-Спірито», — вказав він. Сестрі Розалії Джакомо заповідав 5000 франків, стільки ж — кожній з чотирьох племінниць. Племінникам дісталося більше: Августину він залишив у розпорядження один зі своїх будинків у Римі, а Паоло — володіння в м.Чеккано.
Проте за великим рахунком усе майно померлого кардинала мало перейти до чотирьох його братів, які, по суті, й допомогли йому стати найбагатшою людиною Ватикану. Втім, за життя Дж.Антонеллі теж не залишався в них у боргу: при його підтримці перший з братів став главою Римського банку, а другий — монополізував ринок зерна в італійській столиці.
У своєму останньому розпорядженні цей сірий кардинал написав: «Усю свою власність, за винятком окремо обумовленої, золото, срібло, цінні предмети й ті невеликі гроші, які можуть бути в моєму розпорядженні на момент смерті, я заповідаю моїм братам Філіпо, Грегоріо, Луїджі та Анджело».
Після смерті Дж.Антонеллі 6 листопада 1876 року звістка про те, куди підуть накопичені ним 40 млн лір, неприємно здивувала представників Ватикану. Церкві не діставалося практично нічого, і навіть папа римський Пій IX, котрий призначив Джакомо державним секретарем і скарбником Ватикану, отримав лише невеликий сувенір — прикрашене сріблом і коштовним камінням розп’яття, що стояло на столі покійного.
Втім, прояви щедрості від Дж.Антонеллі чекати не доводилось. У нього була репутація людини, яка має пристрасть до грошей та піклується тільки про себе і свою сім’ю. Єдиною втіхою для тих, кого непокоїла репутація католицької церкви, було те, що покійний принаймні не був священиком.
Дж.Антонеллі дійсно не можна було назвати втіленням святості хоча б через його стосунки з жінками. Коли відразу після смерті Джакомо з’явилася претендентка на спадщину, котра заявила, що вона його дочка, представники Ватикану спробували зам’яти цю справу. Вони запропонували їй домовитися про все з братами покійного без зайвого галасу. Одначе справу вдалося вирішити тільки в суді, де відкрилися неприємні подробиці особистого життя Дж.Антонеллі. І хоча репутації покійного вони вже не могли зашкодити, авторитет церкви постраждав.
Дівчина назвалася графинею Лореттою Ламбертіні. Історія, яку вона повідала в суді, почалася в 1850 році, коли кардинал Дж.Антонеллі познайомився з якоюсь Антонієттою Марконі. Про ці стосунки мало хто знав, хоча вони і не трималися в секреті.
П’ять років опісля Джакомо зустрів іншу жінку. Вона була аристократкою, й ім’я її так і не стало надбанням гласності. Відомо лише, що вона приїхала в Рим з півночі, можливо, з Ірландії. Через деякий час після зустрічі з Дж.Антонеллі в жінки мала народитися дитина, проте вона хотіла це приховати. Разом з кардиналом вони вирішили подати справу так, ніби це дитя Антонієтти. Хоча й насилу, але їм усе ж таки вдалося її вмовити. Дж.Антонеллі, правда, довелося заплатити їй як компенсацію 2 млн лір. Із цими грошима Антонієтта незабаром знайшла собі чоловіка на ім’я Анджело. А справжня мати покинула країну.
Дж.Антонеллі допомагав дочці грошима. Він не особливо приховував своє батьківство. Наприклад, підніс Лоретті золотий годинник з її та своїм портретом на різних боках корпусу. Коли дівчина виросла і вийшла заміж за графа Ламбертіні, сірий кардинал попервах видав їм 100 тис. лір і обіцяв виплачувати стільки ж щороку. Батько був такий щедрий, що Лоретта вирішила: він залишить їй і гарну спадщину. Але все обернулось інакше.
На суді брати Дж.Антонеллі наполягали на тому, що графиня була дочкою Анджело й Антонієтти Марконі. Проте Лоретті виявилося нескладно довести батьківство кардинала. У цей момент у судовий процес утрутилися представники католицької церкви, котрі намагалися запобігти скандалу. Вони проголосили графиню Ламбертіні «позашлюбною і святотатською дочкою» Дж.Антонеллі. Їм удалося добитися переведення справи в папський суд, який керувався правилами церкви. І хоча, за італійськими законами, графиня могла розраховувати на третину майна свого батька, папський суд оголосив, що позашлюбні діти не мають права на спадщину. У результаті Л.Ламбертіні не отримала нічого.
Заповзятлива графиня
Найкращий спосіб створити проблеми своїм спадкоємцям — це залишити заплутаний заповіт. Нью-йоркський багатій Льюїс-Кер Гамерслі, складаючи своє останнє розпорядження, вписав туди один абзац, через який його майно не могли поділити протягом майже трьох десятиріч. А залишив він після себе досить багато: на момент його смерті (1883 рік) спадщина оцінювалася майже в $10 млн (сьогодні це відповідало б приблизно $10 млрд).
Усе своє багатство Л.Гамерслі отримав від батьків — Ендрю Гамерслі та Сари Мейсон. Вони були членами двох багатих і впливових сімей, які часто влаштовували пишні бали і вважалися знаними представниками нью-йоркського вищого світу. У власності Сари була обширна ділянка землі, її колись купив її батько, успішний банкір. Утомившись від роботи, він за порадою лікарів придбав ферму в центрі Манхеттена, який з часом став осереддям ділового життя, тому ферма зростала в ціні й приносила постійний дохід. А батько Льюїса, котрий займався торгівлею, заповідав йому свою справу, що приносила дохід протягом десятиріч.
За кілька років до смерті батьків Л.Гамерслі зустрівся з дівчиною на ім’я Ліліан Прайс. Вона не була так само багата, як він, але вирізнялася красою і розумом, що дозволило їй стати гідною представницею нью-йоркського вищого світу. Міс Прайс без надзусиль зачарувала Льюїса, і незабаром вони одружилися.
Проте їхній шлюб проіснував лише п’ять років: у 1883-му, переживши свого батька тільки на кілька місяців, Л.Гамерслі помер. Проте він устиг скласти заповіт, за яким усе його багатство переходило Л.Гамерслі, вродженій Прайс. У заповіті Л.Гамерслі зробив невелике застереження. Він написав, що після смерті дружини гроші повинні перейти її сину.
Проблема полягала в тому, що ніякого сина (як, утім, і дочки) в подружжя не було. З чуток, Л.Гамерслі сподівався, що в нього буде законний спадкоємець, але помер, не залишивши після себе дітей. У разі якщо в Ліліан не з’явиться дитина, уточнив він, спадщину слід витратити на добродійність або вона має перейти сину його двоюрідного брата Джеймса-Гукера Гамерслі. Проте й той на момент смерті Л.Гамерслі ще навіть не одружився.
Відразу після того, як заповіт був перевірений і затверджений, на величезні статки заявило свої права близько 20 чоловік. Більшість із них була членами родини Мейсонів, які хотіли повернути землю в Манхеттені та поділити її між собою. Для участі в судовому розгляді вони найняли юристів з 22 юридичних контор.
Позови цієї родини грунтувалися на тому, що остання воля Л.Гамерслі суперечить закону. У Нью-Йорку не існувало процедури, за якою укладач заповіту міг прописати умови поділу спадщини не тільки після своєї смерті, а й після смерті дружини. Протягом двох років Мейсони та інші відомі сім’ї Нью-Йорка намагалися довести свою правоту, але в 1886 році суд відмовив їм у задоволенні позову. Тоді вони звернулися до апеляційного суду, через що розгляд справи затягнувся ще на три роки. Потім вони, правда, погодилися на компенсацію в розмірі $110 тис., пообіцявши не порушувати питання про спадщину доти, доки жива Ліліан.
Тим часом вдова Л.Гамерслі займалася примноженням свого багатства й пошуками нового супутника життя. У червні 1888 року вона вийшла заміж за восьмого герцога Мальборо, котрий був на межі розорення і приїхав у Нью-Йорк з Лондона. Ліліан стала герцогинею Мальборо. Завдяки природній чарівливості й завзятості вона домоглася всього, про що мріяла: стала однією з найяскравіших фігур у вищому світі Великої Британії та, як розповідають, мала честь з’явитися перед королевою Вікторією та поцілувати їй руку.
На додаток до всього герцогиня Мальборо мала гарне підприємницьке чуття. Вона успішно розпорядилася статками, що дісталися їй від Л.Гамерслі, й до кінця XIX ст. додала до нього ще принаймні $5 млн. Проблема була тільки в тому, що ці гроші вона не могла нікому передати. Двоюрідний брат її покійного чоловіка, Дж.Гамерслі, на той час уже одружився, і незабаром у нього міг з’явитися спадкоємець, якому б й перейшло усе майно після її смерті.
У 1892 році герцогиня Мальборо знову залишилась одна: чоловік помер, залишивши їй тільки титул і замок Бленгайм, який, до речі, був відремонтований її коштом. Одначе вже через три роки вона знову вийшла заміж, тепер за полковника сера Вільяма де ла Пера Бересфорда, героя війни в Афганістані. Ще через рік 38-річна герцогиня Мальборо народила свого первістка, якого на честь батька назвали Вільямом. Коли про це дізналися в Нью-Йорку, всі знову пожвавилися: справа про заповіт Л.Гамерслі набувала нового оберту.
Приблизно в той же час у Дж.Гамерслі теж з’явилися діти. Спочатку дочка, а потім і син — Льюїс-Гордон Гамерслі, в якого були всі шанси претендувати хоча б на частину спадщини свого двоюрідного дядька. У 1909 році герцогиня Мальборо померла, не віддавши на добродійність ні цента.
Усі $15 млн, які були в її власності, знову виявилися предметом спору. На них претендували Л.Гамерслі й В.Бересфорд Молодший, причому обидва вони ще не досягли повноліття. Боротьбу за спадщину знову розпочали члени родини Мейсонів, котрі знову наполягали на тому, що заповіт був складений незаконно. Весь Нью-Йорк укотре спостерігав за тим, як найбільш високооплачувані адвокати міста беруть участь у міжнародній сутичці за мільйони — так тоді називали цей судовий процес.
На розгляд нових обставин справи пішло ще три роки, й у результаті суддя Джеймс Бішоп розпорядився передати всі накопичені герцогинею статки Л.Гамерслі, сину двоюрідного брата укладача заповіту. Законник відмовив у частці як Мейсонам, так і В.Бересфорду Молодшому, залишивши їх ні з чим.
Убивця без покути
Доводити своє право на спадщину в суді завжди було малоприємною справою. До цього вдаються тільки в тому випадку, коли вичерпано всі можливості домовитися. Проте, як показує приклад Стівена-Вейна Бенсона, спадкоємця американської тютюнової династії, є ще один спосіб остаточно розв’язати цю проблему — вбити конкурентів.
Його мати — Маргарет Гічкок-Бенсон успадкувала від свого батька Гаррі велику тютюнову компанію, якою вона управляла разом зі своїм чоловіком. До 1980-х років компанія щорічно приносила $40 млн доходу (зараз це становило б приблизно $150 млн). Майно, яке було в розпорядженні самої Маргарет, оцінювалося в $10 млн. Вона та її діти — рідний син Стівен, прийомний син Скотт і дочка Керол Лінн — жили у Флориді, в м.Неаполі.
За словами людей, близьких до сім’ї, грошей у Бенсонів завжди було в надлишку, вони купували розкішні будинки і дорогі автомобілі. Один тільки Стівен відмовлявся від предметів розкоші. Він, навпаки, прагнув не витрачати, а заробити. Інша справа, що в нього ніколи це не виходило. Всі його компанії, які займалися охороною підприємств або ландшафтною архітектурою, розорялися, попри фінансову підтримку Маргарет. Проте на початку 1980-х років вона призначила його керівником однієї зі своїх корпорацій.
На новому місці Стівена теж переслідували невдачі. Через три роки виявилося, що $2,5 млн, виділених Маргарет як субсидії, вона не зможе повернути: гроші безслідно зникли. Запідозривши, що син просто обікрав її, мати зажадала від нього фінансового звіту, але Стівен відмовився надати документи. Тоді Маргарет пригрозила викреслити його із заповіту, який вона на той час уже склала. Ця фраза, сказана спересердя, в результаті коштувала жінці життя.
Незважаючи на сварку, наступного дня, 9 липня 1985 року, вся сім’я знову зібралася разом, щоб проїхатися по Неаполю. Вони збиралися підшукати місце для нового будинку Маргарет, де вона планувала провести старість. Стівен погодився заїхати за родичами на своїй машині, але затримався більш ніж на годину. Він пояснив, що збирався купити каву і пиріг, але по дорозі зустрів якогось партнера по бізнесу, ім’я якого пригадати не міг.
Стівен розсадив усіх в автомобілі. За кермом мав сидіти його брат Скотт, а на пасажирському сидінні поряд з ним — Маргарет. Ззаду розташувалася К.Лінн, котра чекала, коли до неї приєднається сам Стівен. Він тим часом повернувся в будинок, щоб забрати вимірювальну рулетку. Стівен був у своїй кімнаті, коли один за одним прогриміли два вибухи, що знищили автомобіль. Маргарет і Скотт загинули, а Керол, котра відкрила двері біля свого місця в машині, вижила, але отримала серйозні опіки.
На шум вибухів збіглися сусіди Бенсонів. Вони відтягли обгорілі тіла вбік. Стівен у цей час сидів на сходах перед будинком і, розгойдуючись із одного боку в інший, спостерігав за тим, що відбувалося. «Я бачила його і не розуміла, чому він не хоче мені допомогти», — розказувала пізніше на суді К.Лінн.
Відповідь напрошувалася сама собою. Саме Стівен замінував автомобіль, і слідчим було неважко знайти підтвердження такої версії. «Це була звичайна справа про вбивство, — розповів журналістам співробітник поліції Майк Курс, — але через величезну увагу преси до її розслідування долучилися навіть агенти ФБР».
Схоже, Стівен навіть не намагався приховати свою причетність до вбивств. У будинку в нього знайшли деталі вибухових пристроїв, а також чек на їх купівлю з відбитками його пальців. У серпні Стівена арештували, а у вересні пред’явили йому обвинувачення. Судовий процес, в якому брали участь найкращі адвокати Флориди, зайняв рік.
За цей час стали відомими нові подробиці справи. Виявилося, що Скотт був позашлюбною дитиною К.Лінн, якого Маргарет видавала за свого прийомного сина. А ті $2,5 млн, які Стівен отримав від своєї матері, він не крав. Чоловік намагався примножити ці гроші, вклавши в кілька підприємств, але зазнав невдачі.
На суді Стівен не визнав своєї вини. «Я відчуваю сильне горе, викликане втратою матері та брата, а також стражданнями сестри, — говорив він. — Я розчарований і розсерджений тим, що мене обвинувачують у злочині, якого я не скоював». Проте присяжні засідателі проголосували за те, щоб відправити Стівена до в’язниці. Прокуратура Флориди вимагала засудити його до страти на електричному стільці, але адвокату обвинуваченого вдалося переконати суд у тому, що «смертей уже було достатньо».
Стівена засудили до двох довічних ув’язнень без права на помилування протягом наступних 50 років. Після цього він часто переїздив з однієї тюрми в іншу, оскільки на його життя не раз робили замахи сусіди по камері.
Після завершення судового процесу відразу почався наступний — з приводу того, як слід поділити спадщину Маргарет. К.Лінн наполягала на тому, що все майно, оцінене в $10 млн, по праву належить їй. Проте в боротьбу за ці статки вступили діти Стівена і його дружини Дебри, які вважали, що його причетність до вбивства не повинна впливати на розподіл грошей Маргарет. Розгляд цієї справи завершився тільки влітку 1989 року. За рішенням суду, спадщину поділили порівну між К.Лінн, котра дивом залишилася в живих, і двома дітьми вбивці.
Негідна спадкоємиця
Як правило, чим відоміша і багатша людина, яка залишила спадщину, тим більша ймовірність того, що поділ її статків супроводжуватиметься сварками і скандалами. Після смерті одного з найвпливовіших людей Італії, глави концерну Fiat Джіанні Аньєллі в історії його династії настав період нескінченних суперечок і судових процесів.
Дж.Аньєллі очолив раду директорів Fiat у 1966 році, коли йому було 45 років. Він виношував революційні плани відносно концерну, одного з найбільших і найуспішних італійських промислових гігантів. Джіанні хотів перетворити Fiat на міжнародну корпорацію. Для цього він вибудовував взаємовигідні відносини як зі Сполученими Штатами, так і з Радянським Союзом. Його пов’язували дружні відносини із родиною Кеннеді та Генрі Кіссінджером, але в той же час він був не проти того, щоб його автомобілі копіювали в СРСР.
Джіанні вмів продавати машини і використовував для цього свої політичні зв’язки в Італії. Протягом десятиріч транспортні реформи урядів Християнсько-демократичної партії розроблялися під впливом Дж.Аньєллі. До 1980-х років уся країна виявилася покритою мережею автострад. Італія вийшла в європейські лідери за кількістю автомобілів на душу населення.
При цьому Джіанні створював не просто велику автомобільну компанію, а справжню фінансову імперію. Йому вдалося розширити свій бізнес, тепер він займався і банківською справою, страхуванням, торгівлею нерухомістю, телекомунікаціями, виробництвом військової електроніки, вермуту й цукерок. У Турині, рідному місті концерну Fiat, цю компанію називали не інакше як «ля-мамма».
Члени родини Аньєллі — сам Джіанні, його дружина Марелла та їхні діти, Едуардо й Маргарита, — жили в розкоші. За найприблизнішими підрахунками, майно, яким розпоряджався Дж.Аньєллі до кінця XX ст., оцінювалося в $2 млрд. У концерні Fiat він володів часткою в розмірі 25,37%, і його спадкоємець автоматично ставав главою компанії.
Проте за великим рахунком доручити управління своєю імперією Джіанні не міг нікому. Його син Едуардо відчував огиду до бізнесу. У цьому він був зовсім не схожим на батька. Едуардо кілька разів виявився вплутаним у неприємні історії. Наприклад, у 1990 році його звинуватили в зберіганні героїну, який він, з чуток, уживав. Але розгляд незабаром припинили. Потім Едуардо захоплювався східною культурою, їздив до Індії та Ірану, де зустрічався з президентом Алі Хаменєї. В Ірані він прийняв іслам. Питання про передання йому спадщини було закрито 15 листопада 2000 року, коли Едуардо зістрибнув з 80-метрового віадука неподалік Турина.
А через три роки, в січні 2003-го, пішов з життя і глава родини. Джіанні помер від раку простати. У нього залишився тільки один прямий спадкоємець, не рахуючи його вдови Марелли, — дочка Маргарита. «30 січня, якщо я не помиляюся, — розповіла вона в інтерв’ю італійському журналу Panorama, — Францо-Гранді Стівенс (один з радників сім’ї Аньєллі. — Прим. ред.) подзвонив мені і сказав, що наступного дня відбудеться зустріч з моєю матір’ю. До того моменту він уже відкрив наш сейф. Заповіт мого батька вже розкрили, але без мене. Я запитала, чому мене не оповістили про це. Він відповів, що моя присутність була необов’язковою».
Два тижні по тому всі, хто мав стосунок до заповіту, — Марелла, Маргарита та її син від першого шлюбу Джон Елканн — разом з радниками родини і свідками зібралися для обговорення останньої волі покійного. З’ясувалося, що Джіанні склав неповний заповіт, в якому нічого не говорилося про майно за рубежем. Його частка в концерні Fiat розподілялася порівну між трьома присутніми членами сім’ї.
Коли їх попросили підписати згоду з умовами заповіту, Маргарита відмовилася. «Я не поставила підпису, тому що мені не показали всіх документів. І один з радників, Габетті, сказав мені в точності такі слова: «Ви не гідні бути дочкою Джіанні Аньєллі, ви не гідні навіть бажати цього». Почувши це, я пішла».
У 2004 році, коли справи у Fiat ішли зовсім погано й вартість компанії не перевищувала $600 млн, Маргарита вирішила продати свою частку матері за $109 млн. Марелла у свою чергу передала свої акції сину Маргарити Джону, який з часом став віце-президентом концерну. Через три роки Маргарита подала в суд на радників сім’ї та на власну матір з вимогою визнати заповіт недійсним і провести перепис усього майна її батька — в Італії та за рубежем, а також відмінити операцію з продажу акцій компанії.
До того моменту Fiat знову став прибутковим підприємством завдяки серії нових удалих моделей авто. І багато членів родини, зокрема й Дж.Елканн, уважали дії Маргарити негідними, стверджуючи, що вона вирішила повернути свою частку в концерні, як тільки відчула, що це може принести їй гроші. Проте, за словами юриста його матері Джироламо Аббатеск’яні, йдеться не про фінансову вигоду. «Це просто бажання з’ясувати всі деталі про майно її батька не тільки в Італії, а й за рубежем».
Хоч би там як було, в червні нинішнього року Маргариті вдалося через суд повернути свою частку в концерні, яка оцінюється вже в $1,5 млрд.
Єгор НІЗАМОВ,
«Коммерсант-Деньги»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!