Найефективнішим засобом боротьби з бандитами голова ВНК вважав найвищу міру без формальностей
75 років тому політбюро ухвалило рішення про боротьбу зі злочинними елементами, що наповнили Москву після голоду 1932—1933 років. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, під час кожної кризи в СРСР починався сплеск злочинності, з якою безуспішно намагалися боротися за допомогою найжорстокіших репресій.
75 років тому політбюро ухвалило рішення про боротьбу зі злочинними елементами, що наповнили Москву після голоду 1932—1933 років. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, під час кожної кризи в СРСР починався сплеск злочинності, з якою безуспішно намагалися боротися за допомогою найжорстокіших репресій.
«Басмачів переміг неп»
В епоху воєн і революцій, коли за гроші вже нічого не можна було купити, а безкоштовно тим більше нічого не давали, найефективнішим способом отримати все необхідне стало самопостачання, рецепт якого сформулював Чорний Абдулла з фільму «Біле сонце пустелі»: «А потім Бог сказав: «Якщо ти чоловік, Абдулло, сідай на коня і візьми сам, що тобі треба». Ця ідея заволоділа умами безлічі чоловіків по всій території колишньої Російської імперії, і злочинні співтовариства, в просторіччі іменовані бандами, керуючись різними ідеями або без таких, приступили до здійснення планів щодо порівняно легкого збагачення.
Поки йшла громадянська війна, радянська влада то боролася з бандитами, то переманювала їх на свій бік і намагалася зробити частиною Червоної армії. Проте після закінчення боїв у європейській частині країни з бандитизмом почали боротися зі всією революційною нещадністю.
Проте досить скоро інформаційні служби ВНК, а потім ДПУ—ОДПУ констатували, що рівень злочинності в тій чи іншій губернії прямо залежить від економічної ситуації, що там склалася. Було варто місцевим товаришам перегнути палицю з продрозкладкою і забрати в селян абсолютно весь урожай, як у ряди бандитів тут же вливалася безліч скривджених і знедолених, готових зі зброєю в руках здобувати прожиток собі та своїм рідним.
У 1921 році на фоні голоду, який охоплював усе нові й нові території, злочинність досягла такого рівня, що стала наводити жах навіть на керівників регіональних НК. Тож Всеросійській НК в тому ж році довелося навіть видати спеціальний наказ «Про заходи щодо боротьби з бандитизмом»:
«В связи с развитием бандитизма и близкого подхода их к губернским и уездным городам за последнее время стали иногда поступать в ВЧК донесения с мест нервного, а иногда панического содержания от предгубчека, каковые являются результатом неуяснения военной обстановки в данный момент, с одной стороны, с другой — ввиду отсутствия хорошей агентуры и разведки, каковая давала бы исчерпывающую картину наступления банд на тот или другой населенный центр. По получении от предчека такой нервной телеграммы ВЧК принимает экстренные меры для нажима на военное командование, каковое со своей стороны, абсолютно доверяя донесению предчека, который, безусловно, не должен и не может поддаваться общей панике, посылает войска, снимая зачастую их с мест, где действительно опасность велика, а иногда посылаются даже бронепоезда. В результате по выяснении действительной боевой обстановки оказывается, что это сделано напрасно, ибо банда находится на расстоянии десятков верст и небольшой численности, и местных войск вполне достаточно для уничтожения наступающих бандитов.
Так было 11/III в Пензенской губернии, где предчека Аустрин прислал по проводу нервную записку о наступлении на Пензу крупных сил антоновских банд, занятии города Чембар и угрозе воейковским складам взрывчатых веществ. По получении такого донесения главнокомандованием по соглашению с ВЧК были немедленно посланы для усиления гарнизона из других мест на станцию Воейково бронепоезд, пехотный полк с батареей и открыт закрытый участок железной дороги, кинуто туда же еще два эшелона войск.
В результате выяснилось, что на ст.Воейково есть всего лишь небольшой инженерный склад, что Антонов непосредственно даже не угрожал Воейково и был разбит нашими частями, гнавшимися за ним, в 30 верстах южнее города Чембар и в 50 верстах от ст.Воейково. В результате неосмотрительности и невыдержанности предчека республика несет ненужные расходы топлива на эшелоны и бронепоезда, нарушая планы и расчеты НКПС и Наркомпрода, нервирует войска, а главное, подрывает доверие ВЧК к своим местным органам и предгубчека, заставляя критически относиться ко всем донесениям с мест, что, безусловно, вредно отражается на работе последней» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Сам голова ВНК Фелікс Дзержинський уважав головним і найефективнішим засобом боротьби з бандитами швидке і необтяжене зайвими формальностями оголошення вироку: найвища міра покарання. Про арештованих учасників петлюрівських формувань він писав: «Надо их расстрелять. Процессами не стоит увлекаться. Время уйдет, и они будут для контрреволюции спасены. Поднимутся разговоры об амнистии и т.д. Прошу Вас срочно этот вопрос решить».
А в місцях, охоплених голодом, Ф.Дзержинський узагалі пропонував знищувати всіх, хто може стати бандитом або просто недружньо ставитися до радвлади. У липні 1921 року він наказував: «Издать ко всем ЧК циркуляр, описующий бедствие, его последствия для страны, несомненные надежды к.-р. в связи с этим бедствием, необходимость всяческой помощи в местностях, постигнутых неурожаем, и остальных в смысле налаживания сбора продналога, организации широкой пом. и т.д. Бедствие это диктует нам необходимость в кратчайший срок уничтожить всю белогвардейщину и заговорщиков, спекулирующих на бедствии для своих целей. ЧК всюду должны вносить в губкомы и губисполкомы предложения, объявлять всех политических спекулянтов на бедствии врагами народа с поручением ЧК беспощадной расправы».
Проте, попри репресії, в кожному зведенні ВНК—ДПУ—ОДПУ описувалося практично одне і те саме. У районах, де не виплачувалися зарплати або були ускладнення із забезпеченням продовольством, незмінно спостерігалося зростання кількості банд і чисельності людей, котрі до них входили. Найчастіше ці формування були кримінальними, але іноді мали й політичне «забарвлення», щоб, як мовилося в зведеннях, завойовувати популярність серед населення. Грабували вони найчастіше потяги, станції, держустанови і склади. Для знищення цих формувань відправляли частини Червоної армії та ОДПУ, але вирваний з корінням бандитизм виникав знову, тільки-но з’являлися нові економічні труднощі.
Мало того, з оголошенням нової економічної політики виник і новий бандитизм.
«На Украине, — констатували в ОДПУ наприкінці 1923 року, — выявляется новый вид бандитизма, «советского», вытекающего из тяжелого экономического положения незаможников, до нэпа активно участвовавших в раскулачивании деревни и в борьбе с бандитизмом, из-за незакономерных действий местной власти».
Червоний бандитизм також охопив практично весь Сибір. Незадоволені своїм матеріальним становищем працівники радянських органів, міліціонери і чекісти ночами грабували і вбивали розбагатілих селян, нових підприємців, священнослужителів. Влада знову відреагувала репресіями. Було проведено ряд показових процесів, на яких ватажків червоних банд засудили до розстрілу. Але це лише трохи стримало запал противників непу.
Активна боротьба з бандами тривала і в Середній Азії. Причому саме завзятістю, з якою вона велась, і захопленням ватажків банд пояснювалася в радянські часи повна й остаточна перемога над басмацтвом. Проте колишній секретар ЦК КПРС академік Борис Пономарьов, котрий працював у 1920-х роках у Туркестані, говорив, що чекістські операції не давали бажаного результату: «Басмачей победил нэп. Как только торговать стало выгодней, чем воевать, басмачество прекратилось».
«Розстріл з конфіскацією всього майна»
На жаль, у Кремлі й надалі репресіям віддавали перевагу перед економічними методами боротьби з «кризовою» злочинністю. Коли в 1932 році почався голод і люди побігли з охоплених ним районів України, Північного Кавказу, Поволжя, Казахстану і Башкирії, радянські керівники усвідомили, що за цим настане сплеск злочинності. Адже людям, котрі залишилися без шматка хліба і щонайменшого шансу знайти роботу, залишалося тільки красти і грабувати. Тому в серпні 1932 року був прийнятий знаменитий указ №7-8 від 7 серпня 1932 року: Центральный исполнительный комитет и Совет народных комиссаров Союза ССР считают, что общественная собственность (государственная, колхозная, кооперативная) является основой советского строя, она священна и неприкосновенна, люди, покушающиеся на общественную собственность, должны быть рассматриваемы как враги народа, ввиду чего решительная борьба с расхитителями общественного имущества является первейшей обязанностью органов советской власти... Применять в качестве меры судебной репрессии за хищение грузов на железнодорожном и водном транспорте высшую меру социальной защиты — расстрел с конфискацией всего имущества и с заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией имущества».
А в січні 1933 року ЦК і Раднарком прийняли директиву «Про запобігання масового виїзду голодуючих селян», де, зокрема, йшлося: «ЦК ВКП и Совнарком предписывают ПП ОГПУ Московской обл., Центрально-Черноземной обл., Западной обл., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север «крестьян» Украины и Северного Кавказа и после того, как будут отобраны контрреволюционные элементы, водворять остальных в места их жительства».
«В результате проведенных мероприятий, — доповідало ОДПУ, — с 22 по 30 января включительно всего задержано 24961 человек, бежавший с мест постоянного жительства, из них: украинцев — 18379 чел., Северо-Кавказского края — 6225 ч.; прочих районов — 357 ч. Возвращено обратно к месту жительства 16046 ч.; арестовано 1016 ч.; остальные 7879 ч. находятся в стадии проверки».
Проте зростання злочинності тривало, і влітку 1933 року для боротьби з бандами ОДПУ знову отримало можливість карати запідозрених без зайвих судових процедур. У рішенні політбюро говорилося: «Временно разрешить по делам о вооруженном бандитизме предоставить право судебным «тройкам» ПП ОГПУ Украины, Северо-Кавказского края, Нижне-Волжского края, Белоруссии, Казахстана, Урала и Западно-Сибирского края применять к организаторам и бандитскому активу высшую меру наказания».
Проте, незважаючи на всі каральні заходи і кордони, голодуючі проникали у великі міста, зокрема і в Москву. Кількість крадіжок у столиці значно зросла, також істотно збільшилася кількість злидарів і жебраків. Тому під кінець 1933 року партії та уряду довелося зайнятись і цією категорією громадян СРСР. Тепер уже не тільки організаторів збройних грабежів і бандитський актив, а й усіх учасників банд вирішили розстрілювати без розбору. Всіх, хто двічі попадався на крадіжках і відбув свій строк, висилали у віддалені райони Союзу. А жебраків чекала відправка в кращому разі в рідні місця, в гіршому — в концтабори.
Ось тільки і в цьому випадку злочинність пішла на спад лише після того, як у магазинах з’явився хліб без карток і зникло безробіття.
«Злодій не з їхнього району, і його знайти буде важко»
Під час кризи 1946—1948 років ситуація ускладнювалася ще й тим, що незадовго до її початку, в 1945 році, було оголошено амністію з нагоди перемоги. І без сповнених відчаю голодуючих рівень злочинності в країні до початку 1946 року виявився досить високим, навіть у Москві ситуація стала просто нестерпною.
«Увечері стало неможливо ходити по вулицях, — скаржився міському начальству один із жителів столиці. — Хулігани нахабно пристають до перехожих, б’ють їх і займаються грабежем. Зараз я більше боюся за своє життя, ніж у дні війни».
Амністовані карні злочинці, яким після війни не складало труднощів обзавестися зброєю, настільки залякали рядових міліціонерів, що ті боялися чи не хотіли втручатися, навіть коли злочин скоювався на їхніх очах. У грудні 1945 року на нараді в ММК ВКП(б) директор Мосскупторгу Лєпилін розказував: «Обкрадывают магазин. Ставят сторожа. Сторож слышит, что где-то ломают, жулик ломает. Сторож кричит: «Караул!» Жулик не уходит. Сторож идет к постовому милиционеру, тот говорит: «Я с поста не уйду». Пока сторож бегал в отделение милиции, жулик ушел».
Інший учасник тієї ж наради — Макаров — розповів схожу історію: «В районе ликеро-водочного завода хулиганит в основном молодежь, организуя грабежи машин, идущих с вином и водкой, причем такие ограбления производятся прямо днем. Рядом пост милиции, и милиционер смотрит, как с машин «ребятишки» тащат водку, и ничего не делает».
Але ще більш цікавий сюжет містився в зведенні висловів москвичів про злочинність: «Директор Бауманского рынка т.Локтюхин заявил, что ему «известна группа жуликов, систематически занимающихся кражами. Но их почему-то не изолируют. Несколько раз я сообщал о преступлениях в 29-е отделение милиции, но там их немного подержат, а потом снова освобождают».
Керівництво міліції таких фактів не заперечувало, пояснюючи їх тим, що, за чинним законодавством, за крадіжку особистого майна громадян передбачався мінімальний строк ув’язнення, а суди й зовсім призначали умовне покарання.
«Нужно признать, — говорив у 1945 році на нараді в ММК начальник УНКВС по Москві та Московській області Журавльов, — что органы милиции, прокуратуры и суда все еще плохо, неудовлетворительно ведут борьбу с уголовной преступностью. Некоторые считают, что борьба с кражами и хулиганством осложняется тем, что меры наказания, предусмотренные законом за эти преступления, недостаточны. Однако дело не только в этом, а в том, что народные суды зачастую даже не используют полностью те меры наказания, которые предусмотрены законом. Особенно это относится к делам о кражах, грабежах и хулиганстве. Народные суды г.Москвы по делам хулиганства во II квартале с.г. 11% приговоров вынесли с условным наказанием; по делам о кражах за тот же период народными судами 17% приговоров вынесены также с условным наказанием; по делам о грабежах 20% приговоров вынесены также с условным наказанием... В работе милиции мы имеем многочисленные факты медлительности, несвоевременного принятия мер к раскрытию преступлений и розыску преступников. В отдельных случаях дело доходит до анекдотов. Работники 2-го отделения милиции, прибыв на место кражи, заявили, что вор, который обокрал эту квартиру, не из их района и его найти будет трудно. Никаких мер к раскрытию этой кражи со стороны работников милиции принято не было».
Рівень злочинності тим часом зростав, і до кінця весни законодавче обгрунтування каральних санкцій було підготовлено. 4 червня 1947 року був прийнятий указ Президії Верховної ради СРСР «Про посилення охорони особистої власності громадян», згідно з яким крадіжка особистого майна каралась ув’язненням у виправно-трудовому таборі на строк від 5 до 6 років; крадіжка, скоєна повторно або злодійською зграєю, — від 6 до 10 років; розбій — від 10 до 15 років з конфіскацією майна; розбій, поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров’я потерпілого, із загрозою смерті або тяжкими тілесними ушкодженнями, — від 15 до 20 років з конфіскацією майна.
Не залишилися без захисту й інші форми власності. За прийнятим того ж дня указом «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна», крадіжка, привласнення, розтрата або повне розкрадання державного майна карались ув’язненням у виправно-трудовому таборі на строк від 7 до 10 років з конфіскацією майна або без конфіскації; розкрадання державного майна, скоєне повторно або організованою групою, а також у великих розмірах — від 10 до 25 років з конфіскацією майна; крадіжка, привласнення, розтрата або інше розкрадання колгоспного, кооперативного чи іншого суспільного майна — від 5 до 8 років з конфіскацією або без конфіскації майна; розкрадання колгоспного, кооперативного або іншого суспільного майна, скоєне повторно або організованою групою, — від 8 до 20 років з конфіскацією.
Хитнувся в протилежний бік і маятник настроїв суддів. Секретар ЦК ВЛКСМ Микола Михайлов доповідав секретарям ЦК ВКП(б):
«Юнисов Хайдар Абдулакюмович, 1931 года рождения, 12 июня 1947 года похитил хлебные карточки на две декады июня, принадлежащие его бабушке и матери. Карточки продал на рынке за 140 руб., а деньги израсходовал на лакомства. Приговорен к шести годам лишения свободы. Худяков Алексей Фролович, 1933 года рождения, 15 июня 1947 года выставил стекло в квартире гражданина Константинова, похитил 134 руб. и 1 пару детских ботинок. Приговорен к заключению в исправительную трудовую колонию сроком на пять лет. Баранов Борис Константинович, 1932 года рождения, совершил кражу на ткацкой фабрике «Вождь пролетариата» (г.Егорьевск)
Деякий час величезні строки лякали злодіїв і дрібних розкрадачів. У Москву доповідали, що в перші дні після публікації указу на багатьох заводах і фабриках припинилися випадки крадіжки продукції. Але ситуація в країні як і раніше залишалася важкою, тож незабаром громадяни знову взялися за крадіжки або вдавалися до інших протизаконних способів добування прожитку. МВС констатувало, що «значительное количество преступлений совершается лицами в прошлом ничем не скомпрометированными, занимающимися общественно-полезным трудом, преимущественно молодежью». А в міру наростання кризи і голоду серед злочинців стало набагато більше зневірених жінок. «Количество женщин, — доповідав міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов керівництву країни, — привлеченных к уголовной ответственности за кражи продуктов питания, составляет 41% к общему количеству всех привлеченных».
У липні 1947 року, попри укази, рівень злочинності досяг свого максимуму. Проте, як тільки почала поліпшуватися ситуація із забезпеченням населення продовольством, стала зменшуватись і кількість правопорушень. У доповіді МВС СРСР мовилося: «Анализ данных о положении с уголовной преступностью в г.Москве в
Отже, найкращим засобом проти викликаного економічними труднощами сплеску злочинності як завжди виявилося закінчення кризи.
Євген ЖИРНОВ,
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!