Революційні вилучення цінностей відрізнялися від грабежу лише наявністю паперу з печаткою
75 років тому, в грудні 1933 року, політбюро вказало ОДПУ на неприпустимість привласнення охоронюваного його співробітниками держмайна. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, чужі цінності прилипали до рук чекістів у строгій відповідності з правилами, що склалися в їх організації.
75 років тому, в грудні 1933 року, політбюро вказало ОДПУ на неприпустимість привласнення охоронюваного його співробітниками держмайна. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, чужі цінності прилипали до рук чекістів у строгій відповідності з правилами, що склалися в їх організації.
«Бажаючи змусити її замовкнути, Берія запропонував каблучку»
Необмежені права завжди оберталися необмеженими можливостями. Зокрема, нелімітовані арешти і реквізиції — необмеженою можливістю для збагачення. Революційні вилучення цінностей у представників повалених класів, що почалися в 1918 році, відрізнялися від банального грабежу лише наявністю якогось паперу з печаткою.
Подальший шлях добра, отриманого таким відносно законним способом, залежав виключно від свідомості співробітників тільки що створеної Всеросійської надзвичайної комісії боротьби з контрреволюцією та саботажем. Проте боротьба між «революційним обов’язком» і пристрастю до збагачення нерідко закінчувалася повною й остаточною перемогою останньої.
Видний чекіст Матвій Берман писав: «Работа в чека часто развращает еще необстрелянных коммунистов, и они, прикрываясь «охраной революции», иногда начинают творить безобразия».
Проте скоро стали складатися негласні правила проведення реквізицій і розподілу вилучених цінностей. Наприклад, керівництво ВНК вважало цілком прийнятним відбирання майна не тільки в ненависних пролетаріату буржуїв, а й у нездатних чинити опір держустанов.
12 квітня 1918 року чекісти забрали з переведеного в Москву колишнього царського гаража, що іменувався після перевороту автоконюшенною базою, чотири автомобілі. Наліт на радянську організацію був проведений о 3-ій годині ночі, опір охорони швидко подавили. Але оскільки зроблено це було на благо ВНК, ніяких каральних заходів не настало, а на вимоги Комісаріату майна відповідали, що «машини будуть повернені, коли комісії не будуть потрібні». Проте, коли таку ж реквізицію провернув один з чекістів для себе особисто, та ще й відкрито, реакція голови ВНК Фелікса Дзержинського виявилася абсолютно іншою: «Пузыревский, — писав він 8 травня 1918 року завідувачу спекулятивного відділу ВНК, — третьего дня и вчера допился до того, что проделал ряд безобразий, компрометирующих нашу комиссию. Стрелял в гостинице, а затем болтал всевозможные глупости, свидетельствующие о том, что этот человек с нами ничего общего не имеет. Кроме того, вчера напился при исполнении обязанностей, захватил автомобиль председателя больничных касс, сказав ему, что он член нашей комиссии и т.д. Прошу его немедленно уволить, отобрав у него удостоверения, и уведомить меня» (Тут і далі лексичні, стилістичні і синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).
Ураховуючи важку економічну і продовольчу ситуацію, начальники відділів і територіальних НК почали залишати частину реквізованих грошей і коштовностей у своїх сейфах і спрямовувати потім на задоволення особистих і оперативних потреб. Наприклад, ветеран надзвичайної комісії Яків Мхітаров-Мрачний повідомляв згодом у ЦК про такий спосіб використовування реквізованих цінностей, хранителем яких в Азербайджанській НК був молодий Лаврентій Берія: «На чистке партийной организации АзЧК, председателем которой являлся Багиров, а фактически его заместителем, начальником секретно-оперативной части, — Берия, одной из сотрудниц (Кузнецовой Марией) Берия разоблачался в попытке изнасиловать ее в своем кабинете, но, получив решительный отпор и желая заставить ее замолчать, предложил ей драгоценное кольцо из числа хранившихся у него в кабинете в сейфе ценностей».
Судячи з того, що після цього інциденту Лаврентій Берія залишився і в партії, і в органах держбезпеки, подібне використання цінностей у вузькому чекістському колі, до того ж для запобігання скандалу, вважалося цілком прийнятним.
«Робота чекістів сповнена спокус на всякі зловживання»
Видно, бажання за всяку ціну уникнути публічного скандалу йшло від самого Ф.Дзержинського, який, судячи з документів, намагався поєднати непоєднуване — очистити ряди чекістів від корупціонерів і злодіїв, зберегти працездатні кадри, серед яких багато хто мав ще дореволюційний досвід, і підняти авторитет НК, чому навряд чи сприяли б гучні процеси над хабарниками і грабіжниками в шкіряних тужурках.
Побоювання головного чекіста не виглядали надуманими. Володимир Ленін писав, що чекісти в Україні принесли тьму зла. А постійний опонент Ф.Дзержинського — голова Верховного трибуналу при ВЦВК Микола Криленко на III всеросійському з’їзді діячів радянської юстиції говорив, що правою рукою НК знищує контрреволюцію, а лівою її плодить, і припустив, що ВНК — лівша.
Тому Ф.Дзерджинський при наведенні ладу в підвідомчих підрозділах діяв з крайньою обережністю. У 1919 році, коли кількість скарг на хабарництво чекістів-слідчих перевищила всі мислимі межі, він опублікував у газетах таке звернення: «Ввиду того что в последнее время, по слухам, различные темные личности под видом следователей, комиссаров и ответственных должностных лиц ВЧК занимаются всякого рода вымогательствами, вводя в заблуждение родственников и знакомых заключенных под стражей, Всероссийская чрезвычайная комиссия доводит до всеобщего сведения следующее. Все лица в интересах облегчения участи самих арестованных обязаны немедленно о всех случаях шантажа и вымогательства сообщать об этом во Всероссийскую чрезвычайную комиссию на имя председателя комиссии с указанием точного адреса и телефона».
Ф.Дзержинський уточнив свою позицію в січні 1921 року, коли наказав підготувати циркуляр усім керівникам підрозділів «по вопросу об отношении к преступлениям и проступкам чекистов и к неправильным на них обвинениям» і запропонував основні тези:
«1. Работа чекистов тяжелая, неблагодарная (в личном отношении), очень ответственная и важная — в государственном, вызывающая сильное недовольство и отдельных лиц, и саботажных учреждений. Вместе с тем работа, полная искушений на всякие злоупотребления властью, на использование своего положения и одного факта службы в ЧК для личных выгод.
2. Чтобы чекист мог выполнить свои обязанности и остаться твердым и честным на своем пути, для этого необходима постоянная товарищеская поддержка и защита со стороны председателя, членов коллегии, заведующих отделами и т.п... Слабые на искушение товарищи не должны работать в ЧК. И защита, и укрывательство тех, кто впал в искушение и злоупотребил своей властью для своей корысти, недопустимы и преступны троекратно. Совершает преступление тот председатель и заведующий, который замазывает и покрывает преступление чекиста».
«Фельд’єгеря розстріляли, щоб заволодіти його гарним мисливським собакою»
Знайти золоту середину між захистом рядових чекістів від наклепів і суворою карою за злісні правопорушення керівникам чека виявилося не під силу. Особливо після того, як Ф.Дзержинський добився для них права самим карати і милувати своїх співробітників. І при визначенні міри покарання для чекістів, котрі прокралися або погрузлих в хабарах, багатьом з них удавалося відбуватися доганами чи, в гіршому разі, звільненням зі служби. Коли ж злочини в органах ставали масовими, то колегії місцевих НК (після перейменування — ДПУ і ОДПУ) починали масово засуджувати винних до найвищої міри покарання.
Так відбувалося, наприклад, у 1922 році, коли чекістам перестали видавати гроші та продовольчі пайки і злочини стали повсюдними. Головний український чекіст Василь Манцев писав Ф.Дзержинскому: «Хочу обратить ваше внимание на тяжелое положение органов ГПУ и сотрудников по Украине. Я думаю, что это общий вопрос и в России положение их едва ли лучше. Денежное вознаграждение, которое уплачивается сотруднику, мизерное так же, как продовольственный паек. Сотрудник, особенно семейный, может существовать, только продавая на рынке все, что имеет. А имеет он очень мало. И потому он находится в состоянии перманентного голодания. Дальше зарегистрирован ряд случаев самоубийств на почве голода и крайнего истощения. Я лично получаю письма от сотрудниц, в которых они пишут, что принуждены заниматься проституцией, чтобы не умереть с голода. Арестованы и расстреляны за налеты и грабежи десятки, если не сотни сотрудников, и во всех случаях установлено, что идут на разбой из-за систематической голодовки».
Розстріли чекістів виявилися такими ж неефективними, як і всепрощенство. Зниження кількості посадових злочинів і грабежів під виглядом обшуків почалося лише після відносної нормалізації постачання і виплати грошового утримання.
Після цього керівництво почало заплющувати очі на факти самопостачання чекістів, якщо, звичайно, вони не ставали широко відомими. А до стінки ставили лише тих, чиї порушення були особливо злісними і викликали широкий суспільний резонанс.
У 1924 році колегія ОДПУ засудила до розстрілу уповноваженого по Наримському краю Смирнова, який виявив у тайзі старообрядницький жіночий монастир і привласнив вилучені там цінності. Можливо, покарання могло виявитися куди менш суворим. Але підлеглі Смирнова згвалтували двох черниць, які, не знісши ганьби, втопились, і випадок викликав величезне обурення серед вірян.
У роки розквіту нової економічної політики і пожвавлення приватного підприємництва деяка подібність пристойності дотримувалася чекістами лише в столиці і великих містах. У провінції співробітники ОДПУ покривали дрібних торговців і заможних непманів, зважаючи на що мали достатньо коштів для відпочинку на повну котушку: пили, проводили час у гральних кублах і в повій.
У 1926 році, після смерті Ф.Дзержинського, до влади в держбезпеці прийшли його соратники і керівники середньої ланки, котрі мали великий досвід хабарництва. Отже, справа збагачення з роками зростала і поширювалася.
Не забули і привласнення майна арештованих. Так, брат заступника наркома внутрішніх справ Богдана Кобулова, комісар держбезпеки Амаяк Кобулов писав у покаянному листі Л.Берії, що під час репресій арештовував не стільки ворогів, скільки заможних жителів Грузії, щоб потім забрати в них цінності.
«При НКВД, — повідомляв один зі свідків про ситуацію, що склалася в 1937 році в Тбілісі, — был открыт спецмагазин для реализации конфискованных при аресте у «врагов народа» вещей, которые приобретали за бесценок сами работники внутренних органов. Был даже такой случай, когда заместители министра и их жены дрались между собой за право покупки вещей. Фельдъегеря Монтяна расстреляли, чтобы завладеть его хорошей охотничьей собакой и ружьем».
«Комісія з Москви була спокушена блискучим прийомом»
Війна і післявоєнні роки довели дієвість неписаних правил. Той, хто не здіймав з приводу побічних доходів шуму, робив усе для загальночекістського блага і ділився з начальством, жив благополучно. Після перемоги почалася епоха збагачення на трофеях, і тут головним було не зариватися. Ті, хто поводився тихо і пристойно, навіть будучи спійманими за руку, відбувалися легким переляком. Так, наприклад, сталося з керівниками Читинського управління МДБ. У довідці ЦК у «справі В.Москаленка» йшлося: «22.VIII.1950 г. Читинский обком партии рассматривал вопрос «О злоупотреблениях служебным положением руководящими работниками Читинского областного управления МГБ» и записал, что в
В
Впоследствии, пишет Москаленко, он эту ошибку исправил и за шитье со всех взимались деньги. В Министерстве госбезопасности ограничились объяснением т.Москаленко, и он работает министром госбезопасности Эстонской ССР».
За правилами поводився і начальник охорони Микити Хрущова полковник Простолупов, про зловживання якого написав у 1949 році Йосипу Сталіну фінансист МВС УРСР Олександр Щеглов: «На работе, аналогичной той, которую в Москве ведет генерал Власик, в Украине находится полковник Простолупов. У него ведал хозяйством капитан Шувалов. Оба члены партии.
Простолупова иначе и не называли, как удельным князем. Подозрителен стал широкий образ жизни этих людей. Полеты Шувалова в Будапешт за каракулем для себя, Простолупова и других, незаконное использование в личных целях специальных баз и мастерских, существующих для лиц высшего государственного руководства. Простолупов и Шувалов, нагло спекулируя именами, которые я не решаюсь здесь указать, под видом создания сельскохозяйственной базы особого назначения заполучили себе совхоз «Круглик». К руководству были поставлены родственники их. Было вскрыто и доказано, что никакого специального снабжения совхоз не осуществлял.
Для маскировки часть продуктов совхоза списывалась на спецбазу, а оттуда по плановым ценам использовалась по усмотрению указанных дельцов. Простолупов под видом оперативной необходимости незаконно привлекал для работ в совхозе офицерский состав, материальные и денежные средства госбюджета, служебный оперативный автотранспорт и т.п.
Если офицеры, подчиненные Простолупову, отказывались ехать в совхоз, их оскорбляли, накладывали взыскания, «зааттестовывали», выгоняли с работы. Все жалобы, сигналы (я лично с этими материалами выступал на партийных конференциях, где присутствовали представители ЦК ВКП(б)У, писал в ЦК КП(б), добился представления руководству Простолупова письменного рапорта с указанием незаконности всех этих операций) ни к чему не привели. Ведомственная комиссия, прибывшая из Москвы, никаких выводов не сделала, была соблазнена блестящим приемом, оказанным ей Простолуповым.
Показания офицеров, секретные данные комиссии оказались известными Простолупову, что произвело на коммунистов этого подразделения очень большое впечатление. Простолупов потом открыто угрожал «жалобщикам».
Насколько серьезны и обоснованны были приведенные выше сигналы, видно из того, что, когда одна из докладных записок достигла Н.Хрущева, была выделена специальная комиссия, материалы в своем большинстве подтвердились; Простолупов получил только выговор, Шувалов исключен из партии. При расследовании
установили, что Шувалов устроил себя и своих подчиненных в подведомственных ему учреждениях на должности «по совместительству». Эти лица получили вторые оклады, зарплаты по 7, 10—11 тыс. руб. каждый, не показывая полученных сумм при уплате партийных членских взносов.
Казалось бы, что за нарушение советских законов, создание в совхозе черной кассы, спекулятивные товарообороты на частном рынке, внесметное строительство, незаконное привлечение госбюджетных средств, самоснабжение, если только не прямое воровство, Простолупова и Шувалова надлежит судить, а последнего — как исключенного из партии за все это и, кроме того, за бытовое разложение — следовало немедленно уволить из аппарата, где вообще исключенные из партии никогда по разумной традиции не оставлялись. Однако и по настоящее время он продолжает работать в той же системе».
«Допущено масовий розстріл затриманих»
Не щастило лише окремим чекістам, якщо за них особливо завзято бралися перевіряльники з ЦК або вони самі багато писали на своє виправдання і зчиняли непотрібний галас.
Після довгого опору МДБ в 1950 році арештували хабарника-кадровика Кузнецова, про якого написав у ЦК його колишній підлеглий.
«При проверке указанного заявления, — мовилося в довідці у справі, — установлено, что Кузнецов, работая в органах МГБ и используя служебное положение, систематически брал взятки. В
Логіка слідчих була цілком зрозумілою. Кадровик майстерень не міг впливати на визначення місця відбування покарання. Значить, грошима він ділився з потрібними людьми. Оскільки Кузнецов вів себе строго за правилами, справу намагалися зам’яти, а потім зробили все для пом’якшення вироку.
А контррозвідник Г.Крайнов не зумів добитися зняття покарання за корисливі зловживання владою. Підполковник убезпечував радянський атомний проект, будучи представником Радміну СРСР в лабораторії №1 Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. Місце давало багато можливостей для піднесення життєвого рівня.
«Крайнов, — говорилося в матеріалах перевірки за його листом у ЦК в 1952 році, — злоупотребляя своим служебным положением уполномоченного Совета министров СССР, в 1947 году отремонтировал на Харьковском заводе №75 свою собственную легковую автомашину, и, после того как расходы на ее ремонт в сумме 4 тыс. руб. по его просьбе были незаконно оплачены Харьковским физико-техническим институтом, он продал ее за 15 тыс. руб., а деньги присвоил. В том же году, добившись через управление делами Совета министров СССР продажи ему Министерством автотракторной промышленности легковой автомашины «Москвич», перепродал эту автомашину за 25 тыс. руб. После снятия Крайнова с должности уполномоченного Совета министров СССР он бывшим руководством Министерства госбезопасности был направлен на работу в Управление МГБ Ульяновской области. Как видно из имеющихся материалов, в феврале
Проте перевіряльники вирішили копнути глибше і виявили немало цікавих фактів: «В июле
Після такого про зняття стягнень уже не йшлося. Що згідно з неписаними чекістськими правилами було абсолютно природним.
Євген ЖИРНОВ,
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!