Головним джерелом побічних доходів поліцейських були хабарі. За геть усе
90 років тому, під час Лютневої революції, головними її жертвами стали поліцейські. По суті, звільнені громадяни Росії мстили «фараонам» за довгі роки принижень і вимагань. До хабарництва ж поліцейських підштовхувало не тільки низьке жалування, а й необмежені повноваження, оскільки поліція в Росії відповідала за все — від призову в армію до збирання всіх видів податей — і наглядала абсолютно за всім, починаючи від якості товарів і закінчуючи чистотою вулиць.
90 років тому, під час Лютневої революції, головними її жертвами стали поліцейські. По суті, звільнені громадяни Росії мстили «фараонам» за довгі роки принижень і вимагань. До хабарництва ж поліцейських підштовхувало не тільки низьке жалування, а й необмежені повноваження, оскільки поліція в Росії відповідала за все — від призову в армію до збирання всіх видів податей — і наглядала абсолютно за всім, починаючи від якості товарів і закінчуючи чистотою вулиць.
Сумбур замість поліції
Прийнято вважати, що поліція в європейському розумінні цього слова з’явилась у Росії за часів Петра I. Обидві столиці імперії десятиріччями сперечалися, в якій із них на початку XVIII ст. на зміну колишнім міським стражникам прийшли поліцейські нового типу. Проте суперечка ця не мала сенсу. Цар-реформатор, не довіряючи дідівським інститутам виконавчої влади, повсюдно призначав військові команди для нагляду за дотриманням порядку і виконанням царських указів.
Як тільки виникала гостра потреба в поліпшенні якихось сторін міського чи провінційного життя, швидкий на рішення Петро I негайно доручав виконання нововведення чи принаймні контроль за виконанням поліцейським чинам.
Так, у Санкт-Петербурзі Петро Великий поставив за обов’язок поліції турботу про освітлення вулиць ночами. Тому в штаті столичної поліцейської команди з’явились і довгий час залишалися ліхтарники.
Власне, саме так були закладені головні традиції російської поліції: її лави поповнювали відряджені й вигнані з армії офіцери, а сферою відповідальності стало виконання всіх законів, тому з часом поліцейські стали наглядати абсолютно за всіма сторонами життя підданих Російської імперії. Як писав у XIX ст. один з поліцейських чинів, навіть контроль за своєчасністю і правильністю лову п’явок лежав на плечах поліції.
Проте постійне розширення обов’язків поліції спричиняло природні організаційні проблеми. Адже поставлений на цілісінький день на перехресті городовий не міг займатися наглядом за технічним станом річкових барок чи контролювати якість медикаментів у аптеках. А поліція в губернських чи повітових містах не могла постійно відволікатися на придушення селянських бунтів. Тому як тимчасовий захід створювалися нові поліцейські структури, які підпорядковувалися не МВС, а якимось іншим органам влади.
У результаті до початку XX ст. склалася складна і заплутана поліцейська структура. Наприклад, у багатьох губерніях паралельно з низовими сільськими поліцейськими чинами (урядниками, які перебували на службі в держави) діяли поліцейські стражники, котрі одержували платню від повітових властей і підкорялися тільки їм. У 1907 році колишній директор департаменту поліції А.Лопухін констатував: «Поліція в Росії поділяється на загальну і жандармську, надвірну і політичну, кінну й пішу, міську й повітову, розшукову, яка розміщувалася в кількох великих містах для розшуку в загальнокримінальних справах, фабричну — на фабриках і заводах, залізничну, портову, річкову і гірничу — на золотих промислах. Крім того, існують: поліція волосна і сільська, поліція мизна, польова і лісова для охорони полів і лісів. За способом організації поліція може бути поділена на п’ять типів: військову, цивільну, змішану, комунальну і вотчинну. Військову організацію в Росії має тільки жандармерія; крім неї, не будучи поліцією, поліцейські обов’язки виконує військова частина в Амурській області, кінний полк Амурського козачого війська.
Цивільний устрій має так звана надвірна (на противагу політичній — жандармерії) поліція, крім належної до неї земської варти Царства Польського, яка є змішаним типом напівцивільної, напіввійськової організації. Комунальною поліцією, побудованою на виборних засадах і створеною для обслуговування тільки своєї громади, є волосна, наявна в прибалтійських губерніях, і сільська поліція — десяцькі. І нарешті, вотчинне начало мають мизна поліція, а також польова й лісова варта».
Традиційно різнилося й матеріальне становище поліцейських. Якщо вотчинним вартовим порядку платили власники маєтків, а комунальним поліцейським утримання призначав сільський сход, і розміри цього жалування більш-менш відповідали прожитковому мінімуму, то поліцейські, яких утримувала держава, мали всі підстави скаржитися на долю. Сенатор Ковалевський, котрий інспектував на початку 1880-х років деякі поволзькі й приуральські губернії, писав у своєму звіті про те, що заробітна плата поліцейських чинів, попри зростання цін, не підвищувалася протягом 20 років. І річне утримання станового пристава в 200 руб. у рік, яке в 1861 році було вельми пристойним, через два десятиліття перетворилося на насмішку над здоровим глуздом. Сенатор указував, що це веде до поголовного хабарництва і розбещення посадових осіб і нижніх чинів поліції.
Деякі губернатори, які добивалися і не добилися збільшення утримання поліцейських, починали шукати обхідні шляхи для підвищення матеріального рівня вартових порядку. Наприклад, у 1870-х роках казанський губернатор Н.Скарятін обклав даниною, що йшла на підвищення платні поліцейських, усі губернські й повітові установи та комерційні підприємства.
Проте сенатор Ковалевський, котрий виявив цей кричущий відступ від чинних законів, був переконаний, що цей спосіб нічим не кращий за поширене всюди здирництво, оскільки поліцейські в цьому випадку потрапляють у залежність від місцевих властей, купців і землевласників та для збереження незаконних виплат заплющують очі на їхні численні правопорушення. Після цього виплату грошового додпайка поліцейським Казанської губернії припинили, і вони повернулися до традиційного для всієї поліції Російської імперії способу поліпшення матеріального становища — за рахунок обивателів.
«Надвірна чесність»
Структури надвірної поліції у великих російських містах якщо й відрізнялися одна від одної, то лише незначними деталями. Очолював структуру великого міста градоначальник, у безпосередньому підпорядкуванні якого були поліцмейстери — поліцейські начальники частин міста, що приблизно відповідають нинішньому начальнику УВС адміністративного округу.
1910 року в Москві служили чотири поліцмейстери. Частини міста мали дільниці, очолювані приставами, яких у Москві було 48. У кожній московській дільниці налічувалося десять районів, що перебували у віданні районних наглядачів. Їм, своєю чергою, підкорялися городові на вулицях, яких у Москві 1910 року було 3406. У деяких містах імперії не було поліцмейстерів, у інших існували квартальні наглядачі, котрі підкорядковувалися районним. Але суті справи це не міняло. Всюди при украй мізерному жалуванні службовці Міністерства внутрішніх справ жили на широку ногу.
«Це міністерство дійсно тепленьке, — писав С.Мінцлов, розказуючи про пітерське життя початку
XX ст. — Недосвідчені люди диву даються: чини поліції утримання мають поганеньке, а живуть чудово, завжди у новісінькому вбранні. Пристави — це вже напівбоги; вигляд у них щонайменше фельдмаршальський, а апломбу, краси в жестах!.. Гоголівські іменини в день свого ангела і на Онуфрія ще в усій силі... Кравці, палітурники, шевці — всі цехи працюють задарма на поліцію: це вже всеросійський закон — його ж не перейдеш!»
Та все ж головним джерелом додаткових доходів поліцейських були не побори з дрібних майстерових, а хабарі за геть усе. Причому хабарі ділилися на дозволені майже офіційно та ті, за які поліцейських усе-таки іноді карали. До перших належали головним чином святкові підношення.
Сучасники свідчили: «У свята хабарі мали майже узаконений характер. Вважалося обов’язковим, щоб домовласники, торговці, підприємці посилали всім начальникам у поліцейській дільниці до Нового року й інших великих свят поздоровлення з вкладенням. Районним, квартальним і городовим «привітання» вручалися прямо в руки, оскільки поздоровляти вони являлися самі. Давати було необхідно, інакше могли замучити домовласників штрафами».
Але Пасха, Різдво й іменини, коли, як правило, й робилися подарунки, траплялися лише раз у рік, а покращувати своє матеріальне становище поліцейським хотілося щодня. Як водиться, піраміда корупції починалася з нижніх чинів — городових, у яких існувала відпрацьована століттями система отримання мзди. Приміром, до обов’язків цих постових входило спостереження за виконанням кучерами й візниками встановлених правил.
Одним із правил легковим візникам заборонялося брати більше ніж двох сідоків. Якщо городовий помічав третього зайвого в прольотці, він негайно діставав свій блокнот, аби записати номер порушника. А потім відбувалася стандартна сцена. Візник волав «Бережися!», а не «Стережися!», як завжди кричали пішоходам. Це слугувало своєрідним знаком, після чого ванька кидав під ноги городовому монету вартістю не менше ніж у 20 коп. А вартовий порядку наступав на неї ногою і чекав зручного моменту, щоб підняти. Інцидент можна було вважати вичерпаним.
Куди більше городові заробляли на страху перед ночівлею «під кулями». У ті часи поліцейські дільниці розташовувалися в одних будівлях з пожежними командами, на дахах яких, на каланчах, піднімали сигнальні кулі, щоб оповістити сусідні дільниці про пожежу та її розміри. Тож усім тим, хто потрапив до дільниці за пияцтво чи ненепристойну поведінку на вулиці, судилося ночувати саме під кулями.
Судячи з описів сучасників, цей вид поліцейського сервісу не надто любили піддані імперії: камери були неймовірно брудні й кишіли комахами. Нічого дивного в цьому не було. Санітарний нагляд належав до компетенції поліції, але сама себе вона, зрозуміло ж, не перевіряла. Отже, охочих побувати в таких умовах, та ще й у компанії з карними злочинцями, було небагато. Чим і користувалися городові. Помітивши підпилого чи лихослівного представника «злиденних станів», вони затримували порушника й обіцяли перепровадити його «під кулі», після чого частіше за все тут же одержували відступні.
До обов’язків городових належало і спостереження за чистотою вулиць. Тому вони регулярно погрожували штрафами двірникам і керівникам будинків — й одержували відповідну мзду. Проте насправді штрафи накладалися тільки після складання протоколу квартальним чи околодочним наглядачем. Тож на цю вудку попадалися тільки недосвідчені працівники імперського комунального господарства.
Час від часу на побори городових починало надходити так багато скарг, що високе начальство вимагало навести лад, вигнати хабарників і набрати «безумовно чесних з грошового погляду людей». Санкт-петербурзький градоначальник генерал-ад’ютант Ф.Трепов затіяв реформу столичної поліції, ввів правила прийому на службу й серйозне навчання поліцейських офіцерів і городових. Але після залишення ним посади реформа призабулася, і, як зазначав у виданій у 1881 році праці пітерський поліцейський офіцер, котрий оприлюднив свої спостереження, але не своє прізвище, від нових прийнятих на службу городових вимагалась тільки «надвірна чесність».
По суті ж, усе залишалося без змін. Постових, які себе добре зарекомендували, переводили на більш прибуткові місця: на центральні вулиці чи в райони аристократичних палаців або купецьких особняків. А городових, котрі провинилися, відправляли на пролетарські й люмпенські околиці, аби вони надалі знали, що з начальством потрібно ділитися, причому зовсім не мідними копійками.
Хабарники, трюкачі та просто злодії
Окрім підношень від підлеглих основний дохід квартальним і околодочним наглядачам, а також приставам давали штрафи або сама можливість їх накладання. Як правило, домовласнику чи торговцю, котрий провинився, вдавалося без зайвих проблем домовитися з відповідним чиновником. Не важливо, стосувалася справа прибирання снігу з даху будинку чи несплати в казну мита за продаж майна.
Схеми ухилення від податків існували і в ті часи. Спритні покупець і продавець нерухомості могли виконати такий трюк. Продавець видавав покупцю позикову записку на суму, рівну вартості будинку, а потім оголошував, що не в змозі виплатити борг. Покупець подавав до суду й одержував нерухомість у повну власність, не платячи ніяких податків. А від приставів та околодочних залежало, викривати цей трюк чи ні.
Проте з настанням ери лібералізму в поліцейського начальства з’явилися серйозні проблеми, особливо на околицях імперії. Поліція лише складала протоколи про правопорушення, а розмір штрафу визначав мировий суд, який міг звільнити винуватців від покарання або призначити замість максимальної виплати за непорядок у домоволодінні — 15 руб. — символічні 50 коп. У 1877 році одеський поліцейський чиновник В.Касперський так описував свої судові пригоди: «В одному з міст Західного краю, відомому своєю нечистотою та неохайністю жителів, поліцмейстер, бажаючи зарадити горю, наказав приставу 2-ї частини згаданого міста скласти протоколи про недотримання правил чистоти мешканцями головної вулиці. Але, на лихо, один бік зазначеної вулиці входив до району 1-ої частини, що дало привід мировому судді відмовитися від розгляду 12 протоколів нібито на тій підставі, що пристав 2-ї частини відносно 1-ї частини є приватна особа, а тому не може складати протоколів про проступки, скоювані поза його районом. Хоча поліцмейстер заявив, що це вчинено за його дорученням, суддя відповів, що, якби сам поліцмейстер складав ці протоколи, тоді б він узяв такі до свого розгляду...
Мирові судді навіть не відводять для поліцейських чиновників особливого місця, коли ті є обвинувачами в кримінальних справах, і чиновники повинні розміщуватися в одному ряді з неохайними та смердючими глядачами. Цим вони позбавляють поліцейського чиновника поваги громадян, яка йому більш необхідна, ніж чиновникам усіх інших установ. Зрозуміло, це робиться з відомою метою, щоб зробити мерзенним для поліцейського чиновника провадження у мирового судді, відбити в нього бажання заводити подібні справи й таким чином зменшити собі роботу».
В інших частинах країни поліція високо цінувала євреїв за платоспроможність і ту легкість, з якою з них можна було одержувати мзду, адже євреї, котрі покинули смугу осілості без належних дозволів, жили в центральних губерніях імперії та столицях як нинішні незаконні мігранти. На них улаштовувались облави, і саме цих підозрілих інородців із задоволенням перевіряли на наявність правильних документів городові. Квартальні та районні одержували чималу мзду за те, що заплющували очі на незаконне проживання на своїй території.
Не гребували поліцейські офіцери і дрібною крадіжкою, тим більше що покарання за це було, як правило, досить м’яким. Наприклад, у 1897 році суд ухвалив таке рішення: «Обвинительный акт о бывшем околоточном надзирателе потомственном дворянине Бернарде Бернардовиче Крживеце, обвиняемом в преступлении, предусмотренном 351 ст. Улож. о наказ. 20 октября 1896 г. содержащийся в московской тюремной больнице крестьянин Иевлей Качалин подал московскому обер-полицмейстеру прошение, в котором объяснил, что у него, И.Качалина, при его арестовании 13 июня 1896 г. были отобраны серебряные часы, которые ему обратно не выданы, ввиду чего он, И.Качалин, и просил о возвращении ему таковых. При расследовании оказалось, что И.Качалин был действительно арестован 13 июня 1896 г. и у него были отобраны околоточным надзирателем 2-го участка Пресненской части Бернардом Крживецем часы, которые затем пропали.
Постановлением 1-го отделения Московского окружного суда от 11 ноября 1897 г. Б.Крживец был признан виновным в том, что «не принял надлежащих мер для сохранения означенных часов, вследствие чего они и пропали», и приговорен к строгому выговору в присутствии суда».
Розшук собі на користь
Проте справжніми перевертнями в погонах були співробітники розшукової поліції. Існувала вона лише у великих містах, і перед її співробітниками відкривалися значні можливості для особистого збагачення. На відміну від начальницького складу міської поліції, який погруз, як свідчать офіційні звіти, в «безмірному канцелярському листуванні», і від прикутих до постів городових сищики були мобільними, що використовували не тільки для розкриття злочинів. Як свідчить «справа співробітника московської розшукової поліції Байструкова», під «дахом» сищиків трудилися і злодії, і цілком офіційні та шановані комерційні структури. Московський журналіст А.Лукін писав: «Вже давно зали Московського окружного суду не привертали такої величезної кількості публіки, як того дня, коли розбиралася тут справа про поліцейського сищика міщанина Байструкова, обвинуваченого в крадіжці...
Виконуючи найрізноманітніші доручення поліції, за що Байструков одержував, за його словами, по 200 рублів у місяць (для міщанина, який ледве знає грамоту, далебі, винагорода непогана), він, крім того, обклав пристойним податком і деякі приватні установи. За словами того ж Байструкова, в його віданні були, між іншим, сад «Ермітаж» і банкірська контора Юнкера. Скільки платила Байструкову жалування дирекція саду «Ермітаж», не відомо, але контора Юнкера платила йому, як він сам засвідчив на суді, по 35 рублів у місяць. За цю платню Байструков зобов’язався перед конторою стежити за тим, щоб не трапилося в конторі крадіжки...
Байструков мав необмежену довіру. Довіра ця була така велика, що Байструков залишався агентом поліції навіть після того, як розкрилася років два тому його вельми двозначна роль під час крадіжки в інженера п.Неронова капіталу на 80 тис. рублів. Гроші ці вкрав лакей п.Неронова, а згодом виявилося, що у призначенні на місце лакея і в умовлянні його вчинити цю крадіжку брали досить діяльну участь як Байструков, так і інші сищики. Лакей, не виконавши договору, хотів було вкраденими грошима скористатися без поділу і за цей злісний намір був негайно ж зловлений сищиками...
За запевненням Байструкова, 17 червня 1881 р. він був надзвичайно зайнятий виконанням своїх службових обов’язків. Цього дня до Москви прибув височайший двір, і Байструков ніби відряджався генералом Козловим у Кремль з дорученням «перебувати в тих місцях, де проходитиме государ імператор». Свідок Бакастов запевняє, що «Байструкова він бачив у палаці з самого ранку до 3-ї години». Але потім Байструков «отримав наказ відправитися до храму Христа Спасителя спостерігати за однією особою»; після цього Байструков їде в Грачовку, в таємне кубло азартної гри і тут, відпочиваючи, грає в банк.
На суді засвідчили, що про існування цього кубла, яке держав якийсь Цапля-Орловський, поліція знає, але чомусь приховує. Доступ до кубла був нелегким, оскільки вхідні двері мали особливий механізм. Але, як видно, перед Байструковим усі двері відчинялися, і він тут нерідко грав, і грав вельми успішно.
17 червня він виграв тут 200 рублів...
Наступного дня, 18 червня, Байструков уже знову при виконанні своїх службових обов’язків. «Коли я з’явився 18 числа в поліцію, — свідчив Байструков, — мені було дано шість чоловік поліцейських агентів; оскільки вони були всі нові й нічого не знали, то я відправився з ними до Петровського палацу...»
Тим часом, поки сищик Байструков проявляв таку діяльність із нагляду за підозрілими обивателями, на площі Кремля сталася така подія: разом з народом прийшов сюди купецький син Тюляєв, маючи в кишені 5050 рублів ... непомітно його одяг розрізали і всі гроші викрали. Це було 17 червня, а наступного дня Тюляєв заходить до рибної лавки Єгорова, повідомляє про крадіжку, кажучи, що всі номери викрадених серій у нього записані. Єгоров згадує, що напередодні, тобто в день самої крадіжки, в нього був Байструков і розміняв одну серію. Звіряють номери — виявляється, що серія одна з викрадених. А оскільки було відомо, що сищик Байструков виконував свої службові обов’язки саме в тому місці, де стояв Тюляєв, то й виникла пряма підозра про причетність самого Байструкова до цієї крадіжки.
Але розшукова поліція була так упевнена в непідкупній чесності свого агента, що, замість того, аби притягнути Байструкова як обвинуваченого, йому ж доручила робити розшуки грошей Тюляєва. Зрозуміло, що за цими розшуками винних не знайдено і вкрадені гроші зникли безслідно...
Сищики, які фігурували на суді, були досить відверті й конфузили один одного достатньою мірою. Ось, наприклад, свідчення сищика Семена Максимова, прочитане на суді: «Живу в будинку Зиміна, на Дяковці, за заняттям слюсар; під судом був двічі й за вироком сидів у тюрмі. Байструкова знаю: чув, коли тримався у в’язниці, що Байструков одержує від злодіїв частку...»
Вироком суду присяжних Байструкова визнали винним і засудили до позбавлення всіх особливих прав і до ув’язнення в арештантські роти на два роки. А потім що? А потім Байструков знову, як раніше, буде запрошений для здійснення своїх звичних занять у розшуковій справі. Так завжди бувало раніше, і немає підстави припускати, що не повториться те саме і тепер».
До кінця XIX ст. піддані Російської імперії розглядали поліцейських лише як зло, яке доводилося терпіти, і, по суті, пристойне товариство їх зневажало й ігнорувало. Сучасники згадували: «Більшість поліцейського начальства складалася з офіцерів, вигнаних із полків за непристойні вчинки: порушення правил честі, розпусту, пияцтво, нечисту гру в карти. Поліцейські чини до товариства не запрошувалися. Навіть порівняно невимогливе коло купців Сінного ринку чи шахраюваті торгаші Олександрівського ринку не звали в гості ні пристава, ні його помічників, а вже тим більше околодочного. Якщо потрібно було догодити кому-небудь із них, запрошували в ресторан або трактир, зважаючи на чин. Нерідко за пригощанням облагоджувалися темні справи, аж до приховування злочину».
Уряд робив спроби поліпшити й реформувати поліцію. Але робилося це в традиційному російському стилі: комісії з розроблення реформ працювали протягом років, згоди між відомствами не було ні в чому. А коли проекти реформ були підготовлені, виявилося, що для збільшення жалування поліцейським треба підняти податок на нерухомість із 10 до 16%, на що маєтний клас ніяк погодитися не міг. Отже, до самої Лютневої революції все залишалося без змін.
Поліцейські поголовно брали, обивателі поголовно їх ненавиділи. Тож не було нічого дивного в тому, що революційні маси, отримавши в руки зброю, стали вбивати насамперед поліцейських. А одним з перших своїх актів Тимчасовий уряд ліквідував поліцію. От тільки її традиції виявилися надзвичайно живучими.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Деньги»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!