«Мочити» з трибуни

Навіть у сталінські часи знаходилися люди, які писали і розповсюджували антирадянські листівки

Недавня зустріч президента Росії з молодими письменниками свідчить про те, що його заклик заповнити ідеологічний вакуум патріотичною ідеологією почав утілюватися в конкретних діях. Небезпеки, які чекають на творців нової ідеологічної машини, оцінював оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

Недавня зустріч президента Росії з молодими письменниками свідчить про те, що його заклик заповнити ідеологічний вакуум патріотичною ідеологією почав утілюватися в конкретних діях. Небезпеки, які чекають на творців нової ідеологічної машини, оцінював оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

Палиця на два кінці

Історичний досвід свідчить про те, що реальна потреба в ідеології виникає лише в правлячих командах, де є приховані, але такі, що наростають, суперечності. Наприклад, ведеться боротьба за матеріальні чи інші ресурси, а в подібних випадках речі своїми іменами ніколи не називали.
Так, на початку 1920-х Йосип Сталін навряд чи говорив кому-небудь не зі свого найближчого оточення, що хоче відібрати у Льва Троцького командування армією. Ні, на перший погляд суперечка між двома більшовицькими лідерами стосувалася головним чином питань теорії марксизму.
Збирати команду однодумців також значно зручніше під ідеологічними прапорами. Адже одна справа — сказати вголос, що йдеш за І.Сталіним у надії отримати видну і хлібну посаду. Й зовсім інша — приєднатися до сталінського табору, оголосивши, що принципово не поділяєш поглядів Л.Троцького на світову революцію.
Можна цілком обгрунтовано припустити, що саме процес переділу сфер впливу, який постійно триває в нинішньому правлячому угрупованні, нині потребує ідеологічних маскувальних тенет. Особливо напередодні виборів і, можливо, подальших змін у владних структурах.
За такого стану справ автоматично відпадає потреба у складних багатоходових операціях із використанням Генпрокуратури для захоплення контролю над фінансовими потоками суперників. Вистачить публічного звинувачення недругів у браку патріотизму і погордливому ставленні до батьківських могил. Наприклад, цілком може постати питання, чи гідна контролювати експорт нафти або газу людина, котра сумнівається, скажімо, в перемозі російської зброї на Бородінському полі.
Але якщо ставка робиться на слова, то поводитися з ними потрібно вкрай обережно. Навіть найдосвідченішим пропагандистам це вдавалося далеко не завжди.

«Мали місце політично помилкові виступи»

Попри всю могутність радянської пропаганди, кількість громадян СРСР, котрі сумнівалися в правильності вчення Карла Маркса, яке було всесильним, тому що було правильним, а правильним, тому що всесильним, була достатньо великою. Навіть у сталінські часи знаходилися люди, що писали і розповсюджували антирадянські листівки, а кількість тих, кого посадили за антирадянську агітацію, вимірювалася мільйонами. І раптом на XX з’їзді КПРС і в подальших виступах керівники партії звинуватили Й.Сталіна у спотворенні ідей Володимира Леніна. Власне, це був звичайний прийом ідеологічної боротьби, правила якої встановив сам вождь усіх радянських народів.
Але одкровення подібного роду викликали повний розбрід і хитання в середовищі інженерів людських душ усіх спеціальностей — письменників, художників, кінематографістів і музикантів. У 1956 році керівники радянської ідеологічної машини безупинно отримували повідомлення про збої в її роботі.
«Ленинградским союзом художников, — говорилося в доповіді міністра культури СРСР Миколи Михайлова, — была проведена дискуссия на тему «Будущее советского искусства». Дискуссия продолжалась три дня и вызвала у художников большой интерес. Зал заседаний был переполнен. В заседаниях участвовало не менее четырехсот человек. Многие лица, желающие присутствовать на обсуждении, толпились перед зданием. Для участия в дискуссии были приглашены и московские художники.
В процессе дискуссии высказалось около тридцати ораторов. Большая часть выступающих правильно ставила вопросы развития советского изобразительного искусства, подвергла справедливой критике недостатки нашей художественной жизни.
Однако в ходе дискуссии имели место и политически ошибочные выступления. Примером таких выступлений являлась речь художника Панкратова, заранее им подготовленная и зачитанная. Панкратов говорил, что коллективизация сельского хозяйства в СССР являлась величайшей народной трагедией, сопровождавшейся ужасами. Он также утверждал, что длительное время в СССР существовала «социалистическая монархия», притуплявшая у народа чувство правды и красоты, в то время как монархия в Англии существовала и существует для воспитания этих чувств. Далее Панкратов расхваливал американский путь развития общества и говорил о его преимуществах перед путем социалистического развития СССР. Несмотря на совершенно недопустимый характер выступления Панкратова, его речь была встречена со стороны многих участников дискуссии аплодисментами».
Відділ культури ЦК КПРС повідомляв про нездорові настрої в письменницькому середовищі і серед іншого доповів про таке: «Обличение и разоблачение партийных работников и руководителей приобретает нередко характер дешевой сенсационности и крикливости, мещанского зубоскальства. Типы председателей колхозов, начальников главков, министров и их заместителей, вообще всяческих «номенклатурных» работников стали основным объектом обличения на страницах «Крокодила», они также «кочуют» из одной пьесы в другую, появляясь в произведении только с одной целью — продемонстрировать свою бездарность, беспринципность и эгоизм.
Нельзя считать нормальным, когда, поддаваясь «моде» и подыгрывая обывательским настроениям, иные авторы не раскрывают реальных процессов, происходящих в самой жизни, а изображают дело так, что руководящий работник уже по должности и положению оказывается шкурником, перерожденцем, карьеристом».
А ідеологічні працівники ЦК, які відали справами в РРФСР, знайшли крамолу у святая святих — газеті «Правда» і журналі «Вопросы философии»:
«Выступления против государственного руководства искусством начались в среде художественной интеллигенции уже давно. Журнал «Советская музыка», «Литературная газета» уже не первый год помещают статьи, где выражается протест против диктатуры «мрачных чиновников», против «государственной опеки», против пришедших к руководству искусством лиц, «не понимающих и не любящих искусство», «наносящих ему вред». Поощрением подобным критическим выступлениям явилась и статья композитора Дмитрия Шостаковича в «Правде», где содержались аналогичные высказывания.
На собраниях художников, композиторов, литераторов также усилились выступления против государственного руководства искусством. Исходящие от ярых приверженцев декаданса в искусстве, подобные высказывания не раз подхватывались в демагогических целях зарубежной реакционной печатью. Если до сих пор эти выступления носили характер безадресной критики плохой работы лиц, «засевших» в государственных органах, ведающих искусством, то в статье в журнале «Вопросы философии» впервые была сделана попытка с научной претензией охаять вообще принцип государственного руководства, обосновать прямое требование высвобождения искусства от «гибельного» для него руководства и контроля со стороны партии и правительства.
Статья вызвала большой резонанс в среде работников культуры и оживленно дебатируется в кулуарах учреждений искусств, творческих организаций и т.д.».
Проте найнеприємніше полягало в тому, що діячів мистецтва підтримували широкі кола інтелігенції. Наприклад, промову Костянтина Паустовського на захист «політично шкідливого роману» Володимира Дудинцева «Не хлібом єдиним» у повному обсязі вмістили в стінгазеті фізичного факультету МДУ. Адже К.Паустовський говорив найстрашніші, з погляду ідеологів, речі: «У нас в країні безкарно існує і навіть певною мірою процвітає абсолютно новий прошарок, нова каста обивателів. Це нове плем’я хижаків і власників, які не мають нічого спільного ні з революцією, ні з нашим ладом, ні з соціалізмом. Це циніки і мракобіси...»
Мало того, на початку 1957 року на загальних зборах творчих спілок, кандидатів на всесоюзні з’їзди, висунутих партійними організаціями, творчі маси відводили і обирали прибічників шкідливих ідей. Ситуація вимагала негайного втручання партійного керівництва. І це таки сталося в перші місяці 1957 року. У Москві провели декілька великих нарад з творчими працівниками, перед якими з доповідями виступив колишній головний редактор «Правды» Дмитро Шепілов, якого перевели з посади міністра закордонних справ СРСР на правління ідеологічним фронтом. Він пояснював письменникам і композиторам помилковість лінії на беззастережну й однобічну критику і закликав їх знову піти в ногу з партією.
Але от халепа, в червні 1957 року з секретаря ЦК КПРС Д.Шепілова він став «Д.Шепіловим, який примкнув до них» і слідом за головними учасниками антипартійної групи — В’ячеславом Молотовим, Георгієм Маленковим і Лазарем Кагановичем — відправився в почесне заслання. Поставити йому у провину участь у сталінських репресіях не могли. Отже, за традиційною схемою звинуватили в поширенні чужих ленінізму ідей, до того ж під час ще пам’ятних усім виступів перед інтелігенцією. Тут уже не стрималися найбільш заповзяті партійці.

«Радянські люди не безнадійні дурні»

На публікацію про Д.Шепілова в журналі «Коммунист», де викривалася його ідейна безпринципність, відгукнулися читачі, які добре орієнтувалися і в радянській ідеології, і в радянських звичаях. Отже, більшість листів була анонімною. Найбільш різкий з них розглядали всі секретарі ЦК КПРС. У ньому автор писав: «Ваша статья вызвала во мне и не может не вызвать у всякого порядочного человека чувство омерзения. Как равный равного (Устав КПСС, Конституция СССР), я спрашиваю, до каких пор вы будете насаждать в нашей стране беспредельный цинизм и прикрывать все это священным знаменем ленинизма? Перестанете ли вы наконец разбазаривать и подрывать авторитет партии?
У нас в стране и далеко за ее пределами не только взрослые, думающие люди, но и каждый школьник знает как непреложную истину: всякое сколько-нибудь значительное публичное выступление того или иного государственного, партийного деятеля нашей страны (каким бы хорошим или дурным он ни был) есть выступление, содержание которого заранее, предварительно согласовано и санкционировано ЦК партии, его президиумом, секретарями или по крайней мере первым секретарем Центрального комитета партии. Иначе никто себе не представляет, и иначе не было и не может быть в социалистическом обществе при той исторически сложившейся роли партии, которую она играет как руководящая, направляющая и организующая сила общества.
Само собой разумеется, что именно так, а не иначе было и с документами, подготовленными в основном рабочим аппаратом ЦК, его отделами пропаганды и агитации, науки и культуры. Все понимают, что эти документы готовились при непосредственном участии Шепилова, возглавлявшего идеологический участок. Но вместе с тем кто всерьез поверит, что с этими документами заранее не были ознакомлены члены президиума ЦК, секретари ЦК?
В условиях такой острой борьбы по вопросам идеологии, какая проходила накануне съезда композиторов и Союза советских писателей в нашей стране и в странах социалистического лагеря, это исключается как совершенно невероятное.
Спрашивается, как же члены президиума ЦК, секретари ЦК тт.Поспелов, Аристов, Беляев, Фурцева, Суслов во главе с первым секретарем ЦК Хрущевым, читая эти документы, представленные на их рассмотрение Шепиловым, не могли понять и разобраться в них. Как они не поняли, что Шепилов в речи отступает от линии партии по вопросам литературы и искусства, намеченной XX съездом партии? Как они не заметили, что в этой речи вместо ленинской принципиальной линии Шепилов протаскивает либерализм, что он игнорирует ленинский принцип партийности, что он не разъясняет необходимости связи литературы и искусства с политикой партии?
Спрашивается, что же тогда было в его речи, если не было этих основных партийных требований? Как мог ЦК выпустить Шепилова с такими речами на трибуну? Почему после выступления Шепилова его речи печатались в газетах и брошюрах? Как назвать такое отношение к массам, десяткам миллионов советских людей?
В начале года Шепилов произносит на ответственнейших и многолюдных собраниях творческой интеллигенции, прибывшей со всех концов страны, речи. В десятках миллионов экземпляров эти речи публикуются в партийной прессе, издаются брошюрами как важнейшие установочные документы по вопросам литературы и искусства, как документы, выдержанные в духе марксизма-ленинизма, апробированные в самых высших инстанциях страны: в Центральном комитете КПСС и его коллегиальном органе — президиуме и секретариате.
Через два-три месяца те же самые документы, апробированные почти во всем мире как авторитетные документы ЦК партии, редакцией журнала объявляются порочными, потому что будто бы в них проводятся чуждые ленинизму идеи...
Редакция прежде всего подрывает авторитет партии и ее печатных органов, дискредитирует партийное руководство и политику партии в вопросах литературы и искусства. Статья журнала всех деятелей ЦК выдает профанами в области идеологии. Редакция изображает дело так, что будто бы ЦК партии никакого отношения к этим документам не имеет. Неужели редакция всерьез считает, что советские люди настолько наивны, что поверят этим неумным утверждениям редакции!
Советские люди, в том числе и читатели журнала «Коммунист», не безнадежные глупцы, как полагают редакторы. Не настолько неразборчивы миллионы людей, чтобы проглотить все, что им преподносится со страниц журнала.
С точки зрения редакторов, на съезде композиторов и на пленуме Союза советских писателей страны сидели совершенные невежды в области литературы и искусства, теории и только того и ждали, что вот на трибуне появится какой-нибудь Шепилов или кто-либо другой, внезапно всплывший на политическую арену чиновник и идейно поведет их за собой».
Невдача з ідейним викриттям Д.Шепілова була далеко не єдиною в цей період і лише посилила ідеологічну відлигу, яка почалася через недоумство і всупереч волі Микити Хрущова. І саме вона дала початок масовому інакодумству, яке успішно протистояло дуже потужний ідеологічній машині, що поглинала величезні бюджетні кошти.
Що б не відбувалося в країні з 1940-х до початку 1980-х років, у виграші завжди був той, хто керував цією машиною, — секретар ЦК, а потім член політбюро Михайло Суслов. Залишаючись верховним жерцем марксизму-ленінізму і найвищим суддею в ідейних суперечках, він підім’яв під себе апарат ЦК і став відігравати роль другої людини в партії та, по суті, в країні. І це при тому, що, за свідченнями сучасників, він не мав задатків лідера і навіть виглядав смішно: цілий рік носив пальто і нікуди не виходив без калош.
Ця надзвичайно вигідна апаратна позиція досі вакантна. І хто знає, можливо, відтворення ідеології лобіює саме той, хто спить і бачить себе власником сусловських калош зі всіма повноваженнями і гараздами, які додаються до них?

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»