Валентин ЗГУРСЬКИЙ: «Жоден керівник держави не зважився змінити закон, підписаний В.Леніним»
9 лютого свій 80-річний ювілей відзначив В.Згурський, який майже 11 років очолював столичну міськраду і міськвиконком — з 1979 до 1990 року. Він же стояв біля витоків створення в 1991 році першого правового тижневика в Україні — газети «Закон і Бізнес».
При ньому в столиці відбулася масштабна реконструкція площі Жовтневої революції, площі та проспекту Перемоги, був споруджений Південний міст, з’явилися нові, найбільші спальні райони — Троєщина й Оболонь, місто вперше відзначило свій «день народження» — 1500-річчя. В.Згурському довелося організовувати проведення в столиці Олімпійських ігор, розселяти 7500 жителів чорнобильської зони. Краще познайомитися з цією багатогранною людиною читачі зможуть з інтерв’ю, яке він дав напередодні свого ювілею.
«Перше, що ми з дружиною купили, — праску»
— Валентине Арсентійовичу, яким був ваш шлях у столицю?
— Я б сказав, досить тернистим. У 1954 році я закінчив електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту і за розподілом залишився в інституті. Хотів піти в аспірантуру, підготувати кандидатську дисертацію. Були честолюбні плани, але їх довелося на деякий час відкласти.
— Чому?
— Внесли свої корективи узи Гіменея.
— Хто ж ваша обраниця?
— Віра Кульбака. Тепер Віра Семенівна, моя дружина. Я однолюб, ми з нею рука в руку пройшли по життю і дотепер живемо душа в душу.
Вчилися в одному інституті, тільки вона — на радіотехнічному, жили в одному і тому самому гуртожитку на Гарматній, але жодного разу не зустрічалися. Аж ось одного разу побачив — і закохався з першого погляду.
— Як же це відбулося?
— Можна сказати, випадково. На той час мене обрали головою студентського профкому, в інституті тоді вчилося 30 тис. студентів. Ми готувалися до святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. Наша хорова капела вже мала звання заслуженої капели України і готувалася до концерту в Москві. А я як голова журі був присутній на генеральній репетиції.
Вишикувалися дівчата каскадом у п’ять рядів, усі — в білих платтях, і так співають — серце радіє. Воджу поглядом по рядах — і раптом помічаю її, мою Віру. У першому ряді, мецо-сопрано. І красива, очей не відвести. «Хто така?» — в сусіда питаю. «Так це ж Віра Кульбака з радіотехнічного, живе в другому гуртожитку». Після репетиції дочекався її біля гуртожитку, так і познайомились. А одружилися через півтора року.
Перше, що купили, — праску: Віра хотіла дбати про мене, сорочки гладити. Думали зняти квартиру, але ніхто не погоджувався брати на постій студентів, до того ж дружина була вагітна. Ні її, ні мої батьки допомагати нам не могли, доводилося самим пробиватися в житті. Пізніше, коли народилася перша дитина і я вже працював асистентом на кафедрі, нам виділили в напівпідвалі кімнатку біля пральні. Але ми були щасливі. Щасливі й тепер. Це назавжди.
Інженер майбутнього заводу
— Майже четверть століття свого життя ви віддали ВО імені С.П.Корольова. Часто згадуєте про той час?
— Це був час моєї молодості. Вважаю своїм «хрещеним батьком», котрий відкрив мені дорогу в майбутнє, Миколу Шавловського. Він очолював парторганізацію інституту, а потім і райком. Пішов до нього: «Що робити? Виходу ніякого. Вже й синок підростає. Тісно в напівпідвалі — 8 м2». Він мені й каже: «Квартиру в інституті не отримаєш, це ясно. Але в Києві будуватиметься великий завод оборонного напряму. Будуть і в житло гроші вкладати. Там у тебе з’явиться шанс».
Очолював будівництво перший директор довоєнного заводу «Точелектроприлад» Матвій Котляревський — мій другий «хрещений батько», якому я зобов’язаний тим, що потрапив у велику промисловість, усім своїм виробничим і господарським досвідом. Під час війни він очолював у Омську великий завод з випуску електронних мін. Йосип Сталін з ним розмовляв безпосередньо. Величезного авторитету була людина. У штатному розписі було всього четверо фахівців, я став п’ятим — інженером майбутнього заводу.
— Чим довелося займатися на перших порах?
— Досвіду в мене не було ніякого. Мені пощастило: мене взявся опікати Петро Іванович, грамотний будівельник, головний інженер ОКС. Він і навчив мене працювати з інструментом. Навчання почав, так би мовити, з нульового циклу — я освоював теодоліт, нівелір, репер. Уявляв собі, що репер — це якийсь предмет, річ, яку можна взяти й перенести. Він мені каже: «Піди перенеси репер». Приходжу, а там стовпчик стоїть. Як його перенести, не викопувати ж? Думаю, сміється наді мною головний інженер.
І став я займатися енергетичним напрямом, а простіше кажучи, каналізацією, водопроводом, зв’язком, підстанціями, котельною. Через рік, коли вже був готовий перший заводський корпус, мене підвищили до старшого інженера, потім, після запуску виробництва, — до головного енергетика і головного механіка одночасно. У 1959 році призначили заступником головного інженера, в моєму віданні було два спеціальних конструкторських бюро — з радіоприладобудування й обчислювальної техніки.
Ось тоді я і познайомився з видатним ученим, академіком, родоначальником вітчизняної кібернетики Віктором Глушковим. Він розказував про перспективи розвитку кібернетики, майбутнє електронно-обчислювальної техніки, а я сидів і думав: «Ну й фантазер!» Уже будучи інженером з чималим досвідом, не міг собі уявити, що якісь ЕОМ зможуть виконувати такі завдання, які я навіть уявити собі не міг. Автоматика — це я розумію, але електроніка!..
І ось мені доручають очолити якраз напрям з розвитку електроніки, організувати виробництво. До цього ми займалися першою в нашій країні напівпровідниковою УМШП — управляючою машиною широкого призначення. Вона була розміром з піаніно. Незабаром створили дослідний зразок. З його допомогою управляли процесом виплавлення сталі в Дніпропетровську і варіння соди в Слов’янську. Результати приголомшливі: на багато підвищилася якість сталі й соди. Сенсація! Питання обговорювалося в Москві. І було ухвалено рішення будувати окремий завод обчислювальних машин.
Велику роль у моєму житті, професійному й науковому зростанні відіграв президент Академії наук України Борис Євгенович Патон. До речі, він особисто вручав мені диплом доктора економічних наук і професора.
«І я залишився на заводі»
— А за що отримали звання Героя Соціалістичної Праці, державну премію?
— Це окрема історія. Наше підприємство створювалося під ядерну електроніку. Ми єдині в країні випускали унікальну дозиметричну й радіометричну апаратуру для атомних реакторів, для геологів, які займалися розробкою уранових руд, атомників, для конструкторського бюро «Енергія» Сергія Корольова. У нас на заводі тоді була, та й дотепер збереглася, шахта глибиною 20 м з високоякісного бетону, з чотириметровими стінами. У ній імітувався ядерний вибух. У цих умовах проходили випробування й наші прилади.
Мені запропонували очолити будівництво, а потім і виробництво на заводі ВУМ. Я відмовився. І, як потім виявилося, це була не остання моя відмова розстатися із заводом. Серцем до нього приріс, до людей, та й не міг підвести свого «хрещеного» — М.Котляревського, котрий так багато зробив для мене. До того ж уже працювали по всій країні в рамках нашого об’єднання 7 філіалів, 24 тис. чоловік. І я залишився на заводі.
— Чим довелося згодом займатися такому «норовистому» директору?
— Уряд доручив нам і Горьковському інституту розробити для атомних підводних човнів, які баражували біля берегів Америки, водневий стандарт частоти. Особливо це було необхідно флагманському підводному човну, що прокладав курс усім іншим. Раніше для дотримання заданого курсу йому доводилося підніматися на поверхню й випускати антену, щоб піймати пеленг, уточнити курс і прямувати далі. А як спливеш під товщею льоду біля Північного полюсу, через який пролягав курс бойового чергування? Був необхідний спеціальний пристрій, здатний за заданою програмою регулювати курс флагмана.
Учені-атомники визначили найстабільнішу частоту, яка створювалася за допомогою розщеплювання атома водню. Ми створили такий прилад. Я вже був генеральним директором об’єднання і депутатом Верховної ради СРСР. Ну й, крім успішного створення цього унікального пристрою і багатьох інших виробів, ми 28 кварталів підряд завойовували перехідний прапор
ЦК КПРС і Ради міністрів. Це було непросто: щороку нам доводилося забезпечувати приріст виробництва. За особливі заслуги із забезпечення обороноздатності нашої держави була відзначена урядовими нагородами група працівників нашого заводу, серед них і я — генеральний директор Валентин Згурський.
«Усе вирішили за мене»
— Пропозиція стати мером Києва заскочила зненацька, чи ви про неї знали наперед?
— Я й не думав про це, життя своє дуже міцно пов’язував із заводом, з людьми, які працювали на ньому, душею до них прикипів. Якраз тоді мене союзний міністр промисловості й засобів зв’язку Ерлен Первишин хотів забрати до себе заступником. Питання обговорювалося на рівні ЦК. Дружина працювала на заводі начальником лабораторії електротехнічних вимірювань і заперечувала проти мого переїзду до Москви. Та й троє моїх синів училися в Києві: двоє — в Суворовському училищі, старший закінчував військове училище. І я повідомив ЦК про свою відмову.
— Таке деколи не пробачалося й персонам більш поважним. Не боялися кар’єру зіпсувати?
— Був момент, йокнуло серце. Але ми з Е.Первишиним мали гарні, можна сказати, дружні стосунки, сподівався, що відстоїть, кривдити не дозволить. Але він мені потім «помстився».
Приїхав до нас на звітно-виборні партійні збори: наша парторганізація, в яку входили 1500 комуністів, була на правах райкому. Разом з ним приїхав і Володимир Щербицький. Після зборів вони вдвох довго ходили по двору, про щось розмовляли. Як потім виявилося, йшлося про мене як кандидата на посаду керівника Києва. А коли Е.Первишин відлетів у Москву, В.Щербицький запросив мене до себе і, що називається, приголомшив: мовляв, угорі ухвалено рішення рекомендувати промислових керівників у радянське будівництво, управління великими містами, серед них і мене — в мери Києва.
Я і від цієї пропозиції відмовлявся. Благав В.Щербицького: я не знаю міського господарства, я промисловець, працював у галузі електроніки, там усе моє життя. Але мої аргументи на Володимира Васильовича не подіяли. Сам-то він рішення прийняти не міг, права такого не мав: я був номенклатурою політбюро ЦК КПРС, і долю мою могли вирішити тільки там. Ну, там і вирішили.
— Хто конкретно?
— Думаю, особисто Михайло Суслов і вирішив. Викликали до Москви на всесоюзну нараду з питання трудових резервів. Нараду вів М.Суслов, ідеолог і другий секретар ЦК. Після закінчення мене викликали до нього. У кабінеті перебував і секретар ЦК КПРС І.Капітонов. Власне, розмова звелася до мого монологу. Я наводив ті самі аргументи, наполягав, що вони роблять помилку.
В.Суслов мене не перебивав, мовчки вислухав, а потім сказав: «Думаю, ви не відчули всієї відповідальності, масштабності пропозиції. Скільки у вас на заводі працівників? 24 тисячі? А йдеться про двомільйонне місто, столицю України. Про що ви говорите? Загалом, так. На політбюро ЦК КПРС питання узгоджено. Врахуйте, посада дуже відповідальна, вас на неї направляє партія».
— Але ви за старою звичкою намагалися заперечувати?
— Намагався. Але моїх заперечень він слухати більше не хотів. Пообіцяв допомагати і вийшов з кабінету. Питаю І.Капітонова: «Що мені робити?» — «Все. Ось рішення політбюро, ознайомтеся. Ви вже не генеральний директор, номенклатуру змінено».
Повернувся на завод, зібрав усіх працівників. Дивлюся на них і не знаю, як їм цю новину повідомити. Відчуваю, грудка в горлі, сльози на очі навертаються. А робити нічого — за мене вже все вирішили.
«Для успішної роботи потрібна своя команда»
— Свій перший день у кабінеті мера пам’ятаєте?
— Запам’ятав на все життя. Відразу після сесії зайшов у свій кабінет на другому поверсі, сів у крісло, дивлюся на стіл перед собою, а в голові повний сумбур. Що робити? За що хапатися? Відчуваю: не в свої сани вліз. І перед людьми ніяково: від мене чекають відповідальних рішень, якихось конкретних указівок. Душа ниє. Завод згадую.
І тут дзвінок по урядовому зв’язку. Знімаю трубку і чую голос В.Щербицького: «Поздоровляю з обранням на дуже відповідальну посаду. Люди тобі довіряють. Як, освоївся на новому місці?» Яке там, кажу, освоївся, з чого почати, хоч убийте, не знаю. І десь думка пробивається — ось зараз почую: ну, раз не знаєш, давай знову на свій завод повертайся. «А ти, — каже В.Щербицький, — до вікна підійди». Підійшов. «Що бачиш?» — «Сніг іде», — відповідаю. «Ось цим і займися. Місто від снігу очисть».
З цього й почалася моя робота на посаді мера. Власне, в самому кріслі сидіти не часто доводилося, нове господарство потрібно було обійти, про все свою думку скласти, з людьми познайомитися. Одне слово, нудьга швидко розвіялася.
— І з чого ж ви почали?
— З житлово-комунального господарства. Квартири, вода, тепло, лікарні, дитячі садки, школи. І з кадрів, звичайно. Потрібно було дізнатися, з ким доведеться працювати. Вся команда залишилася колишня.
— І ви не робили ніяких кадрових перестановок?
— Попервах — ні. Не тільки в самому міськвиконкомі, а й в районах. Хіба що замінив секретарів у приймальні на хлопців, яких запросив із заводу: тямущі, освічені інженери, юристи, які швидко налагодили зв’язок зі всіма службами. Це нормальна практика: поряд повинні бути люди, на яких можеш покластися. Цієї тенденції дотримується і новий мер Києва Леонід Черновецький. Хай злостивці кажуть що завгодно — без цього успішно управляти містом неможливо.
«Фіскалів, шептунів різних не терплю»
— Чому свою команду ви почали формувати саме з юристів?
— Та тому, що потрібні люди, котрі добре тямлять у законах, уміючи грамотно складати документи, працювати на перспективу. Без цього всьому апарату важко зрозуміти головні напрями. Вміння розставити кадри там, де вони можуть принести найбільшу користь, необхідне будь-якому керівнику.
Один приклад. Київ стоїть на підземних річках, зсувних зонах. Розробляти такий напрям я міг доручити тільки грамотному фахівцю. І він у мене був — Петро Рахуба. Він чудово справлявся зі своїми обов’язками. Я його беріг. У системі міського господарства в той час працювало 350 тис. народу. Я був зобов’язаний вивчити всіх і довіряти тільки тим, хто добре знає свою справу і робить її сумлінно. І неважливо, який у кого характер.
Поза сумнівом, робота з керівними кадрами — справа архіскладна. Різні люди, різні характери, і потрібно було вміло, по-діловому вибудовувати відносини з кожним управлінцем. Головний критерій — віддача в роботі, результат. У нас підібрався сильний кадровий потенціал. Я давав максимум самостійності своїм заступникам, і вони з гідністю несли свою ношу, не підводили мене.
Першим заступником працював Микола Лаврухін. Прекрасний фахівець, йому не потрібно було двічі повторювати одне й те саме. Він успішно справлявся з будь-якими завданнями, але характер у нього був йоржистий. Деякі доброзичливці мені нашіптували: «Навіщо ви його терпите, такого норовистого?» Я таким людям завжди відповідав, що головне для мене, чи знає людина справу і як її виконує. А до таких доброзичливців завжди ставився насторожено.
У перші ж дні з’явилися шептуни, які при мені давали характеристику комусь, намагаючись змінити мою думку про цю людину в гірший бік. Я їм відразу казав: це останній випадок, коли ви зайшли до мене в кабінет. І на апаратній нараді обнародував цей факт. Більше до мене ніякі фіскали-шептуни й на гарматний постріл не наближалися. Обстановка в колективі відразу нормалізувалася.
— Коли у вас з’явилась упевненість у тому, що зможете успішно управляти величезним містом?
— Вона прийшла поступово. Я вникав у роботу кожної галузі, кожного управління. Важливо було пережити весь найскладніший механізм багатогранного міського господарства. Повна впевненість з’явилася років через п’ять. На той час виросли нові кадри управлінців, та і я відчув, що накопиченого досвіду достатньо для подальшої успішної роботи. Головне ж — була визначена чітка програма розвитку міста.
Коли зараз чую нападки на Л.Черновецького, хочеться сказати його опонентам: чи варто накидатися з критикою на людину, яка всього 9 місяців стоїть біля керма столиці, і при цьому свідомо не помічати, що він уже встиг зробити? Так, різке підвищення тарифів викликало негативну реакцію багато в кого. Але як бути, якщо тарифи не підвищувалися протягом років, а час змінився і ціни на нафту, газ поповзли вгору?
Не його вина, що в комунальному господарстві нагромадилося стільки проблем. Йому довелося робити кроки достатньо непопулярні, хоча він чудово розумів, як це позначиться на його авторитеті в очах обивателів. Я би порадив Леоніду Михайловичу розробити на перспективу збалансовану програму тарифікації послуг ЖКГ на 10 років з прив’язкою до ціноутворення на енергоносії, скажімо, на всю його каденцію мера. Розписати по роках, скільки й на що конкретно та у зв’язку з чим ціни можуть підвищуватися. Люди будуть до цього готові, поступово усвідомлять таку необхідність. Так роблять у всьому світі. Це об’єктивна необхідність, а зовсім не предмет політичних дискусій в ім’я піару тієї чи іншої партії.
— А вам критики вистачало? І за що перш за все вас «діставали» опоненти?
— Завжди знайдуться люди, готові крикнути «Ату його!» за будь-який прорахунок або коли політика міської влади їх не влаштовує. Звучали звинувачення і на мою адресу, але я ніколи не звертав на них уваги. Собаки гавкають — караван іде.
— Не пригадаєте конкретних приводів для таких нападок?
— Багато було незадоволених, коли я буквально бився в Москві за право відзначати 1500-річчя Києва. В чому тільки не звинувачували, а головне — в розтраті бюджетних грошей не за призначенням. Але час розставив усе на свої місця, і вперше запроваджений тоді День Києва став одним з найулюбленіших свят киян.
Як привчити депутатів до відповідальності
— У далекому 1979-му ви стали не тільки мером, а ще й депутатом Верховної ради СРСР і протягом багатьох років очолювали постійну комісію з житлово-комунальних питань Ради національностей. Як справлялися?
— Було дуже складно. У моїй комісії було 80 депутатів. Житлово-комунальне господарство — основа основ. І проблем у ньому вистачало в усій країні. У ті роки воно не вкладалося в прокрустове ложе бюджетних асигнувань, вони не могли забезпечити нормальну життєдіяльність міст, особливо таких великих, як Київ. Висновок напрошувався сам собою: асигнування потрібно було збільшувати. Мені як голові комісії на рівні Президії Верховної ради і ЦК доводилося кілька разів подавати на затвердження проект закону про збільшення асигнувань. Але він жодного разу не пройшов.
— Чому?
— Як і раніше діяв закон, підписаний ще В.Леніним. Згідно з ним 1 м2 житла коштував 26,3 коп. І все. Жоден керівник держави не зважився його змінити.
— Вам доводилося з трибуни сесії Верховної ради говорити про проблеми загальносоюзного значення?
— Поза сумнівом. Наприклад, за дорученням Президії Верховної ради я виступав з доповіддю про програму «Житло-2000». У тій доповіді було порушено питання про те, що сама програма популістська, відірвана від реального життя. Я навів переконливі аргументи, і це отримало схвалення всього депутатського корпусу. Звичайно, тодішньому керівництву Союзу це не дуже сподобалося.
— Чи допомагав досвід керівництва тією комісією в повсякденній роботі мера?
— Він навчив мене розраховувати тільки на свої сили. Якщо в бюджеті немає грошей, їх потрібно шукати в іншому місці.
Якось мені довелося у складі офіційної делегації побувати в Пхеньяні. Мене вразила чистота вулиць. Виявляється, місто було розбито на мікрорайони, за кожним з яких закріпили учнів шкіл. За прибирання відповідали директори. Але прибирати, власне, майже не доводилося. Батьки думали: як же я кину сміття на вулиці, якщо знаю, що його доведеться прибирати моїй дитині. Це наштовхнуло мене на думку. Я реалізував її після приїзду в Київ: розбив місто на мікрорайони, за кожним з них закріпив підприємство, призначив відповідальних за чистоту і порядок. Порушників штрафували, пропісочували в пресі. Порядок навели швидко.
— Зараз таке навряд чи можливо.
— Є інший вихід: закріпити за депутатами Київради такі мікрорайони, хай замість порожніх дискусій займуться корисною справою і доведуть, хто чого вартий як організатор і вболівальник за благополуччя міста.
— Але мажоритарна система скасована.
— Ну то й що? Ось хай партії і покажуть своїм виборцям, як вони про них піклуються, як виконують передвиборні обіцянки. До чергових виборів у місті буде зразковий порядок, запевняю. Та й на мера нарікати перестануть, коли замість критики на його адресу самі депутати стануть відповідати за конкретні справи.
До виборів-то вже зараз готуватися треба, а від порожнього базікання кияни давно втомилися. Ось хай і подкоригують свої політичні програми стосовно справ, а не декларацій загального благоденствування.
Секрет «третьої молодості»
— Розкажіть трохи про свою сім’ю, дітей, онуків.
— З дружиною моєю, Вірою, я вас уже заочно познайомив. Предки її — з Італії. Прізвище її діда, знаменитого каменотеса із Запоріжжя, — Біанки. Його, Мартина Біанки, каменем облицьовано весь цоколь будівлі Мосради і Мавзолей. Наші з Вірою серця б’ються в одній частоті, а біополя настільки поєдналися, що варто мені про щось подумати, як вона тут же це і промовляє, і навпаки. Людина вона дуже талановита, прекрасний модельєр, а в мистецтві розбирається не гірше за професійних мистецтвознавців. Було три сини — старший Олександр, Андрій і Олег.
Три роки тому Андрій загинув у автокатастрофі. Він був полковником, закінчив вищу розвідшколу. Трагедія сталася за три дні до його від’їзду до Брюсселя. Залишилося троє дітей, мої внуки. Взагалі в мене їх уже шестеро, й одна правнучка. Олександр і Олег — генерал-майори, професійні військові, кандидати технічних наук. Мої вірні помічники в усьому.
— У чому секрет вашої «третьої молодості»?
— Ніколи не байдикував. Починаючи з 1942 року і до сьогодні — ніякої перерви в роботі. Поза справами себе не мислю. Принципово не перебуваю ні в якій партії: один раз був, більше не хочу. Квиток свій партійний зберіг. Розпорядок дня жорсткий: ранній підйом, сніданок не пізніше 9-ї, обід о 5-й годині вечора, перед сном — стакан кефіру.
— А зарядку робите?
— Щоранку. Це як закон, спав чи ні, неважливо. Роблю власний комплекс управ.
— Що б ви хотіли побажати нашим читачам, усім киянам?
— Знаєте, коли їжджу містом, часто на очі потрапляють рекламні щити зі словами «Любіть Україну». Гарні слова. Але я б їх трохи переінакшив: «Любіть Україну та Київ». У ньому — все моє свідоме життя, мої корені до самих підземних річок протяглися і від них, від київської землі, силу черпають. Без цих коренів не бути б мені живим. Якщо кияни бажають своєму місту добра і щастя, хай кожний внесе в цю добру справу свій посильний внесок, віддасть частинку свого серця, посадить дерево або зробить щось іще. Недаремно Київ називають містом-парком. Хай він таким і залишиться. Бережіть його. Для своїх нащадків.
Розмову вів
Любомир ШЕВЧЕНКО
Довідка «З&Б»
Валентин Арсентійович — автор 13 винаходів, більше 100 наукових праць. Лауреат Державної премії, нагороджений Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці. У 63 роки він залишив посаду мера, але не активну діяльність. В.Згурський продовжував працювати в концерні «Славутич» і Українському кредитному банку, одним із засновників яких був, а зараз очолює наглядові ради цих могутніх фінансових структур. 13 років він також очолює наглядову раду ще одного свого улюбленого дітища — ФК «Динамо». Сам у минулому непоганий футболіст, В.Згурський багато сил віддає розвитку клубу, за який почав уболівати в юні роки і продовжує вболівати дотепер. Його бадьорості таі працездатності можуть позаздрити і молоді.
Девіз цієї людини: «Не бійтеся молодих людей, бійтеся лише тих із них, хто в душі вже старий!»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!