25 років тому, в 1980 році, було створено польську профспілку «Солідарність», яка зробила значний внесок у справу краху комуністичного режиму в Польщі. А от спроби створити незалежні профспілки в СРСР і Росії незмінно зазнавали поразки. У причинах розбирався оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Щомісяця робив надбавку до заробітку»
Як не намагалися російські марксисти, закордонна ідея об’єднання трудящих у професійні спілки приживалася в Російській імперії надзвичайно важко. Хоча, здавалося б, усе мало відбуватися навпаки. Більшість пролетарів були вихідцями із селянських общин і мали досвід колективного вирішення спільних проблем. Переїжджаючи в міста і наймаючись, наприклад, на будівництво, вони продовжували жити і працювати артілями. Але вступати у профспілки навіть ті, кого називали свідомими робітниками, не квапилися.
Існування деяких напівлегальних професійних об’єднань ускладнювали фінансові проблеми. Бувало, що вони припиняли роботу через несплату членських внесків. І це теж було дивним, адже й у селянських громадах існували «мирські каси», куди сплачували подушний збір і куди йшли доходи за користування общинною власністю. Із цих кас оплачувалися витрати — на церкви, школи, дороги та інше, а контролювали витрати обрані на зборах люди.
Щоправда, частенько сільські старости вважали, що гріх бути біля криниці й не напитися. І, можливо, саме пам’ятаючи про таке ставлення до громадських коштів, пролетарі не поспішали віддавати навіть найменшу частину кревного заробітку до профспілкової каси.
І все-таки головною перешкодою на шляху профспілкового руху в Росії залишалася держава. Чиновники вважали себе єдиною силою, здатною регулювати відносини між найманими робітниками та роботодавцями, й не допускали до цієї сфери ніяких організацій із соціалістичним ухилом. Державні фабрично-заводські інспектори в більшості випадків домагалися створення для робітників цілком пристойних умов, і ніякого підгрунтя для розвитку пролетарської солідарності не залишалося.
Приміром, кваліфіковані робітники та конторники на Дудорівському скляному заводі у Брянській губернії жили в побудованих власником підприємства бараках. Але що називалося бараком? Насправді це був будинок із трьох двокімнатних квартир площею близько
40 м2. А заробіток машиніста чи склодува високого класу дозволяв безбідно жити й навіть тримати прислугу. Ще більш цікаві приклади із життя дореволюційного пролетаріату наводив у своїх рукописних спогадах Леонід Бахтіаров. Він у радянські часи став визначним профспілковим працівником — завідувачем відділу ВЦРПС, а потім заступником міністра кінематографії.
Він, наприклад, із задоволенням згадував про систему навчання робітників, котра існувала в дореволюційній Росії, яку потім було скопійовано в СРСР:
«Повітове ремісниче училище в Романово-Борисоглібську (нині місто Тутаєв. — Прим. ред.) славилося в Ярославській губернії. Із нього виходили гарні майстри-червонодеревники слюсарно-токарської справи, Червонодеревники робили різні речі, та так чудово відполіровані, що якщо дивитися на верх тумбочки, то це дзеркало. Любили досягати такої обробки й у слюсарно-токарних виробах. Якщо на готовій речі майстер побачить невелику подряпинку, він її не прийме. Вирізнялися чудовим обробленням такі вироби учнів, як цукровий ніж і виточені свічники на чавунній плиті. Майстерно виконані вироби училище вивозило до Ярославля на губернську виставку ремісничих шкіл, де їх продавали. Були випадки, коли покупець, оплативши вартість речі, дарував учню додатково ще якусь кількість грошей. Її вручали урочисто на зборах учнів. Такий приз за цукровий ножик випав і на мою долю — три рублі».
Як писав Л.Бахтіаров, у нього не було майже ніяких проблем із працевлаштуванням. Він улаштувався в механічну майстерню на ткацькій фабриці: «Через два тижні я одержав 14 руб., а за місяць — 27 (у 1914 році фунт хліба — 409,5 г — коштував 2—4 коп., фунт м’яса —10—40 коп. — Прим. ред.). Ці цифри завжди в мене на думці при згадці про початок трудової діяльності».
Згадував він і про те, яким чином його експлуатував господар фабрики, коли він став виконувати оборонне замовлення — обробляти гільзи для снарядів: «Фабрика виготовляла для фронту тридюймові снаряди. Ось тут заробітки дедалі збільшувалися, і я одержував іноді получку нарівні зі старим кваліфікованим ливарником — до 70 руб. Зрештою цей заробіток не тішив мене. Обробка снаряда за дванадцятьма шаблонами вручну дуже виснажувала мене, стали боліти руки. Я почав задумуватися про перехід на іншу роботу. Але Штуцер (начальник майстерні. — Прим. ред.) не відпускав мене й без мого прохання щомісяця робив надбавку до заробітку, тому що я майже не робив браку».
При такій формі експлуатації ніякої потреби у профспілках просто не було. Та й робітники у провінції просто не чули ні про них, ні про те, що потрібно бажати поразки своєму уряду і всіма силами наближати пролетарську революцію.
«У бригаді слюсарів
я одержував свій мільйон рублів»
Гостра потреба в захисті своїх інтересів виникла в трудящих після революції. Та й то не відразу. В перші місяці 1918 року підприємства і транспорт за інерцією ще працювали. А потім наступав хаос. Л.Бахтіаров згадував: «Через важке становище на транспорті мене було мобілізовано військкоматом і направлено в ярославські залізничні майстерні на ремонт паровозів і вагонів. Квартирував недалеко від Московського вокзалу на Залізничній вулиці. На роботу ходив через пасажирський вокзал. Бачив родини, що помирали від голоду. Дотепер стоїть перед очима, як в однієї матері на руках ледь переверталася крихітка, ще одна дитина ворушилася, тоді як мати і третій хлопчик були вже мертві. Жах...
У бригаді слюсарів я займав середнє становище, одержував свій мільйон рублів — паперовий блокнот, за який можна було купити коробку сірників і кілька склянок молока на найближчому маленькому базарі...
Ми, залізничники, робили маршрутні потяги надурочно і за це одержували (за місяць чи два) 15—20 фунтів борошна чи зерна та кілька метрів мануфактури, яку обмінювали в сільських на продукти. Нічого гріха таїти: робили сковорідки, дека, совки, запальнички і все це збували в селі. Я теж це робив».
За цих умов підприємства і верстати стали не стільки засобом виробництва, скільки засобом виживання. І, щоб не допустити їхнього остаточного розвалу та розграбування, робітники об’єднувалися. Однак знову не в профспілки. На загальних зборах обирали фабрично-заводські комітети, котрі вели всі переговори з адміністрацією і представниками радянської влади.
Незалежні фабзавкоми, природно, не влаштовували більшовиків, і їх почали замінювати профспілками, підконтрольними партії. Проте робітники ще боролися за свої права. Л.Бахтіаров згадував, як у 1925 році прядильну фабрику, де він тоді працював, збиралися закрити, але робітничий актив виступив проти й домігся свого. І таких випадків було досить багато. Коли вимоги пролетарів не виконувалися, вони, як це тоді називалося, «італьянили» — працювали повільно і погано — або страйкували відкрито з дозволу і за підтримки профспілок. У 1922 році ГПУ констатувало: «Необхідно вказати, що часом страйки є дійсно єдиним способом боротьби робітників з адміністрацією, яка не вживає досить енергійних заходів щодо забезпечення робітників. Ми можемо помітити, наприклад, страйки в Мальцевському фабрично-заводському районі, де вони були санкціоновані підрайкомом Спілки металістів».
Профспілки мали фонди для допомоги страйкарям, а члени профспілок через біржі праці одержували роботу в першу чергу. Крім того, профспілки почали займатися складанням колективних угод з адміністрацією підприємств. І під час договірної кампанії могли трохи поліпшити заробітки та побут робітників. Тому пролетаріат оцінив такі переваги й пішов у профспілки. І в результаті заводські профкоми стали досить упливовими організаціями, здатними навіть замінити дирекцію заводу.
Л.Бахтіаров писав: «Це було на «Червоних ткачах». Обговорювався колдоговір. Директор не погоджувався задовольнити вимогу фабкому про виготовлення та поповнення лазні новими тазами й не давав грошей на утримання клубу. Ці розбіжності було винесено на загальні збори робітників. Почалися дебати, робітники підтримували фабком, але директор упирався. Тоді одна ткаля, стара, сива, запнута червоною хусточкою, піднялася на сцену, впала перед директором на коліна і сказала, що старий господар ряжки в лазню давав, прошу й тебе. Й, оце жах, довга незграбна фігура директора піднялася з місця, і він з посмішкою заявив: «Ну вже якщо так, то я згоден».
Я головував на зборах; гнів охопив мене, і я оголосив від імені Спілки текстильників, що такий директор позбавляється довіри й підлягає зняттю з роботи. Овація зборів... Наступного дня його було притягнуто укомом партії до партійної відповідальності. Льоноправління змушене було призначити іншого директора».
«Відвідуваність зборів украй низька»
Однак період, коли профспілки були впливовими та популярними, тривав дуже недовго. В якихось районах СРСР уже в середині 20-х, у якихось — ближче до їхнього кінця профспілки стали, по суті, частиною адміністрації підприємств, яка гасила невдоволення пролетаріату. В одному зі зведень ОГПУ за 1925 рік, наприклад, ішлося: «Завод «Червоне Сормово» (Нижегородської губ.). Наприкінці жовтня дві артілі слюсарів паровозного цеху в кількості 12 чоловік без відома завкому припинили роботу, вимагаючи підвищення розцінок. Страйк тривав день і був ліквідований обіцянкою завкому вирішити питання про розцінки найближчим часом. Незадовго до страйку слюсарі подали заяву про підвищення розцінок, але відповіді не одержали».
Природно, популярність профспілок стрімко падала. Через чотири роки, в 1929 році, ОГПУ доповідало керівництву країни про хід звітно-виборної кампанії в профспілках: «На ряді великих промислових підприємств Московської губ., України, ДВК, Нижегородської та Смоленської губерній відвідуваність і активність робітників на перевиборних зборах дуже часто є зовсім недостатньою.
Середня відвідуваність перевиборних зборів ФЗК у Московській губ. та Україні не перевищує 45—58% від загальної кількості робітників. На цехзборах Харківського паровозного заводу, ГЕТ №1, ф-ки «Червона нитка» активність безпартійних робітників дуже низька. На зборах висловлювалося 4—10 чоловік, переважно члени ВКП(б)...
Унаслідок низької відвідуваності зборів робітниками відзначено зриви зборів».
Після того як організаторів несанкціонованих страйків стали заарештовувати як меншовиків і есерів, ця форма пролетарського протесту вийшла з ужитку. А профспілки зосередилися на підвищенні якості та кількості праці й організації дозвілля трудящих. Повсюдно будувалися палаци праці з бібліотеками й гуртами для трудящих. І саме це величезне за обсягом будівництво закономірно призвело до того, що спілки трудящих стали частиною державної машини не тільки на заводському, а й на загальносоюзному рівні. При плановій економіці будувати без виділення лімітів на матеріали було неможливо. А ліміти одержували тільки включені в загальнодержавний план організації. І в 1933 році, як згадував Л.Бахтіаров, тоді начальником планово-економічного сектора ВЦРПС цю головну профспілкову організацію було включено в план постачання СРСР 1934 року.
А незабаром включення профспілок у систему держустанов одержало логічне продовження. Першого секретаря ВЦРПС Миколу Шверника прирівняли за статусом до союзного наркома. Все повернулося на круги своя. Влада одноосібно мирила червоних роботодавців і червоний пролетаріат.
«Бачу, справа пахне криміналом»
Тоді ж, у 1930-і роки, почалася своєрідна трансформація партійного гасла «Профспілки — школа комунізму». За допомогою профспілкових засобів деякі чиновники стали жити як при комунізмі. Л.Бахтіаров у мемуарах писав: «За планом культурного будівництва проходив ташкентський палац культури на суму 3 млн крб. Однак його будівництво не здійснювалося. Справа в тому, що узбецький уряд не виділяв своєї половини коштів, але асигнування з коштів ВЦРПС витрачалися. Постало питання: що робити? Ми вже дещо знали від секретаря Середазбюро ВЦРПС Юсупова Усмана Юсуповича. Цей гарний, чесний більшовик не соромився критикувати керівництво Узбекистану за потурання в розкраданні матеріалів і коштів на будівництві палацу. Вирушив у дорогу. Ознайомився з матеріалами щодо будівництва — бачу, справа пахне криміналом. У мене були документи за підписом прокурора СРСР т.Вишинського та голови ВЦРПС т.Шверника на право передавати справу в суд. Треба було судити начальника будівництва і ще чоловік двох-трьох.
Вирушили в Раднарком республіки до голови Файзулли Ходжаєва... Тепло прийняв нас із т.Юсуповим. Запропонував сісти й подав тарілку з почищеними горіхами. Розмова відразу набула гострої форми. Файзулла вислухав мене і замість підтримки та допомоги у виконанні обов’язку він ставить мені «підступне запитання»: скільки грошей я ще привіз на палац? Така постановка питання вивела мене з терпіння, і зопалу я заявив, що уповноважений віддати до суду розтратників і продати з торгів матеріали, що залишилися ще не розбазареними. Крім того, я зажадав негайно відшкодувати Середазбюро ВЦРПС 40 тис. крб., узятих незаконно із членських внесків Держбанком республіки. Отут дуже розлютився Файзулла. Теж піднявся з крісла й заявив, що я знаходжуся в Узбекистані».
Гість не зрозумів істинного змісту цієї фрази. Ходжаєв узяв тайм-аут на нараду з членами бюро Компартії Узбекистану, а наступного дня виявилося, що всі винні в розкраданнях кудись зникли. Заарештовувати й судити було нікого.
Власне, це стало певною мірою традицією. Мало який голова профкому чи обкому профспілки не користувався тими благами, котрі були в нього під рукою. На них скаржилися, тих, які найбільше зарвалися, переобирали, й усе починалося знову. Типовий лист про роботу голови завкому прийшов у ЦК КПРС у середині 1970-х із заводу фотоелектронних помножувачів у столиці Північної Осетії. У листі були докладно перелічені гріхи профспілкового керівника: «Знятий за хабарі та шахрайські комбінації з керівного місця в Майкопі, за що має сувору догану по партійній лінії; йому готували персональний безкоштовний обід у заводській їдальні; за рахунок заводу відремонтував квартиру і власну автомашину (потім продав її та купив нову); щомісяця одержував за «особливі заслуги» премії по 200—250 карбованців (є накази); продовжує спекулювати килимами, які виділяються заводу; разом із касиром завкому Любою спекулює путівками; під виглядом нарад днями не буває на заводі».
Наприкінці існування СРСР офіційні профспілки було дискредитовано цілком і повністю. Але й нові, незалежні, так і не змогли стати авторитетною силою. І справа не тільки в тому, що невір’я в безкорисливість профспілкових бонз стало майже генетичним. Найважливішим є інше: в країні, де влада завжди одноосібно регулювала і регулює відносини між роботодавцями і працівниками, профспілки просто не можуть відігравати ніякої самостійної ролі.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!