«Раз усе це придумав КДБ, хай їхні прикордонники й розплачуються»

Наприкінці серпня успішно завершилися навчання дружніх армій — російської та китайської. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, так само злагоджено був розіграний і інший сумісний захід військ СРСР і КНР — бої за острів Даманський у 1969 році.

Наприкінці серпня успішно завершилися навчання дружніх армій — російської та китайської. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, так само злагоджено був розіграний і інший сумісний захід військ СРСР і КНР — бої за острів Даманський
у 1969 році.

Дивний конфлікт

Історія боїв у березні 1969 року за острів Даманський на річці Уссурі, неначебто добре відома. Даманський серед інших островів на річках, які відділяють Росію від Китаю, перейшов у володіння північного сусіда за часів занепаду південного. Впродовж кількох століть острівне питання псувало відносини Китаю з Росією, проте справа не доходила до військового зіткнення.

У першій половині XX ст. китайцям було не до островів, оскільки в країні відбувалися нескінченні повстання і війни. То китайські генерали, котрі мали особисті армії, воювали один з одним і з військами центрального уряду за контроль над найродючішими і найбагатшими провінціями, то комуністи билися з правлячою партією націоналістів Гоміндан за владу над усією країною.

Потім усі китайці незалежно від політичних переконань воювали з японцями, що вдерлися до Китаю. А після капітуляції Японії комуністи Мао Цзедуна відновили війну проти гомінданівців генералісимуса Чан Кайши. Не постало острівне питання і після перемоги Мао в 1949 році та вигнання його противників на острів Тайвань. Адже росіянин з китайцем у той час були брати навік, а між братами майнових спорів бути не могло. Про острови згадали лише після того, як Хрущов і Мао не поділили лідерство в соціалістичному таборі й комуністичному русі, та й то не відразу, а лише після того, як «дорогого Микиту Сергійовича» відправили на пенсію товариші по ЦК КПРС. Відторгнуті у вікопомні часи острови, які СРСР не хотів повертати, виявилися для китайської пропаганди справжньою знахідкою. Острівне питання допомагало викривати ренегатство «кліки Брежнєва—Косигіна» і було визнане зримим символом радянського ревізіонізму і соціал-імперіалізму.

У 1965 році китайські товариші від слів перейшли до діла. Найслушнішим часом для демонстрації претензій виявилася зима, коли на острови можна було дістатися по льоду. Сценарій заходу, як правило, завжди був один і той же. Скандуючи гасла проти соціал-шовіністів і розмахуючи прапорцями та плакатами, натовп рухався до спірних територій. Шлях їм перегороджували радянські прикордонники, які шикувалися в лаву. Вдосталь накричавшись, маніфестанти відправлялися геть.

Так тривало до 1969 року. Чергова акція пройшла біля острова Даманський 7 лютого 1969 року. Наступний і, як здалося прикордонникам, звичний похід китайців до острова почався вранці 2 березня. Але прикордонники не помітили, що вночі на острів перейшли по льоду і замаскувалися близько 300 китайських солдатів. Так само потайки китайцям удалося обладнати на своєму березі додаткові позиції для кулеметів, мінометів і гармат.

Прикордонники, які виїхали із застави Нижньомихайлівка до острова, потрапили в засідку й були вбиті. В живих залишився тільки один з двадцяти. Великих утрат зазнала і група з тієї ж застави, яка рухалася на тихохідній вантажівці й спізнилася до початку бою. Дісталося і підкріпленню, яке прибуло із сусідньої застави. Проте його командир — старший лейтенант Бубенін — з кулемета розстріляв командний пункт китайців, після чого ті почали відходити до свого берега.

Власне, нічого незвичайно в тому, що сталося, не було, якщо не рахувати, що солдати однієї соцкраїни вбивали солдатів іншої. Звична сутичка, які в перші 10—15 років існування СРСР траплялися на всіх радянських кордонах. Але вельми дивним було продовження конфлікту.

Обидві сторони почали нагромаджувати сили. Китайці підтягли до Даманського піхотний полк, а для підтримки радянських прикордонників у кількох кілометрах від берега була розгорнена мотострілкова дивізія.

14 березня 1969 року прикордонники одержали наказ прибрати наряди з Даманського, що вразило їх. Після цього китайці стали займати острів. А наступним ранком вони пішли в атаку. І тут прикордонники виявили, що залишилися наодинці з китайською піхотою. Хоч скільки просив командувач прикордонників полковник Леонов підтримки артилерії, радянські гармати й реактивні установки мовчали. Обіцяні танки, які мали прийти ще 13 березня, з’явилися тільки в розпал зіткнення. А мотострільці й установки «Град» вступили в бій, коли він тривав уже сім годин і прикордонники знову зазнали важких утрат.

У результаті в боях за Даманський були поранені 94 і загинули 58 радянських солдатів і офіцерів. Більша частина — з вини радянських керівників, які фактично дозволили китайцям спокійно вбивати прикордонників. Чому? Це багато років залишалося загадкою.

Загадкова смерть

Існувала ще одна загадка, пов’язана з радянсько-китайськими відносинами того періоду. Два з половиною роки після подій на Даманському, 13 вересня 1971 року, міністр оборони КНР маршал Лінь Бяо втік з країни. За офіційною китайською версією, ще в 1970 році він спробував організувати змову проти Мао Цзедуна на пленумі ЦК Компартії Китаю, але не досяг успіху. Потім влітку 1971 року він нібито збирався здійснити військовий переворот, але про його плани вчасно стало відомо, і зрадник вирішив покинути КНР.

Лінь Бяо із сім’єю і наближеними сів у літак і вилетів з Пекіна. Якщо вірити тій же офіційній версії, перед вильотом маршал і його дружина болісно вирішували, куди відправитися — до англійського Гонконгу чи в СРСР. Говорилося, що дружина Лінь Бяо брала то китайсько-англійський словник, то китайсько-російський. Врешті-решт літак вилетів на північ, у Радянський Союз. А Мао Цзедун, дізнавшись про втечу свого маршала, нібито наказав не збивати літак. «Хай відлітає», — сказав великий керманич.

Проте до СРСР літак Лінь Бяо не долетів. Як стверджують китайці, лайнер сам, без зовнішніх упливів, упав і розбився на території Монголії. Але, за іншою, радянською, версією, його все-таки наздогнали і збили китайські винищувачі.

Цікавий і китайський погляд на те, чому маршал полетів на північ, а не в Гонконг. Через три години після вильоту літака Лінь Бяо з аеродрому на захід від Пекіна без дозволу злетів вертоліт і взяв курс на столицю Монголії Улан-Батор. Китайське командування наказало перехопити його, і три години по тому вертоліт був посаджений, пілот застрелений, а ще троє людей, які перебували на борту, наклали на себе руки. Як виявилося, вертоліт перевозив багато доларів і секретних документів.

Висновки, за китайською офіційною версією, напрошувалися самі собою. Лінь Бяо терміново вилетів у бік Монголії тому, що боявся арешту. Й у нього не було часу, щоб забрати із собою цінності та папери. Вертоліт не дотяг би до Гонконгу, і тому напрямом втечі стала північ. У СРСР Лінь Бяо, мабуть, розраховував обміняти китайські таємниці на сприятливе ставлення радянського керівництва.

Правда, все це ніяк не пояснювало одного. Чому Лінь Бяо розраховував на прихильність Брежнєва? Адже пояснити, чому притулок надають людині, чиї руки були в крові радянських прикордонників, було б скрутно. Після подій на Даманському по всій країні пройшли мітинги, на яких серед інших організаторів провокації на кордоні називали саме Лінь Бяо. А давати пояснення щодо секретних документів Лінь Бяо міг би й сидячи у в’язниці.

Арешт Лінь Бяо в СРСР був тим більш імовірний, що саме він був одним з найбільш ярих китайських антирадянщиків. Він насаджував культ Мао Цзедуна в китайській армії, а потім і в усьому Китаї. А у виступах і статтях дозволяв собі дуже різкі випади проти СРСР. У промові з нагоди 50-річчя так званої Великої жовтневої соціалістичної революції він, наприклад, говорив: «Зрадники Жовтневої революції в жодному разі не зможуть уникнути покарання історії. Хрущов давно вже впав. Кліка Брежнєва — Косигіна також не зможе довго існувати, хоча вона й подвоює свої зусилля, прагнучи продовжувати політику зради. Пролетаріат і трудовий народ Радянського Союзу з їхніми славними революційними традиціями ніколи не забудуть учення великих Леніна і Сталіна. Вони неодмінно почнуть революцію під прапором ленінізму, повалять панування реакційної ревізіоністської кліки і повернуть Радянський Союз на орбіту соціалізму».

До всього іншого розрахунок обміняти секрети на солодке життя в СРСР був дуже примітивний для такого майстра маневрів та інтриг, яким по праву вважався Лінь Бяо. Він упродовж десятиліть був вірною тінню Мао Цзедуна. Саме йому комуністична армія Китаю була зобов’язана більшістю своїх перемог над японцями і гомінданівцями. Особливо яскраво його таланти проявилися після Другої світової війни, коли він керував захопленням найбільш промислово розвиненого і благополучного району Китаю — Маньчжурії. Лінь Бяо вирішив спертися на села й узяти великі міста змором, перекривши постачання туди продовольства. А поповнював свої частини китайцями, які служили у ворога — японців. Китайська урядова армія не приймала зрадників. А Лінь Бяо давав їм шанс повернути добре ім’я. І вони воювали за нього щосили. Тактика виявилася успішною. Міста здалися одне за іншим, і Маньчжурія стала базою комуністів, звідки вони повели переможний наступ на урядову армію Чан Кайши.

Повірити в примітивність розрахунків такого майстра було вельми важко. Як і повірити в організацію двох змов, адже в 1969 році Лінь Бяо був офіційно оголошений наступником великого керманича. Йому залишалося тільки дочекатися неминучого, оскільки здоров’я Мао Цзедуна залишало бажати кращого.

Але факт залишався фактом. Уламки літака Лінь Бяо, його тіло і тіла його близьких були знайдені в Монголії. Причини, що спонукали його летіти в СРСР, як і загадкові обставини конфлікту на Даманському, до сьогодні були таємницею.

Маршал під прикриттям

Розгадати їх вдалося після розповіді ветерана спецслужб, з яким ми якось засперечалися про те, наскільки цінною може бути інформація, що здобувається розвідкою. Ветеран, зрозуміло, говорив, що дуже цінна — настільки, що навіть у мирний час здобувається великою кров’ю. І на підтвердження цього після деяких домовленостей почав розказувати.

Ця історія, за його словами, ( а він був до неї безпосередньо причетним), почалася в 1968 році. В Китаї розпочалася «культурна революція»; хунвейбіни, яких Мао використовував для боротьби зі своїми супротивниками в державному і партійному апараті, успішно тероризували всіх і вся, включаючи армію. Радянське посольство було в суцільній облозі, і робота легальної резидентури КДБ звелася до мінімуму. А Політбюро безупинно вимагало найточнішої і свіжої інформації щодо Китаю: у Кремлі боялися війни з китайцями, а крім того, китайське керівництво намагалося вивести з-під впливу КПРС компартії і прокомуністичні угруповання в усьому світі.

Тому радянська розвідка з особливою ретельністю збирала будь-які відомості про становище в Китаї. Вербування ж обізнаного агента-китайця в той момент вважалося чи не найвищим досягненням для офіцерів КДБ. Заради добування інформації було скасовано навіть заборону на контакти з китайцями з Тайваню. І незабаром після цього одного з розвідників, які працювали за рубежем під офіційним прикриттям журналіста або дипломата («Яке це має значення? — сказав ветеран.— Головне, він зробив велику і важливу справу»), познайомили з тайванським колегою. Колегою в усіх значеннях: він теж був розвідником під прикриттям.

Через деякий час тайванець запропонував офіцеру КДБ цінні відомості про китайську армію. І що вразило радянського розвідника — безоплатно і без яких-небудь попередніх умов. Від усього цього віяло провокацією, але, оскільки отримання інформації про армію КНР не підпадало під кримінальне законодавство країни перебування, він усе-таки ризикнув узяти папери.

Москва теж не повірила в щирість намірів тайванської розвідки. Але інформаційний голод був таким, що контакт вирішили продовжувати, попутно спробувавши з’ясувати мотиви тайванців і джерела їхньої інформації. До такого рішення Москву підштовхнуло те, що частина одержаної з Тайваню інформації про чисельність і командний склад частин у прикордонних з СРСР районах, яку вдалося перевірити, повністю відповідала дійсності.

Проте тайванцю сказали, що партнер з КДБ більше не братиме в нього інформацію, якщо не буде вказане її джерело. І, на здивування Москви, роз’яснення настали. Як стверджував тайванський розвідник, ця людина займала в Пекіні дуже високе становище, використовувала складний шлях для передання відомостей і згодна давати їх тайванцям тільки за умови, що вони поділяться ними з росіянами.

Наступні порції інформації виявилися ще ціннішими. Джерело в Пекіні зреагувало на прохання більше висвітлювати становище в керівництві Китаю. Аналізуючи інформацію, в КДБ поступово склали список китайських керівників, які могли б передавати такі відомості.

Проте ім’я джерела вдалося дізнатися абсолютно іншим шляхом. Дуже схожу інформацію запропонував офіцерам розвідки прикордонних військ, які збирали відомості через жителів прикордонних районів, якийсь китаєць. При перевірці виявилося, що це родич міністра оборони Китаю Лінь Бяо. Встановити істину тепер не становило зусиль. На пряме запитання тайванський розвідник дав пряму відповідь: це маршал Лінь Бяо.

Замовлений бій

Стало зрозумілим і те, чому маршал використовував обхідний шлях — через Тайвань. Під час громадянської війни він умів домовитися з гомінданівськими генералами. Наприклад, сторони доходили згоди про здавання міста. При цьому обидві імітували бій, а потім гомінданівські частини відходили «під натиском переважаючих сил противника». В результаті Лінь Бяо діставалася перемога, причому малою кров’ю, а його противники виглядали героями в очах Чан Кайши.

Сказати, що Москва визнала такий контакт перспективним, означало нічого не сказати. СРСР уже намагався використовувати попередника Лінь Бяо на посаді міністра оборони, Пен Дехуея, щоб з його допомогою усунути Мао Цзедуна, але безуспішно. Другий шанс у Кремлі упускати не хотіли. Тут інтереси Москви і Лінь Бяо збігалися: маршал явно шукав підтримки «бурого ведмедя» (так китайці називали північного сусіда) у своєму прагненні стати першою особою КНР. Крім того, в умовах, коли будь-який керівник міг бути легко закритикований хунвейбінамі до смерті, Лінь Бяо не завадив би запасний аеродром. Проблема була в тому, що контакт залишався фактично однобічним. Питання китайському маршалу вдавалося передавати вкрай рідко.

І ось у лютому 1969 року і по тайванському, і по прикордонному каналу прийшла інформація про те, що китайська армія атакує радянських прикордонників на Даманському. При цьому, за словами ветерана спецслужб, точно вказувалася чисельність військ, спосіб і час атаки. Це було явною пропозицією провести замовлений бій, подібний до тих, які Лінь Бяо розігрував з гомінданівськими генералами. Для чого це йому знадобилося, було очевидно. Перемогою над соціал-імперіалістами, хай і локальною, міністр оборони міг підняти свій авторитет до небес.

За словами ветерана, в Кремлі довго не могли вирішити, як учинити. Але врешті-решт вирішили підіграти Лінь Бяо. Прикордонну заставу не попередили про підготовлюваний напад. Проте бій 2 березня здався Лінь Бяо недостатньо ефектним. І він повідомив про підготовку другої атаки, про висунення полку і зосередження вогневих засобів. Нова гра в піддавки обіцяла нові втрати. І тому рішення далося нелегко. За словами ветерана, вирішальним для радянських керівників став приклад Черчілля, який, дізнавшись із розшифровки німецьких радіограм про намір нацистів розбомбити англійське місто Ковентрі, вважав за краще пожертвувати тисячами співгромадян, лише б німці не здогадалися, що англійці розгадали їхні шифри.

Проте міністр оборони маршал Гречко навідріз відмовився жертвувати своїми людьми заради цього фарсу. За словами джерела, маршал сказав: «Раз усе це придумав КДБ, хай їхні прикордонники і розплачуються». Тоді ж вирішили звести замовлений бій до нічиєї. Після тимчасової перемоги китайців завдати такого удару, щоб більше не сунулися. І все було виконано як по нотах. «Брежнєв надзвичайно високо цінував інформацію про плани китайського керівництва, яку міністр оборони КНР Лінь Бяо передавав через КДБ, і був готовий платити за неї дуже дорого. Навіть людськими життями», — констатував ветеран спецслужб.

Кожна сторона після бою оголосила себе переможцем, обома країнами прокотилася хвиля мітингів, і в свідомість мас по обидва боки кордону вкарбувався страшний образ зовнішнього ворога, а це завжди корисно для правлячої еліти. Проте головний результат перевершив усі очікування. Лінь Бяо весною того ж року був призначений наступником Мао, і це його становище було закріплене в статуті Компартії Китаю.

Проте користуватися послугами маршала радянським керівникам залишалося недовго. Майстер обхідних маневрів і договорів переоцінив свої сили. Варто було йому вийти з тіні великого керманича і стати спадкоємцем, як проти нього ополчилися всі інші члени вищого керівництва КНР. І дедалі менше залишалося простору для його улюблених політичних маневрів. На нервовому грунті в маршала з’явилися проблеми зі здоров’ям. За американськими даними, опублікованими в 1969 році, Лінь Бяо страждав від «безсоння, нападів занепокоєння... Він кілька разів посилав у Гонконг за спеціальними ліками від психосоматичних кишкових розладів».

Але він продовжував передавати до Москви інформацію, мабуть, як і раніше розраховуючи на допомогу і заступництво Кремля в разі невдачі на внутрішньому фронті. Чи існувала реально його змова проти Мао, тепер не має великого значення. Він програв, коли зробив себе мішенню для політичних супротивників, і його смерть була тільки питанням часу. А разом з ним була похована й ця історія. Адже на Даманському обидві сторони пожертвували своїми солдатами заради цілей, про які спочатку мовчали, а потім вважали за краще забути назавжди.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»