50 років тому, в 1954 році, в Парагваї до влади прийшов генерал Альфредо Стреснер, який правив країною 35 років. Багато хто вважає його зразковим диктатором, котрий зумів привести свою державу до економічного процвітання. В Росії ще недавно було прийнято вважати, що було б непогано використовувати модель диктаторської економіки, наприклад чилійської. Проте при найближчому розгляді виявляється, що латиноамериканські успіхи, м’яко кажучи, перебільшені.
50 років тому, в 1954 році, в Парагваї до влади прийшов генерал Альфредо Стреснер, який правив країною 35 років. Багато хто вважає його зразковим диктатором, котрий зумів привести свою державу до економічного процвітання. В Росії ще недавно було прийнято вважати, що було б непогано використовувати модель диктаторської економіки, наприклад чилійської. Проте при найближчому розгляді виявляється, що латиноамериканські успіхи, м’яко кажучи, перебільшені.
Так склалося, що Латинська Америка міцно асоціюється з диктатурою. Перші демократичні уряди колишніх колоній, що здобули незалежність, протрималися там недовго, і їх місце зайняли правителі-каудільйо, які спиралися на військову силу і володіли необмеженою владою. У XIX ст. каудільйо змінювали один одного в низці військових переворотів та громадянських воєн, і самі латиноамериканці, як здавалося, вже мало звертали увагу на те, який саме генерал займає той чи інший президентський палац. Усе змінилося в ХХ ст. Індустріальна епоха не відмінила диктатуру, просто на латиноамериканській сцені з’явився новий тип диктатора — правитель, який залізною рукою модернізує країну.
Острівний інстинкт
Іноземним туристам, які відвідували Домініканську Республіку в період з 1930 по 1961 рік, було, напевно, нелегко орієнтуватися: головне місто країни називалося Сьюдад-Трухільйо, найвища гора — пік Трухільйо, багато вулиць, мости, парки, школи також носили ім’я Трухільйо. У центрі столиці сяяло неоном гасло: «Бог і Трухільйо».
У 1919 році Рафаель Трухільйо, майбутній каудільйо, який фактично управляв республікою 31 рік, і генералісимус, а поки що скромний 28-річний телеграфіст, який соромився свого африканського коріння, став на службу в поліцію. Вже через шість років він її очолив, а ще через кілька років очолив національну армію, в яку перейменували поліцію. За латиноамериканською традицією командувати армією означало управляти країною, а тому в 1930 році Трухільйо без великих зусиль виграв «вільні» вибори і став президентом.
Однією з перших справ нового правителя стало відновлення столиці республіки Санто-Домінго, яка була зруйнована ураганом невдовзі після інавгурації. Відроджене місто одержало ім’я Трухільйо, а сам Трухільйо — лаври рятівника вітчизни. Проте цього генералу було мало: він збирався будувати нову країну, для чого потрібні гроші.
Для початку Трухільйо створив Домініканську партію, яка, природно, виявилася правлячою і взагалі єдиною в країні. Оскільки членство в партії значно полегшувало життя, число партійців незабаром майже зрівнялося з числом виборців — 1,2 млн з приблизно 1,3 млн громадян, які мали право голосу. Всі вони, боячись позбутися заповітного партквитка, справно платили внески, а скарбницею партії розпоряджався Трухільйо.
Потім президент почав розвивати своє підсобне господарство, поступово включаючи в нього економіку країни. Ще будучи шефом поліції, Трухільйо придбав невелику ферму, на якій вирощував худобу. Потім до володінь генерала додалося декілька тисяч акрів, які також були перетворені на пасовища. Оскільки бізнесу заважали конкуренти, Трухільйо, ставши президентом, запровадив держмонополію на постачання м’яса в столицю. Природно, держава закуповувала м’ясо у свого президента. За м’ясною монополією настала молочна. Господарство продовжувало зростати: у 1936 році Трухільйо купив 10 тис. акрів на півночі країни, причому іригація цих земель була проведена за рахунок облігацій, випущених місцевими властями.
Коли Трухільйо обзавівся великими рисовими плантаціями, монополія на експорт рису дісталася компанії Exportadora Dominica, яка також належала Трухільйо, а коли була введена монополія на сіль, її продажем зайнялася компанія Salenera Nacional, що мала того ж господаря. Таким же чином було вибудоване все господарство країни: підприємства були поділені між монополіями, власниками яких, як правило, були або сам президент, або хтось із його родичів. У 1937 році особистий дохід Трухільйо становив близько $1,5 млн, а дохід його сім’ї сягав майже 40% національного доходу.
Треба сказати, що приватизація країни на користь правлячого клану пішла на користь економіці. Ставши її повновладним господарем, Трухільйо і ставився до неї, як до своєї асьєнде. Він вникав у кожну господарську дрібницю і вимагав того ж від своєї адміністрації. Одного разу держсекретар з розвитку і суспільних робіт Федеріко Альварес під час доповіді забув згадати про будівництво моста через річку Ігуамо. Вибачаючись за це упущення, Альварес сказав, що міст ще тільки будується. Трухільйо шаленів: «Як же ви забули про нього, якщо він будується? Доповісти, яка довжина моста! І взагалі, якої він ширини? І скільки він, нарешті, коштує?» Після того як Трухільйо вийшов з кабінету, грюкнувши дверима, нещасний міністр ледве дошкандибав до балкона — там його вивернуло. Нервовий шок Альвареса легко пояснюється: він, як і всі урядовці, знав, що цілком підвладний Трухільйо, а втрачаючи посаду, вони втрачали все. Втім, боятися слід було не тільки за своє майно: противники диктатора регулярно опинялися у в’язницях, а то і просто безслідно зникали.
У стабільну країну охоче йшли іноземні інвестори, позбавлена внутрішньої конкуренції економіка була цілком орієнтована на зовнішній ринок, що приносило гарні доходи, поки зовнішньополітичний горизонт залишався безхмарним. У 1930-і роки диктаторські замашки Трухільйо нікого не дивували, адже в той же час по інший бік океану правили Муссоліні, Гітлер, Сталін. Пізніше, з початком холодної війни, Трухільйо оголосив свою країну бастіоном боротьби з комунізмом, за що і був удостоєний від держсекретаря США Корделла Халла знаменитого «він, мабуть, і сучий син, але він наш сучий син». На фоні інших країн регіону Домініканська Республіка виглядала процвітаючою державою. Достатньо сказати, що в 1947 році країна повністю розплатилася із зовнішніми боргами.
Проблеми почалися пізніше, коли Організація американських держав (ОАД) довела факти порушень прав людини в республіці. Ще гірше стало після того, як міжнародне співтовариство звинуватило Трухільйо в організації замаху на президента Венесуели Ромуло Бетанкура в 1960 році: ОАД запровадила проти Домініканської Республіки санкції, а члени цієї організації розірвали з нею дипломатичні відносини.
30 травня 1961 року автомобіль Трухільйо зрешетили кулі, диктатор загинув. Винних зловили, вбили, а трупи порубали мачете і згодували крокодилам, проте сім’ї Трухільйо довелося тікати з країни (вони, втім, прихопили з собою чималі гроші). 31 рік правління генералісимуса увійшов до історії республіки як «епоха Трухільйо», а диктаторський рух у Латинській Америці збагатився новим явищем: на зміну класичному каудільйо прийшов фактично власник країни.
Німецький загарбник
Генерал Альфредо Стреснер, який правив Парагваєм із 1954 по 1989 рік, немало взяв з досвіду Трухільйо і при цьому не повторив його помилок, що дозволило йому встановити рекорд тривалості правління серед диктаторів Латинської Америки.
У спадок від попередників Стреснеру дісталася розорена країна. Промисловість перебувала в зародковому стані, інфляція була некерованою, а скарбниця — порожньою. Але недаремно Стреснер був син німця-пивовара, який емігрував з Баварії: своє правління генерал почав з наведення ладу. Перш за все, подібно до Трухільйо, він замкнув на собі все управління країною. Відтепер жодне призначення в армії або чиновницькому апараті не могло відбутися без його затвердження. Робочий день генерала починався о 4.30 і тривав до вечора, і весь цей час у приймальні юрмилися сотні прохачів: Стреснер одноосібно вирішував будь-які спори і проблеми. Своя партія у нього теж була — «Колорадо», в якій перебувало близько 35% дорослого населення Парагваю.
На відміну від свого домініканського колеги, Стреснер не став привласнювати підприємства країни. Першим своїм завданням він поставив боротьбу з інфляцією і в 1956 році прийняв стабілізаційний план МВФ. Стреснер відмінив податки на експорт, знизив митні тарифи, заборонив кредит і провів девальвацію національної валюти. Незадоволені жорсткою монетарною політикою профспілки відповіли в 1958 році загальним страйком, але Стреснер придушив заворушення, а призвідників вислав за межі країни, де вони і перебували до кінця його правління.
Інфляцію було переможено, і в країні почалося несміливе економічне зростання. Тепер Стреснер почав кампанію із заселення малоосвоєних східних регіонів Парагваю, назвавши її дуже по-німецьки — «Марш на схід». Під час маршу багато безземельних селян одержали наділи, що зняло соціальну напруженість.
Під час іншої кампанії, що почалася в 1967 році, Стреснер привчив парагвайців вирощувати сою, про яку вони раніше мало чули. До 1987 року врожай цієї культури перевалив за 1 млн т, її обробіток приносив близько $150 млн щорічно.
На відміну від Трухільйо, Стреснер цінував гарні відносини із сусідами і, замість того щоб «замовляти» іноземних президентів, успішно викачував з них гроші. Перш за все генерал подружився з Бразилією. З участю бразильського капіталу була побудована дорога між Асунсьйоном і бразильськими портами, яка поклала край залежності Парагваю від портів Аргентини. Потім Стреснер затоваришував зі США. Віце-президент і майбутній президент США Річард Ніксон, який побував у Асунсьйоні в 1958 році, похвалив Парагвай за стійку антикомуністичну позицію, після чого частка американської допомоги становила близько 40% парагвайського бюджету.
Найбільшим успіхом Стреснера став договір із Бразилією про зведення на парагвайсько-бразильсьому кордоні гігантської гідроелектростанції «Ітаїпу», яка дотепер залишається найбільшою ГЕС у світі. Будівництво почалося в 1973 році, а в 1983-у станція почала давати електрику, покривши 78% енергетичних потреб Парагваю. Причому фінансувала будівництво Бразилія, а робочу силу постачав у основному Парагвай, так що тисячі парагвайців змогли одержати роботу. Поки будувався цей південноамериканський «дніпрогес», ВВП країни зростав на 8% щорічно, що було одним з найкращих показників у Латинській Америці.
Не останню роль у житті парагвайської економіки стали відігравати контрабанда й інші не цілком законні операції, частку в яких мали високопосадовці. Парагвай вважався надійним притулком для будь-яких міжнародних злочинців, включаючи нацистів, а також для будь-яких капіталів темного походження. У 1966 році в Асунсьйоні з’явилися два громадянина ФРН, які вкрали з франкфуртського банку, де вони працювали, 1 млн німецьких марок. Інтерпол вистежив злодіїв і повідомив про це парагвайським властям, після чого в готельному номері, де зупинилися німці, пролунав телефонний дзвінок: шеф поліції країни і глава департаменту розслідувань ввічливо повідомили про те, що відбувається, і запропонували їм переміститися до Бразилії на поліцейському літаку за відповідну винагороду. Проте розмову підслухала працівниця готелю — німкеня, яка проінформувала про це посольство ФРН. Розгорівся скандал, Стреснер був змушений заарештувати своїх генералів, утім, не забув їх звільнити, коли про інцидент забули.
Хоч як би там було, правління Стреснера виглядало порівняно гуманним і навіть майже демократичним. У країні, крім «Колорадо», діяли опозиційні партії, яким директивно на кожних виборах відписувалося близько 10% голосів. Сам Стреснер незмінно перемагав на президентських виборах. На відміну від інших диктаторів, генерал не ховався за спинами охоронців, а навпаки, майже кожен вечір на самоті катався по Асунсьйону в автомобілі. Вечорами Стреснер любив заходити в шаховий клуб, де із задоволенням грав зі всіма охочими, а у вихідні часто облітав свою країну на літаку, яким сам же й керував.
Сім’я диктатора також не виглядала пантеоном небожителів: одного разу поліцейський відповідно до службових приписів вистрілив у машину сина Стреснера Уго-Альфредо, оскільки його шофер проїхав на червоне світло і не відреагував на наказ зупинитися.
Генерал Стреснер був усунений від влади в лютому 1989 року чоловіком власної дочки і тепер доживає свої дні в Бразилії. За 35 років свого правління ця людина дала Парагваю те, чого бракувало країні всю її попередню історію, — стабільність, а також довела, що диктатура цілком може благополучно існувати, зокрема на чужі гроші, якщо триматиметься у відомих межах пристойності.
Влада вуду
Франсуа Дювальє, прозваний Татом Доком, був одним з небагатьох диктаторів, кому вдалося зберегти владу до самої смерті і при цьому померти не від кулі, а через природні причини. Ще дивовижнішим є те, що він, не будучи пов’язаним із силовими структурами, зумів так грунтовно залякати своїх співгромадян, що ті і не думали про будь-який опір.
До свого приходу до влади Дювальє, лікар за освітою, керував на Гаїті охороною здоров’я: боровся з епідеміями і відав розподілом гуманітарної допомоги зі США. Паралельно він займався дослідженнями гаїтянського фольклору і виступав за перехід влади на Гаїті від мулатів до чорної більшості. У 1956 році після чергової кризи влади, Дювальє був обраний президентом, і мало хто міг тоді припустити, що його правління розтягнеться на 15 років.
До моменту приходу Дювальє до влади соціальний устрій Гаїті був, мабуть, навіть більш архаїчним, ніж у Парагваї до Стреснера. До того ж у Парагваї все-таки були працелюбні громади, такі, як німецька й українська, на Гаїті ж більшість населення сповідувала принципи, сформульовані в місцевих прислів’ях: «Якби робота була гарною річчю, її давно б уже привласнили багатії» та «Від дурощів не помреш, а милішим — станеш».
Навіть з урахуванням успіхів Стреснера можна сказати, що Франсуа Дювальє довів мистецтво збирати гроші з іноземних держав до досконалості. Спершу Тато Док найняв правильного PR-агента. Створення привабливого іміджу країни було доручено американській фірмі, яку очолював Джон Рузвельт — молодший син Франкліна Рузвельта.
Рекламна кампанія пройшла цілком успішно, і в скарбницю потекли перші струмочки американської допомоги. Надалі Дювальє сам чудово навчився випрошувати гроші: коли в США міцнів рух за права чорношкірого населення, Тато Док заявляв, що Америка мало допомагає Гаїті, тому що більшість Гаїті — чорна. Коли в Америці загострювалася боротьба з комунізмом, Дювальє подавав себе як головного антикомуніста і вимагав грошей на боротьбу з «червоною загрозою». А коли напруженість спадала, вдавав, що ось-ось об’єднається з кубинським лідером Фіделем Кастро, і просив грошей ще, мовляв, не дасте — вам же буде гірше. Кубинська революція взагалі виявилася дуже до речі: по-перше, можна було не повертати багатомільйонний кредит, одержаний від поваленого Фіделем кубинського диктатора Батісти, а по-друге, США відібрали в Куби квоту на постачання цукру і на 25% збільшили її для Гаїті. Всі ці прийоми, хоч як дивно, чудово спрацьовували, і лише за перші три роки правління Дювальє одержав від Вашингтона $21 млн, зокрема
$7 млн — безвідплатні.
Крім того, уряд Дювальє успішно оволодів мистецтвом продавати одні і ті самі об’єкти кілька разів. Так, у 1958 році у громадянина Італії було відібране казино в Порт-о-Пренсі. Потім заклад тричі продавався різним власникам і тричі знову «націоналізувався», причому при кожному продажу з покупців брали хабарі, що стали майже офіційними. У результаті казино знайшло постійного власника — ним виявився сам Тато Док. Схожа історія відбулася з японською фірмою, якій Дювальє продав концесію на вилов риби у водах Гаїті. Після сплати всіх належних хабарів контракт був розірваний.
Якось в інтерв’ю The new York Times Дювальє заявив: «Я не диктатор. Я просто сільський лікар. Я просто хочу облаштувати Гаїті». Президент проголосив курс на «економічне звільнення» в поєднанні з «дювальєристською революцією», під якою розумілася готовність гаїтянського народу жертвувати всім заради улюбленого вождя. Значення поняття «дювальєрист» пояснив один з найближчих сподвижників Тата Дока Лукнер Камброн: «Хороший дювальєрист повинен бути готовий до того, щоб одного разу вбити своїх дітей, а також до того, що діти одного разу вб’ють його самого». Разом з тим, незважаючи на любов народу до свого вождя, економіка входила в штопор, Гаїті захлеснула хвиля банкрутств. Але Дювальє і тут не розгубився: в 1958 році він заборонив банкрутства як такі. В указі президента мовилося, що закриття будь-якого виробництва «може розглядатися як провокаційна соціально-політична агітація». В результаті фактично збанкрутілі підприємства вдавали, що нормально працюють.
Будь-який інший диктатор позбувся б свого поста, не натворивши і половини того, що вдалося Дювальє, — просто одного разу був би арештований власним караулом. Але не такий Тато Док. На початку свого правління він, щоб заручитися підтримкою армії, закупив в Італії велику партію зброї (що головним чином залишилася там із Другої світової війни). Навколо президентського палацу було виставлено з десяток американських танків, але тямущих танкістів і механіків у Гаїті не знайшлося, а тому машини поступово стали остаточно непридатними. Проте військові продовжували являти певну загрозу, і президент ухвалив справді дювальєристське рішення: розігнав велику частину офіцерського корпусу і скоротив армію вдвічі. Що мало не коштувало йому президентства: загін з восьми чоловік, серед яких були і звільнені офіцери, трохи не узяв під контроль увесь острів. Атака «прекрасної вісімки» була з честю відбита, після чого Дювальє вирішив як слід укріпити свою владу.
Його опорою став корпус тонтон-макутів — особисто відданих президенту бойовиків, свого роду опричників. Саме слово «тонтон-макут» походить з гаїтянського фольклору, улюбленого Дювальє, і приблизно відповідає за значенням українському «упир». Тонтон-макути вселяли іншим гаїтянам марновірний жах — прагнули бути схожими на вихідців з того світу і ніколи, навіть вночі, не знімали темних окулярів. Природно, Дювальє використовував свою гвардію для поповнення держбюджету: тонтон-макути вимагали гроші, а з тими, хто не бажав платити, вчиняли за законами революційного часу.
Терор тонтон-макутів був підкріплений чутками, що холодять гаїтянську душу, про окультні обряди вуду, які здійснював особисто президент. Казали, що Дювальє годинами сидить у ванні, надівши на голову особливий ритуальний капелюх, ворожить на козлиних нутрощах, а також раз на рік спить на могилі гаїтянського національного героя Дессаліна, з яким перебуває в духовному контакті. Сам Дювальє свідомо підтримував свою репутацію чорного чаклуна і часто запрошував у свій палац гунганів і бокорів — жерців і чаклунів вуду. З одним бокором, щоправда, одного разу стався конфуз: старий перехвилювався й зазнав нападу діареї прямо в президентському палаці. Чаклуну надали допомогу, видали нові штани і повернули в джунглі.
До речі, багато хто з гаїтян дотепер упевнений, що Джон Кеннеді загинув у зв’язку з тим, що на нього чомусь розлютився Дювальє: за кілька днів до фатальних пострілів у Техасі останній поколов голками ляльку — американського президента.
За час правління Тато Док зумів реалізувати декілька великих проектів, включаючи побудову аеропорту в Порт-о-Пренсі, проте чимала частина коштів, з такими зусиллями зібраних їм на стороні, була витрачена марно або просто розікрадена. Незважаючи на зовнішню дикість, диктатура Дювальє була, мабуть, більш близька до реалій XX ст., ніж режими Трухільйо і Стреснера, оскільки багато в чому грунтувалася на пропаганді і PR-технологіях, хай навіть й у формі вуду.
Останній антигерой
11 вересня 1973 року головні світові новини приходили з Чилі: військові взяли штурмом президентський палац, убили законного президента Сальвадора Альєнде, а його прихильників зігнали на стадіон. У радянські роки для жителів нашої країни генерал Аугусто Піночет був утіленням абсолютного зла й іменувався в СРСР не інакше як фашист. У пострадянську епоху образ генерала в очах росіян різко посвітлішав, і для багатьох російських політиків порівняння з Піночетом стало компліментом. Тим часом чилійський режим 1973—1989 років мало чим відрізнявся від інших латиноамериканських диктатур, а успіхи економічної моделі Піночета дещо перебільшені.
На початку правління Піночет зіткнувся з необхідністю ліквідації наслідків соціалістичного експерименту, що проводився Сальвадором Альєнде з 1970 року. Інфляція в країні досягла 600%, іноземний капітал обходив Чилі стороною, оскільки Альєнде націоналізував банки і гірничо-добувні компанії, а в сільській місцевості революційно налаштовані маси ділили землю, використовуючи гвинтівки як аргумент. Компенсації колишнім власникам компаній Альєнде платити відмовився, заявивши, що ті і так довгі роки одержували «надмірний прибуток». Великий любитель чорного гумору, генерал Піночет коментував деякі шокуючі деталі свого перевороту так: «Те, що тіла панів комуністів були складені по два в одну труну, мені здається розумним з погляду економіки, яку вони самі і підірвали».
Диктатор примовляв: «Я надів на Чилі залізні штани». Піночет оголосив, що не має наміру обговорювати з народом три речі: роль армії, католицької церкви і приватної власності. Чилійська хунта ліквідувала всі нагадування про демократію, навела лад на вулицях, зупинила націоналізацію, звільнила бізнес від держконтролю і виплатила компенсації жертвам альєндевської експропріації.
У ролі розробників економічних заходів режиму виступили знамениті «чиказькі хлопчики» зі школи Мілтона Фрідмана. За легендою, вислухавши економістів-лібералів, Піночет запитав, чи буде Чилі і через 20 років жити за рахунок експорту міді, й одержав відповідь: «Перше: ми вам не скажемо. Друге: ми не скажемо, тому що не знаємо. Третє: ніхто інший цього теж не знає. Четверте: той, хто скаже, що знає, є брехуном і шахраєм. І нарешті, п’яте: дайте вільному ринку діяти, і він сам вирішить, хто має рацію, хто винуватий, сам виведе перспективні компанії та галузі на світовий ринок і знищить неефективні».
При Піночеті економіка була переорієнтована з обслуговування внутрішніх потреб і забезпечення соціальної підтримки незаможних на експорт. При цьому уряд, прагнучи привернути зарубіжний капітал, фактично зрівняв у правах чилійський та іноземний бізнес, і перший просто не витримував конкуренції з другим. У результаті торгове сальдо залишалося негативним, оскільки імпорт промислових товарів зростав швидше за експорт. Кошти з реального сектора стали перетікати в сферу фінансових спекуляцій — почалося безробіття, що підривало внутрішній попит. Безумовно, відмова від протекціонізму подобалася далеко не всім, проте права голосу при диктаторі були позбавлені не тільки комуністи, а й бізнес-еліта — окрім тієї, що належала до фаворитів режиму.
Нове керівництво Чилі, природно, потрапило в розряд «наших сучих синів», країні охоче надавали фінансову допомогу — економіка поступово підсаджувалася на кредитну голку, що дало про себе знати в 1982 році, коли зросли ставки за міжнародними кредитами. Національна валюта різко «полегшала», а борги продовжували номінуватися в доларах. Уряд був вимушений відмовитися від ультраліберального курсу «чиказьких хлопчиків». У результаті з кризою вдалося впоратися, але до колишнього лібералізму повернення вже не було.
Після кризи 1982 року в країні почалося бродіння, яке змусило Піночета ослабити диктаторську хватку. У 1987 році було знято заборону на політичні партії, а в 1988-у населення на плебісциті відкинуло план продовження повноважень генерала на вісім років. У 1989 році диктатор пішов на спочинок, який, утім, дотепер турбують ті, хто хотів би бачити колишнього диктатора на лаві підсудних, небезпідставно вважаючи його винним у загибелі багатьох людей. Разом з тим Чилі дотепер вважається найрозвиненішою південноамериканською країною, і жителі сусідніх держав мріють одержати там роботу. Сам же екс-диктатор не так давно сказав у інтерв’ю, що ні про що не шкодує і ні в чому не розкаюється: «За що вибачатися? Це вони повинні просити у мене вибачення».
Аугусто Піночет не був ні власником країни, як Трухільйо, ні батьком народу, як Стреснер, ні полум’яним вождем з оригінальними ідеями, як Дювальє. Проте він легко вписується в ряд великих латиноамериканських диктаторів, оскільки головним важелем управління економікою при ньому був радше багнет, ніж «невидима рука ринку». Взагалі, результати діяльності диктаторів завжди неоднозначні, адже своїх цілей, хоч якими б ті були, вони досягають головним чином за допомогою насильства. Що можна якось зрозуміти, враховуючи латиноамериканські реалії, але вітати — навряд.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!