Вторжение на рассвете

Для прекращения производства в связи с освобождением лица от уголовной ответственности отказ потерпевших от обвинения не является определяющим. Такое заключение сделал ВС в постановлении №552/5595/18, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

29 липня 2021року     м.Київ      №552/5595/18

Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — МАКАРОВЕЦЬ А.М.,
суддів: КОРОЛЯ В.В., ОГУРЕЦЬКОГО В.П. —

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №*00152, щодо Особи 1, Інформація 1, громадянина України, уродженця с.Зозулі Шишацького району Полтавської області, який мешкає за Адресою 1, не судимого в силу ст.89 Кримінального кодексу, якому повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.162, ч.1 ст.122 КК, за касаційною скаргою потерпілої Особи 2 та представника потерпілого Особи 3 — Особи 4 на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24.02.2020.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

Особа 1 підозрюється в тому, що він 14.07.2003, близько 8:30, перебуваючи за Адресою 2, маючи злочинний умисел, спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень, шляхом пошкодження вхідних дверей незаконно, без дозволу, проник до квартири за Адресою 3, яка належить Особі 2, чим порушив недоторканність житла останньої.

Після цього, продовжуючи свою злочинну діяльність, Особа 1 на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, маючи злочинний умисел, спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень, умисно завдав удару табуретом по правій руці неповнолітньому Особі 3, завдавши тілесні ушкодження у вигляді закритого перелому дистального відділу, діалізу п’ятої п’ясної кістки з кутовою деформацією правої кістки, які належать до ушкоджень середнього ступеня тяжкості та легких тілесних ушкоджень.

Київський районний суд м.Полтави ухвалою від 24.01.2019 відмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення Особи 1 від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв’язку із закінченням строків давності.

ПАС ухвалою від 24.02.2020 апеляційну скаргу прокурора задовольнив: скасував ухвалу суду першої інстанції та звільнив Особу 1 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.162, ч.1 ст.122 КК, на підставі ст.49 КК, а кримінальне провадження закрив на підставі п.1 ч.2 ст.284 Кримінального процесуального кодексу.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі потерпіла Особа 2 та представник потерпілого Особи 3 — Особа 4, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просять скасувати ухвалу суду апеляційної інстанцій і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх доводів потерпіла та представник потерпілогозазначають, що суд апеляційної інстанції:

— всупереч вимогам ст.407 КПК прийняв рішення одночасно на підставі двох пунктів — 4 та 5 ч.1 зазначеної статті;

— звільнив Особу 1 від кримінальної відповідальності, що, на думку скаржників, не є повноваженням суду апеляційної інстанції;

— не обґрунтував належним чином свого рішення, не врахував, що Особа 1 ухилявся від слідства, у цей період притягувався до кримінальної відповідальностіза вчинення інших злочинівта, хоч і надавав свою згоду на закриття кримінального провадження, однак своєї вини не визнав;

— не врахував, що фактично одночасно щодо Особа 1 наявні і кримінальна справа, розслідувана згідно з Кримінально-процесуальним кодексом в редакції 1960 року, з відповідними судовими рішеннями, і кримінальне провадження за ідентичним обвинуваченням, та що підозрюваний вже звільнявся від кримінальної відповідальності на підставі ст.49 КК за вчинення цих правопорушень, а повторне звільнення не передбачене законом;

— залишив поза увагою, що кримінальне провадженняза №*00152 від 7.07.2017 відкрито з порушенням закону і розслідування у ньому належним чином не проводилось, правопорушення, що інкримінуються Особі 1, належать до приватного обвинувачення, тоді як потерпілі із заявою про порушення кримінального провадження не зверталися і закрити таке провадження згідно з п.7 ч.1 ст.284 КПК можна лише у разі відмови потерпілих від обвинувачення, однак вони своєї згоди не закриття не надавали і суд їхньої думки не врахував;

— не звернув уваги на те, що прокурором не було виконано вимог п.5 ч.1 ст.287 КПК, а саме не з’ясовано повністю розміру шкоди, завданої вчиненням кримінального правопорушення, і відомостей про її відшкодування;

— не виконав вказівок, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4.04.2017 щодо Особи 1, і усупереч цим вказівкам суддя, яка не мала права розглядати провадження щодо Особи 1, оскільки раніше виносила у цій справі рішення, скасовані надалі судом вищої інстанції, безпідставно повернула кримінальну справу прокурору <...>.

Мотиви Суду

Відповідно до положень п.3 ч.1 ст.49 КК особа, яка вчинила злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, якщо з дня вчинення нею злочину минуло 5 років.

Так, приписами ст.285 КПК встановлено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом про кримінальну відповідальність. При цьому особі, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачено можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом про кримінальну відповідальність дій, роз’яснюється право на таке звільнення.

Згідно з п.1 ч.2 ст.284 КПК у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності суд закриває кримінальне провадження.

У ч.8 ст.284 КПК визначено, що закриття кримінального провадження на підставі п.1 ч.2 цієї статті, не допускається лише у випадку, коли підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі розгляд кримінального провадження продовжується в загальному порядку.

За правилами ч.3 ст.288 КПК суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом про кримінальну відповідальність.

Отже, наявність цих умов є правовою підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

З урахуванням зазначених норм КПК доводи у касаційній скарзі про те, що звільнення від кримінальної відповідальності не належить до повноважень суду апеляційної інстанції є безпідставними.

Як убачається з матеріалів провадження, прокурор звернувся до місцевого суду з клопотанням про звільнення Особи 1 від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності та закриттям кримінального провадження №*00152 від 7.07.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.162, ч.1 ст.122 КК. У клопотанні прокурор зазначав, що Особа 1 раніше не судимий, вчинив злочини невеликої та середньої тяжкості, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років, та з моменту їх вчинення минули встановлені законом строки, і просив звільнити Особу 1 від кримінальної відповідальності відповідно до положень ст.49 КК.

Разом з цим за встановлених обставин щодо необхідності закриття провадження суд першої інстанції не надав належної оцінки наявним у провадженні та наданим прокурором доказам і у задоволенні клопотання відмовив.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи в судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора на рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання прокурора про закриття кримінального провадження щодо Особи 1, встановив, що з моменту вчинення 14.07.2003 інкримінованих останньому злочинів невеликої та середньої тяжкості до моменту розгляду місцевим судом кримінального провадження закінчився передбачений законом п’ятирічний строк давності притягнення підозрюваного до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.122 КК, тобто за злочин, який є більш тяжким, перебіг строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не переривався до 2015 року. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що кримінальне провадження щодо Особи 1 підлягає закриттю на підставах, передбачених п.1 ч.2 ст.284 КПК.

Доводи в касаційній скарзі про те, що невизнання Особою 1 своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст.162, ч.1 ст.122 КК, позбавляло суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених п.3 ч.1 ст.49 КК, та закрити кримінальне провадження відповідно до п.1 ч.2 ст.284 КПК, є необґрунтованими.

За змістом стст.284—288 КПК підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності при розгляді справи в суді є наявність відповідної норми кримінального закону, яка передбачає таке звільнення, клопотання сторони кримінального провадження про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та згода обвинуваченого на закриття кримінального провадження на цих підставах.

Отже, наявність таких умов є правовою підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення як обов’язкової умови такого звільнення кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Відповідно до положень ст.63 Конституції та ст.18 КПК жодну особу не може бути примушено визнати свою вину у вчиненні кримінального правопорушення або примушено давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для її підозри або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.

Виходячи з цих положень закону визнання винуватості є правом, а не обов’язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов’язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину.

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз’яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що підозрюваний Особа 1 підтримував у суді першої інстанції клопотання прокурора та просив звільнити його від кримінальної відповідальності, обґрунтовано зазначив, що невизнання вини Особи 1 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень за наявності його згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання про таке звільнення.

Твердження потерпілої і законного представника потерпілого про те, що підозрюваний неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення інших злочинів, у тому числі і під час перебігу строку давності, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який встановив, що згідно з даними довідки про судимості Особи 1 підозрюваний інших злочинів протягом 5 років з дня вчинення інкримінованих йому злочинів не вчиняв.

Даних про те, що в зазначений п’ятирічний строк Особа 1 ухилявся від слідства матеріали цього кримінального провадження не містять.

За таких обставин доводи щодо можливого ухилення від слідства чи суду Особи 1 за межами вказаного п’ятирічного терміну не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності.

Крім того, з приводу аргументів скаржників про ухилення Особи 1 від слідства і суду Суд зазначає таке.

Під ухиленням від слідства або суду варто розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (постанова Верховного Суду України від 19.03.2015 у справі №5-1кс15).

Під час з’ясування, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінально-процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов’язана з’являтися до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов’язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов’язку.

Відповідно до ч.1ст. 281 КПК, якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме або особа перебуває за межами України та не з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови його належного повідомлення про такий виклик, то слідчий, прокурор оголошує його розшук.

Підстава для оголошення розшуку під час досудового розслідування — «місцезнаходження підозрюваного невідоме» може мати місце як у випадку, якщо підозрюваний ухиляється від слідства, так і з інших причин, коли не встановлено його місцезнаходження.

Саме тому зупинення досудового розслідування у зв’язку з розшуком підозрюваного саме по собі ще не може свідчити про ухилення останнього від слідства.

Для застосування положень ч.2 ст.49 КК у такому випадку обов’язково має бути підтверджено факт ухилення підозрюваного від слідства.

Водночас, як зазначив суд апеляційної інстанції, будь-яких даних, які би свідчили про ухилення обвинуваченого Особи 1 від слідства чи суду, не встановлено.

Крім того, ч.2 ст.49 КК встановлює також окремий недиференційований 15-тирічний строк давності, перебіг якого не зупиняється внаслідок ухилення особи від досудового слідства або суду. Цей строк не виключає можливості застосування строків давності, визначених ч.1 цієї статті, оскільки передбачений ч.2 ст.49 КК недиференційований строк давності застосовується в тих випадках, коли з часу вчинення злочину минуло 15 років, але строк давності, передбачений ч.1 цієї статті для злочину відповідної тяжкості, ще не минув внаслідок його зупинення. І навпаки, якщо строк давності, передбачений ч.1 ст.49 КК (навіть якщо він зупинявся на певний час з підстав, указаних у ч.2 цієї статті), спливає до закінчення недиференційованого п’ятнадцятирічного строку, то застосуванню підлягає перший. У цьому кримінальному провадженні з моменту вчинення Особою 1 інкримінованих йому злочинів сплив і п’ятнадцятирічний строк, про що прокурор заявляв у своєму клопотанні до місцевого суду.

Були предметом дослідження суду апеляційної інстанції доводи потерпілої і представника потерпілого про існування інших кримінальних проваджень щодо Особи 1 за аналогічними обвинуваченнями. Так, апеляційний суд установив, що це провадження за подіями від 14.09.2003 неодноразово перебувало на розгляді в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Востаннє постановою Київського райсуду м.Полтави від 20.06.2017 обвинувальний висновок щодо Особи 1 було повернуто прокурору для усунення виявлених порушень.

Згідно з п.12 «Перехідних положень» КПК 2012 року розслідування кримінальних справ, передбачених п.11 цього розділу, у разі повернення таких кримінальних справ судом прокурору проводиться у порядку, встановленому цим кодексом.

Кримінальну справу №03210430, повернуту прокурору для усунення недоліків, було внесено до ЄРДР за №*0152 від 7.07.2017. Отже, аналогічні й інші провадження щодо Особи 1 в органах досудового розслідування та в судах відсутні, що й було враховано судом апеляційної інстанції під час постановлення ухвали.

Після повернення кримінальної справи прокурору її розслідування було продовжено у порядку, передбаченому КПК 2012 року, відповідно до якого статті, якими Особі 1 інкриміновані кримінальні правопорушення були віднесені до приватного обвинувачення. Оскільки потерпіла від обвинувачення щодо Особи 1 не відмовлялась, а продовжувала наполягати на притягненні його до кримінальної відповідальності, що у тому числі вбачається зі змісту доводів касаційної скарги, то таке її волевиявлення є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої палати Верховного Суду від 3.07.2019 (справа №288/1158/16-к), згідно з яким, якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловлювався про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване у процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Тому доводи в касаційній скарзі в цій частині Суд вважає необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що Особа 1 двічі звільнений від кримінальної відповідальності за одні й ті самі події не були підтверджені. Як вбачається з наявних матеріалів, потерпілий Особа 4 подавав скаргу приватного обвинувачення про притягнення до відповідальності Особи 1 за заподіяння йому легких тілесних ушкоджень 14.07.2003. Постановою Київського райсуду від 29.09.2006, залишеною в силі ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17.04.2009, Особа 1 був звільнений від кримінальної відповідальності із закриттям провадження по справі за вчинення ним правопорушення, передбаченого ч.2 ст.125 КК у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. З наведеного вбачається, що Особа 1 був звільнений від кримінальної відповідальності у справі приватного обвинувачення за скаргою потерпілого Особи 4, тоді як у цьому кримінальному провадженні Особа 1 підозрювався у вчиненні правопорушень, передбачених ч.1 ст.162, ч.1 ст.122 КК, де потерпілими визнані Особа 2 та Особа 3.

З рішення апеляційного суду вбачається, що кримінальне провадження щодо Особи 1 було закрите на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК у зв’язку зі звільненням його від кримінальної відповідальності, а не на підставі п.7 ч.1 ст.284 КПК, який передбачає закриття кримінального провадження у разі коли потерпілий, а у випадках, визначених цим кодексом, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У цьому разі думка потерпілих з’ясовується, однак для закриття кримінального провадження у зв’язку з звільненням особи від кримінальної відповідальності відмова потерпілих від обвинувачення не є визначальною.

Безпідставними є і доводи касаційної скарги щодо невиконання судом першої інстанції вимог суду касаційної інстанції, викладених в ухвалі ВСС від 4.04.2017, а також щодо незаконності рішення судді про повернення справи прокурору. Так, відповідно до зазначеної ухвали було скасовано рішення суду першої інстанції через порушення права Особи 1 на захист, оскільки йому не було надано часу для підготовки до судових дебатів. Після повернення кримінальної справи до місцевого суду суддя під час попереднього розгляду справи за клопотанням обвинуваченого і його захисника на підставі п.3 ч.1 ст.237 КПК 1960 року повернула кримінальну справу прокурору. За вказаних обставин доводи касаційної скарги щодо незаконності такого рішення, у тому числі й у зв’язку з тим, що його прийняла суддя, яка не мала права брати участь у справі, не є предметом перегляду касаційної інстанції в межах даної касаційної скарги потерпілої та законного представника потерпілого і на законність оскарженого ними рішення апеляційної інстанції у такому випадку не впливає.

Таким чином, з ухвали вбачається, що суд апеляційної інстанції належним чином мотивував своє рішення, навівши відповідні доводи на його підтвердження. Ухвала суду апеляційної інстанції узгоджується з вимогами ст.419 КПК.

Крім цього, Суд звертає увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст.49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо. Закриття кримінального провадження на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК, тобто з нереабілітуючих підстав, не виключало можливості цивільно-правової відповідальності особи за шкоду, заподіяну нею, і не позбавляло потерпілих права звернутися до суду у порядку цивільного судочинства. Таким чином, з урахуванням значеного посилання у касаційній скарзі на порушення прокурором вимог п.5 ч.1 ст.287 КПК (при тому, що у клопотанні прокурора зазначено про відшкодування Особою 1 завданої моральної та матеріальної шкоди в сумі 10975 грн.) не є істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, які вплинули чи могли вплинути на законність зазначеного рішення <…>.

Урахувавши зазначене, Суд дійшов висновку про те, що відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог касаційної скарги.

Керуючись стст.369, 419, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24.02.2020 щодо Особи 1 залишити без зміни, а касаційну скаргу потерпілої Особи 2, представника потерпілого Особи 3 —Особи 4 — без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 Чтобы не пропустить новости судебной практики, подписуйтесь на Телеграмм-канал "ЗиБ"