Верховная Рада путем принятия законов не может увольнять отдельного работника или определенные категории работников и сообщать им о возможном предстоящем увольнении. Такое заключение сделал Второй сенат КСУ в решении №4-р(ІІ)/2021 Дело №3-107/2020(221/20), текст которого печатает «Закон и Бизнес».
Конституційний Суд України
Другий сенат
Іменем України
Рішення
у справі за конституційною скаргою Бівалькевича Богдана В’ячеславовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію»
21 липня 2021 року м.Київ №4-р(ІІ)/2021
Справа №3-107/2020(221/20)
Другий сенат Конституційного Суду України у складі суддів:
ГОЛОВАТОГО Сергія Петровича — головуючого,
ГОРОДОВЕНКА Віктора Валентиновича,
ЛЕМАКА Василя Васильовича,
МОЙСИКА Володимира Романовича,
ПЕРВОМАЙСЬКОГО Олега Олексійовича — доповідача,
СЛІДЕНКА Ігоря Дмитровича, ЮРОВСЬКОЇ Галини Валентинівни —
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Бівалькевича Богдана В’ячеславовича щодо відповідності Конституції (конституційності) п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 №580-VІІІ.
Заслухавши суддю-доповідача Первомайського О.О. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд
УСТАНОВИВ:
1. Суб’єкт права на конституційну скаргу — Бівалькевич Б.В. — звернувся до КС з клопотанням щодо перевірки на відповідність стст.8, 22, чч.1, 2, 6 ст.43 Конституції п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 №580-VІІІ, за яким «з дня опублікування цього закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів».
1.1. Зі змісту конституційної скарги та інших матеріалів справи вбачається, що Бівалькевич Б.В. звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до МВС за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, — Національної поліції, в якому просив суд: визнати протиправним та скасувати наказ МВС «По особовому складу» від 6.11.2015 №2338 о/с у частині звільнення полковника міліції, заступника начальника управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень — начальника 1-го відділу Головного слідчого управління МВС Бівалькевича Б.В. зі служби в органах внутрішніх справ; поновити Бівалькевича Б.В. на службі в органах внутрішніх справ з 6.11.2015 та перевести до поліції на рівнозначну посаду з 7.11.2015; зобов’язати МВС виплатити Бівалькевичу Б.В. середній заробіток за час вимушеного прогулу за період від 6.11.2015 до дня поновлення на службі.
ОАСК постановою від 16.05.2016, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 1.09.2016, у задоволенні позову відмовив. Вищий адміністративний суд ухвалою від 23.11.2016 зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
ОАСК рішенням від 17.01.2018 позовні вимоги Бівалькевича Б.В. задовольнив частково: визнав протиправним та скасував наказ у частині звільнення Бівалькевича Б.В. зі служби в органах внутрішніх справ та поновив його на посаді; поновив право Бівалькевича Б.В. на переведення до поліції відповідно до п.9 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580; стягнув на його користь з МВС середній заробіток за час вимушеного прогулу з 7.11.2015 до 17.01.2018 в розмірі 217992,50 грн. У задоволенні решти позовних вимог Бівалькевичу Б.В. було відмовлено.
КААС постановою від 30.05.2018 рішення ОАСК від 17.01.2018 скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову Бівалькевича Б.В. відмовив.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановою від 5.03.2020 постанову КААС від 30.05.2018 залишив без змін.
Рішення суду касаційної інстанції мотивовано тим, що Бівалькевича Б.В. у встановленому законом №580 порядку було попереджено про звільнення у зв’язку зі скороченням штатів. Додаткового попередження позивача (як і інших осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ) про наступне звільнення законом №580 не вимагалось. Бівалькевич Б.В. не скористався визначеним законом №580 правом на подання рапорту про прийняття на службу до поліції та не підтвердив своєї згоди на її проходження, тому МВС при ухваленні наказу діяло в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами.
1.2. Суб’єкт права на конституційну скаргу стверджує, що п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 порушив його конституційне право на працю, гарантоване ст.43 Конституції, адже цей припис «фактично нівелює важливі гарантії від незаконного звільнення, передбачені положеннями чч.1—3 ст.49-2 Кодекс законів про працю, а саме право на персональне попередження про наступне звільнення не пізніше ніж за два місяці, переважне право на залишення на роботі, право отримати пропозиції з боку роботодавця щодо іншої роботи на тому самому підприємстві, що прямо суперечить стст.22 і 43 Конституції».
Обґрунтовуючи свою позицію, Бівалькевич Б.В. посилається на Конституцію, закон №580, КЗпП, постанову Кабінету Міністрів Української РСР «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» від 29.07.91 №114 зі змінами, наказ, а також на судові рішення у його справі.
2. Вирішуючи питання щодо відповідності Конституції (конституційності) п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580, КС виходить із такого.
2.1. За Основним Законом в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1 ст.8); Конституція має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй (ч.2 ст.8); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ч.2 ст.22); при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3 ст.22); громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (ч.6 ст.43).
2.2. КС, розглядаючи питання захисту трудових прав громадян, зазначав, що:
— держава, забезпечуючи стабільність трудових правовідносин, здійснює їх нормативне регулювання з метою створення справедливих, безпечних і сприятливих для життя і здоров’я умов праці, підвищення її продуктивності, гарантування рівності прав та можливостей кожного працівника, збереження його працездатності, трудового довголіття, захисту на випадок безробіття; законодавча діяльність у сфері регулювання праці, зокрема щодо умов та порядку припинення трудових правовідносин, має відповідати нормам і принципам, визначеним у Конституції, а також узгоджуватися із міжнародними зобов’язаннями, які випливають з участі України у діяльності міжнародних організацій (абз.6 п.2 мотивувальної частини Рішення КС (Перший сенат) від 12.07.2019 №5-р(І)/2019);
— зміст права на працю, закріпленого положеннями чч.1 і 2 ст.43 Конституції, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права; вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов’язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці (абз.1 пп.2.2 п.2 мотивувальної частини Рішення КС (Другий сенат) від 4.09.2019 №6-р(ІІ)/2019).
2.3. Відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року вона поширюється на всі галузі економічної діяльності та на всіх осіб, які працюють за наймом (п.1 ст.2); трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби (ст.4).
3. В Основному Законі визначено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (ч.6 ст.43).
Невід’ємним елементом реалізації конституційного права на працю є забезпечення державою належних гарантій від незаконного звільнення.
Звільнення може вважатись таким, що відповідає припису ч.6 ст.43 Конституції, якщо воно здійснено на підставі закону, норми якого відповідають вимогам верховенства права, потреба звільнення спрямована на досягнення правомірної (легітимної) мети, а застосовані при звільненні особи заходи є домірними (пропорційними).
3.1. Стратегією сталого розвитку «Україна — 2020», схваленою указом Президента від 12.01.2015 №5/2015, після ратифікації законом від 16.09.2014 №1678-VII Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, встановлено вектори руху та програми розвитку держави, одним із яких визначено, зокрема, реформу системи органів правопорядку («правоохоронної системи») (розд.3).
У п.4 «Реформа правоохоронної системи» розд.3 стратегії наголошено на потребах «провести функціональні та організаційні перетворення у системі Міністерства внутрішніх справ» та «чітко розподілити функції із формування політики, що має здійснюватися Міністерством, та реалізації політики, що має здійснюватися окремим центральним органом виконавчої влади у системі МВС — Національною поліцією. Політичне управління та професійне керівництво у сфері правопорядку мають бути чітко розмежовані, як це передбачено Європейським кодексом поліцейської етики».
3.2. КС також враховує, що згідно з п.2 пояснювальної записки до проекту закону про НП (реєстр. №2822) цей проект був розроблений та ухвалений для реалізації заходів із реформування органів внутрішніх справ України, його основною метою було визначено «створення НП в Україні — органу виконавчої влади, який служитиме суспільству і призначений для охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічного порядку та громадської безпеки».
Таким чином, на підставі низки приписів Основного Закону, зокрема щодо реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства у ЄС та в Організації Північноатлантичного договору (п.5 ч.1 ст.85), та з урахуванням міжнародних зобов’язань України відповідно до угоди КС доходить висновку, що мета ухвалення закону №580 є легітимною й обумовлена суспільним інтересом у реформуванні системи органів правопорядку в частині створення такого органу виконавчої влади, як поліція.
4. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1 ст.8 Основного Закону).
Згідно зі сталим розумінням принципу верховенства права одним із його складників є юридична визначеність, що вимагає, з-поміж іншого, чіткості та зрозумілості норм права, зокрема в аспекті передбачності їх змісту та правовідносин, що будуть врегульовані цими нормами.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Вєренцов проти України» від 11.04.2013 (заява №20372/11) зазначив, що акти права мають бути доступні для осіб, яких вони стосуються, та сформульовані з достатньою чіткістю для того, щоб надати цим особам можливість регулювати свою поведінку, аби бути здатними (отримавши за потреби відповідну пораду) передбачати тією мірою, що є допустимою за конкретних обставин, наслідки, які може спричинити конкретна дія (див., наприклад, рішення у справах «The Sunday Times v. the United Kingdom (№1)» від 26.04.79, п.49; «Rekvenyi v. Hungary» [ВП] від 20.05.99, п.34; «Rotaru v. Romania» [ВП] від 4.05.2000, п.55; «Maestri v. Italy» [ВП] від 17.02.2004, п.30) (п.52).
Для розуміння змісту поняття «юридична визначеність» значущим є також наведене у доповіді про правовладдя, схваленій Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія) на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25—26 березня 2011 року, CDL-AD(2011)003rev, судження, відповідно до якого «юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були зрозумілими й точними, а також, щоб їхньою метою було забезпечення передбачності ситуацій та правовідносин» (перше речення §46).
4.1. Здійснюючи перевірку п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 на відповідність вимозі юридичної визначеності, КС насамперед констатує, що закон №580 був ухвалений 2.07.2015 та опублікований 6.08.2015 в газеті «Голос України», що підтверджують загальнодоступні відомості, розміщені на офіційному веб-порталі Верховної Ради.
Відповідно до абзаців 1, 2 п.1 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580, у яких визначено умови набрання чинності окремими положеннями закону №580, оспорюваний припис закону №580 набрав чинності 7.08.2015, тобто з дня, наступного за днем опублікування закону №580. У цілому закон №580 набрав чинності 7.11.2015, тобто через 3 місяці з дня, наступного за днем його опублікування.
4.2. Водночас доступність учасникам суспільних відносин акта права для ознайомлення не гарантує доступності його змісту, якщо припис такого акта викладений неякісно, зокрема нечітко або суперечливо.
Здійснюючи перевірку п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 на відповідність вимозі юридичної визначеності, КС насамперед відзначає, що цей припис закону №580 сформульований як попередження про звільнення одразу всіх працівників міліції на відміну від припису ст.49-2 кодексу, відповідно до якого «про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці» (ч.1). Тобто припис ч.1 ст.49-2 кодексу є лише підставою для майбутнього персонального повідомлення працівника про його наступне вивільнення (звільнення), тоді як п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 персонального попередження працівника про наступне звільнення вже не вимагає.
Аналіз п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 дає КС підстави вважати, що використання в ньому сполуки слів «можливе майбутнє звільнення» призвело до суперечливості його змісту.
Такий висновок зумовлений тим, що суб’єкт права на конституційну скаргу з моменту набрання чинності (7.08.2015) оспорюваним приписом закону №580 міг вважати, що цей припис є або неналежним повідомленням про його майбутнє звільнення, або, з огляду на використання у ньому слів «можливе» та «майбутнє», що звільнення в подальшому щодо нього може бути не застосоване, та розраховувати на продовження трудових відносин.
4.3. Здійснюючи перевірку п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 на відповідність вимозі юридичної визначеності, КС також звертає увагу на те, що п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 можна тлумачити та застосовувати в посутньому зв’язку з пп.9, 10 цього розділу закону №580, відповідно до яких:
«9. Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
10. Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів».
Таким чином, п.9 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580, по-перше, встановлює в загальних рисах процедуру працевлаштування працівників міліції до поліції, по-друге, указує на наявність посад у поліції, що можуть бути заміщені працівниками міліції.
У п.10 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 визначено, що працівники, які «відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції», будуть звільнені, хоча п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 вже містить попередження працівників міліції про їх звільнення у зв’язку зі скороченням штатів без урахування фактів їх відмови від проходження служби в поліції та/або неприйняття на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення (звільнення).
4.4. Ураховуючи наведене, оспорювану норму закону №580 у посутньому зв’язку з пп.9, 10 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 можна тлумачити та застосовувати не лише як повідомлення про можливе майбутнє звільнення Бівалькевича Б.В., а, водночас, і як пропозицію щодо можливого працевлаштування в поліцію на підставі згоди на прийняття і подальше проходження служби в поліції, успішної участі у відповідному конкурсі та виконання інших умов, зазначених у приписах закону №580.
Отже, суб’єкт права на конституційну скаргу, суд або інший суб’єкт правозастосування не мали можливості чітко зрозуміти зміст, передбачити юридичні наслідки дії п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 та поведінку учасника суспільних відносин щодо подальшої реалізації права на працю. Таке законодавче регулювання суперечить конституційному принципові верховенства права в аспекті дотримання вимоги юридичної визначеності та, як наслідок, не забезпечує гарантованого Основним Законом захисту від незаконного звільнення.
На підставі наведеного КС доходить висновку, що п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 суперечить ч.1 ст.8 та ч.6 ст.43 Основного Закону.
5. Оцінюючи правомірність втручання в конституційне право Бівалькевича Б.В. на працю, КС вважає за доцільне здійснити перевірку на відповідність оспорюваної норми закону №580 іншим приписам Основного Закону.
5.1. У Конституції визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів (ст.6); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами (ч.2 ст.19).
Згідно зі ст.85 Конституції до повноважень ВР належить прийняття законів (п.3 ч.1), затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій, зокрема, МВС (п.22 ч.1).
Приписами пп.12, 12-1, 16—21, 26, 35 ч.1 ст.85 Конституції Верховну Раду наділено повноваженнями щодо призначення на посади або звільнення з посад певних посадових осіб органів державної влади та державних органів. Відповідно до пр.10, 25 ч.1 ст.85 Конституції ВР має повноваження щодо, відповідно, усунення Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) й надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом Генерального прокурора.
Частина 2 ст.85 Конституції визначає, що ВР здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції віднесено до її відання.
Згідно зі ст.91 Конституції ВР ухвалює закони, постанови та інші акти.
Відповідно до ст.92 Основного Закону виключно законами визначаються, зокрема, засади регулювання праці і зайнятості (п.6 ч.1), організація і діяльність органів досудового розслідування (п.14 ч.1).
Наведені норми Основного Закону свідчать про те, що ВР повноважна ухвалювати закони, однак зміст цих законів має відповідати вимогам Конституції, а їх ухвалення — забезпечувати виконання функцій ВР як єдиним органом законодавчої влади в Україні.
5.2. КС зазначав, що «метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами державної влади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів» (абз.2 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини рішення від 8.07.2016 №5-рп/2016).
Аналізуючи норми Конституції в аспекті визначення меж повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні — парламенту (ВР), КС висловив й інші юридичні позиції, зокрема й щодо ч.2 ст.85 Конституції, яка встановлює, що ВР здійснює повноваження, які відповідно до Конституції віднесені до її відання (друге речення абз.3 п.2 мотивувальної частини рішення від 2.03.99 №2-рп/99); повноваження органів державної влади визначаються Конституцією і законами, а ВР з питань здійснення державної влади встановлюються лише Конституцією (перше речення абз.2 пп.3.1 п.3 мотивувальної частини рішення від 27.05.2009 №12-рп/2009).
5.3. Як уже зазначалось, згідно з оспорюваним приписом закону №580 «з дня опублікування цього закону всі працівники міліції… вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів».
Таким чином, в оспорюваній нормі закону №580 ВР визначила один зі складників спеціального порядку звільнення всіх працівників міліції — попередження про звільнення у спосіб опублікування закону №580. Такий спосіб попередження Бівалькевича Б.В. та інших працівників міліції про їх майбутнє звільнення, безперечно, відрізняється від способу попередження про звільнення, визначеного кодексом щодо інших працівників та законом №580 щодо поліцейських.
На думку КС, п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 має ознаки акта правозастосування у відносинах за участю Бівалькевича Б.В. та інших працівників міліції. Проте з огляду на низку норм Основного Закону у їх посутньому взаємозв’язку та юридичні позиції КС ВР не є суб’єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти такого виду за винятком випадків, що прямо визначені Конституцією.
Тобто ВР шляхом ухвалення законів, що є нормативними актами, не може звільняти окремого працівника або певні категорії працівників та повідомляти їх про можливе майбутнє звільнення. Звільнення особи можливе на підставі не закону, а лише індивідуального акта права, повноважень щодо ухвалення якого ВР не має. Випадки, коли ВР уповноважена звільняти та призначати окремих осіб у спосіб ухвалення індивідуальних актів права, визначені приписами Основного Закону.
Таким чином, КС доходить висновку, що п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 ухвалено ВР за межами її конституційних повноважень, а тому є таким, що суперечить ч.2 ст.6, ч.2 ст.19, ч.2 ст.85 Конституції.
6. Згідно з ч.2 ст.43 Основного Закону держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Аналізуючи домірність (пропорційність) втручання у право на працю Бівалькевича Б.В. та дотримання наданих йому Основним Законом гарантій захисту від незаконного звільнення, КС враховує, що зміст конституційної гарантії захисту від незаконного звільнення полягає також у тому, що при законодавчому регулюванні цих відносин мають бути дотримані вимоги Конституції щодо створення державою умов для повного здійснення громадянами права на працю у випадках, коли звільнення працівника відбувається всупереч його бажанню.
6.1. Україна є стороною низки міжнародних договорів, що покладають на державу обов’язок діяти відповідним чином з метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю та розглядати звільнення (вивільнення) працівника, а тим більше цілої групи працівників, як ultima ratio (останній засіб) в регулюванні трудових відносин.
Згідно зі ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права (п.1); заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього пакту з метою повного здійснення зазначеного права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини (п.2).
Відповідно до ст.4 Конвенції №158 трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного зі здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.
6.2. Конституція є засадничим актом щодо галузевого законодавства, яке має містити норми, що повинні враховувати та розвивати відповідні конституційні приписи.
КС вважає, що визначені в кодексі та інших актах законодавства юридичні інститути мають забезпечити надійне галузеве нормативне підґрунтя для ефективного виконання встановлених ч.2 ст.43 Конституції обов’язків держави, зокрема зі створення умов для повного здійснення громадянами права на працю.
6.3. Кодекс містить низку норм, спрямованих на реалізацію приписів ч.2 ст.43 Конституції.
У преамбулі кодексу визначено правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.
Відповідно до абз.7 ст.5-1 кодексу держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, «правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи».
Статтею 42 кодексу встановлено переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці (з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації тощо).
Статтею 49-2 кодексу визначено порядок вивільнення працівників, зокрема встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці (ч.1).
6.4. Здійснюючи перевірку оспорюваного припису закону №580 на відповідність вимогам Основного Закону, КС враховує, що Бівалькевич Б.В. перебував на службі в органах внутрішніх справ України з 1991 року, вислуга років на день його звільнення з посади заступника начальника управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень — начальника 1-го відділу ГСУ МВС становила понад 26 років. Фактично суб’єкт права на конституційну скаргу не мав іншого професійного досвіду, ніж досвід, набутий протягом служби в органах внутрішніх справ, а тому оспорюваний припис закону №580 містить, на думку КС, ознаки істотного втручання у приватне та професійне життя Бівалькевича Б.В.
6.5. У ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» від 9.01.2013, стверджуючи про порушення права заявника на повагу до його приватного життя, встановленого ст.8 конвенції, зазначив, зокрема, таке:
— «приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру»… Стаття 8 конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом»… Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом» (§165).
6.6. На підставі низки норм Конституції, зокрема ст.3, чч.1, 2, 6 ст.43, КС вважає, що втручання у права суб’єкта права на конституційну скаргу з боку держави у процесі ліквідації міліції та створення нового органу правопорядку — поліції — мало бути домірним (пропорційним) та забезпечувати можливість продовження Бівалькевичем Б.В. професійної кар’єри в поліції або встановити гідні та передбачні за своїми змістом та наслідками умови для звільнення його зі служби.
З огляду на наведене КС доходить висновку, що п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 у посутньому зв’язку з іншими нормами закону №580 не містить домірних (пропорційних) засобів втручання у права суб’єкта права на конституційну скаргу та не враховує вимог низки конституційних приписів, а саме щодо змісту і спрямованості діяльності держави, які визначаються правами і свободами людини та їх гарантіями (перше речення ч.2 ст.3 Конституції); головного обов’язку держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (третє речення ч.2 ст.3 Конституції); обов’язків держави зі створення умов для повного здійснення громадянами права на працю (ч.2 ст.43 Конституції).
Ураховуючи наведене, КС вважає, що п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 є таким, що суперечить ч.2 ст.3, чч.1, 2, 6 ст.43 Конституції.
7. Згідно з ч.1 ст.97 закону «Про Конституційний Суд України» КС у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
Визнаючи п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580 таким, що суперечить Конституції, КС вважає за доцільне не поширювати дію цього рішення на правовідносини, які виникли з моменту набуття чинності цим приписом закону №580 та продовжують існувати після дня ухвалення КС цього рішення.
Обираючи такий підхід під час вирішення цієї справи, КС враховує потребу в дотриманні балансу суспільно значущих інтересів у підтриманні легітимності створення такого органу виконавчої влади, як поліція, та приватних інтересів суб’єкта права на конституційну скаргу. Обрання іншого підходу у цій справі призвело б до перегляду правовідносин зі звільнення з посади не лише Бівалькевича Б.В., а також інших працівників міліції та правовідносин із прийняття на службу працівників поліції, чим було б порушено принцип верховенства права та поставлено під сумнів легітимність створення поліції.
Водночас з метою захисту прав та інтересів суб’єкта права на конституційну скаргу КС вважає за доцільне підтвердити висловлену ним юридичну позицію згідно з якою відповідно до ч.3 ст.152 Конституції матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (Рішення КС від 7.10.2009 №25-рп/2009, Рішення КС (Другий сенат) від 7.04.2021 №1-р(ІІ)/2021).
Отже, з метою захисту прав та інтересів суб’єкта права на конституційну скаргу КС вважає, що Бівалькевич Б.В. має гарантоване Основним Законом право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якої він зазнав унаслідок застосування до нього п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №580, який згідно з цим рішенням порушує приписи Конституції. Ухилення держави від здійснення такого відшкодування знижує довіру до держави та органів державної влади й суперечить Основному Закону.
Ураховуючи викладене та керуючись стст.147, 150, 151-1, 151-2, 152, 153 Конституції, на підставі стст.7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94, 97 закону «Про Конституційний Суд України» КС
ВИРІШИВ:
1. Визнати таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним), п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 №580-VІІІ.
2. Пункт 8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 №580-VІІІ, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення.
3. Рішення КС не поширюється на правовідносини, які виникли з моменту набрання чинності п.8 розд.ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 №580-VІІІ та продовжують існувати після дня ухвалення КС цього рішення.
4. Рішення КС є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Рішення КС підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України».
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!