Источник права: судьи знают законы или Википедию?
11 мая 2021 года Шестой апелляционный административный суд принял долгожданное решение по делу об оспаривании постановления Кабмина «Вопросы украинского правописания» от 22.05.2019 №437. 24 мая документ опубликован. Вот только кажется, он имеет все признаки, чтобы превратиться в судебное решение недоброй славы...
Висновки після ознайомлення з міркуваннями
«Усе тече, усе змінюється». Із цим відомим висловом давньогрецького любомудра Геракліта не посперечаєшся. Українське судочинство — не виняток. У ньому теж постійно з’являється щось новеньке. Й іноді те новеньке ну дуже вже веселеньке. Проте водночас і сумненьке, бо нас стосується.
Утім, правосуддя — це відповідальна державна діяльність, а не пустощі чи сміху гідна забава на дозвіллі. Тому якщо судівництво перетворюється на якусь подобу штукарства, то це аж ніяк не те, чого прагне суспільство. Та й правозастосуванню нерозважливість і непереконливість, сумнівний підхід «головне — на щось послатись» честі не додають.
На такі роздуми й висновки наштовхнула постанова Шостого ААС від 11.05.2021 у справі №640/9824/19 (за позовом проти Кабінету Міністрів про визнання протиправною та нечинною його постанови «Питання українського правопису» від 22.05.2019 №437). Повний текст цього рішення, якого всі зацікавлені та просто небайдужі чекали з нетерпінням, було виготовлено 18 травня, а вже 24-го оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Друга судова ланка задовольнила апеляційні скарги Уряду та Міністерства освіти і науки. Як наслідок, скасовано рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 28.01.2021, який вищезазначений позов задовольнив.
Звичайно ж, свідомих громадян, насамперед правову спільноту, дуже цікавили доводи відповідача, а ще більше — міркування, якими керувався Шостий ААС. Й останні просто вразили своєю новизною та навдивовижу незашореним поглядом на речі.
Нове слово в судочинстві
Суд вирішив не заморочуватися такими дрібницями, як положення законів «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII (у ньому ніде не згадано про причетність Уряду до правил письма) та «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 №2704-VIII (згідно з яким затвердження «правопису української мови та змін до нього» віднесено до повноважень Національної комісії зі стандартів державної мови), як ч.2 Конституції («органи державної влади... зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами»). Ні словом ААС не обмовився й про те, що закон «Про засади державної мовної політики» від 3.07.2012 №5029-VI, який закріплював за Кабміном право визначати порядок видання довідників з українського правопису (але не більше того), рішенням Конституційного Суду від 28.02.2018 №2-р/2018 було визнано неконституційним. Джерелом права для суду стала... Вікіпедія.
Ось вони — перли, від слова до слова: «Доречним, на переконання суду, є зауважити, що на підтвердження повноважень Уряду щодо прийняття спірної Постанови (до запровадження змін у законодавстві, що регулює мовні питання) свідчить також історія.
Так, за даними Вікіпедії, 21 вересня 1920 року Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Українську мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах. 06 вересня 1928 року нарком освіти М. Скрипник затвердив "Український правопис", тобто надав йому статус обов’язкового. Правопис надруковано 1929 року, відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов’язані були його дотримуватися. Надалі 03 травня 1933 року Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті "Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису". У 1946 році постановою Ради Міністрів Радянського Союзу затверджено український правопис, наближений до російського. Також 14 листопада 1989 року було затверджено "Український правопис 1989 року (п’яту редакцію правопису 1933 р.)".
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності повноважень у Кабінету Міністрів України на прийняття оскаржуваної Постанови».
Думка ж яка глибока, непересічна: якщо Рада Народних Комісарів і Рада Міністрів у часи СРСР були уповноважені затверджувати основний закон мови, то те саме можна сказати і про Уряд незалежної України.
Відразу згадалась одна з відомих засад — «Jura novit curia» («Суд знає закони»). Виявилося, закони — то таке... щось другорядне. Суд знає Вікіпедію. Ось нове слово в судочинстві!
І то пусте, що Вікіпедія ніколи не вважалася надійним джерелом, бо до неї докладають рук любителі, часто-густо погано обізнані з питаннями, які беруться висвітлювати. І нічого не важить, що не було ніякої постанови РМ СРСР 1946 р. про затвердження українського правопису, що насправді ті мовні правила ще 5 травня 1945 р. (до закінчення війни з нацистською Німеччиною) затвердив народний комісар освіти УРСР Павло Тичина, РНК УРСР схвалила їх 8 травня того ж року, а 15 листопада 1946-го Рада міністрів УРСР постановила ввести їх у дію з 1 грудня.
І, звичайно, ще менше варта уваги та обставина, що ніхто з притомних людей ніколи не чув про таку нісенітницю, як «п’ята редакція правопису 1933 р.». У мовознавчих колах правопис 1946 р. називають «першою редакцією», 1960-го — другою, 1990-го — третьою. Навіть якщо правопис 1933 р. вважати першим виданням, як у 1989-му могло з’явитися п’яте?
Надумана справедливість чи верховенство права?
Бідний Платон. Він обстоював думку: «Закон є хазяїном уряду, а уряд — його раб». Яка це була далека, відірвана від життя людина. Мати всю повноту влади й при цьому коритися якомусь закону?
У нинішнього міністра юстиції інше бачення: «До цьогорічного ЗНО зміни правил правопису не відбудеться»; «Учні можуть (чи мусять? — В. Р.) спокійно продовжувати вчити український правопис, затверджений у 2019 р.». А щоб вони могли (чи мусили), ті мовні настанови повинні «залишатися чинними».
Веління однозначне. Кому не зрозуміло? Схоже, у Шостому ААС нетямущих також не виявилося.
І тоді доречно послатися на одну з відправних точок не якогось там холодного, виконаного за нудним до неможливості порядком, а істинного (!) судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem» («В усіх стичних із законом справах правосуддя та справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права»). Так ось же воно, правило справдешнього судівництва, у дії!
Основне в такому разі — тримати носа за вітром і безпомильно визначити, що слід уважати справедливим. Є запит дуже галасливої та позірно до кінчиків нігтів відданої Батьківщині громадськості — зупинити «масштабний антиукраїнський реванш», захистити та повернути нації вистражданий нібито видатними, усіма шанованими українськими мовознавцями «питомий» правопис. Задовольнити цей запит — то і буде найвищий прояв справедливості.
Не тримається той правопис купи, кажете, є поєднанням несумісних речей? Та то ж сущі дрібниці. Найважливіше — «максимально віддалитися» від московського язика, отже, і від Росії. Мовляв, гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» злободенне як ніколи. Тільки ніхто чомусь не замислюється, що то: «Геть від Москви!» чи втеча від самого себе?
Це ж безглуздя яке! Українці свого часу взяли участь в ослов’яненні угро-фінів Московщини. Ті перейняли дуже багато чого зі староукраїнської, засвоїли й інші знання. А тепер зашкарублі в невігластві горлопани, які до пуття не знають жодної з мов, закликають «максимально віддалитися», відмовитися від того, чого наші предки навчили москвинів. Закликають відмовитися, бігти далеко-далеко, бо через низький освітній рівень не спроможні розібратися, де чуже, а де своє.
Та й на розробників правопису 2019 р. не завадить глянути іншими, тверезими, очима. В їхньому дітищі сила-силенна хиб. Тоді до тих професорів, докторів філологічних наук застосовний вислів Олександра Грибоєдова: «Чини людьми даються, а люди можуть обмануться».
Відомі ті діячі, але вони в жодному разі не мовознавці й поготів не видатні. Провідні, славетні, видатні так грубо й часто не помиляться, не бувають настільки недбалими. І шанувати таких осіб — себе не поважати.
На завершення ж не завадить знову повернутися до питань про правосуддя та згадати про таку засаду, як верховенство права. Вона не сумісна із самою думкою, що урядовець може стояти над законом. Такий підхід був притаманний радянському «праву». Від нього самого, як і від його спадщини, Україна давно відмовилася. Тому посилання суду на часи Союзу з будь-якого погляду не можна вважати слушним.
Наша держава відбудеться як правова лише тоді, коли влада в ній підкорятиметься закону, діятиме в його межах. Розпорядження посадових осіб повинні основуватися на законодавстві, бути вивіреними та поясненними з правового погляду. Якщо ж намітиться відступ від зазначених положень, указати на це, відновити правопорядок зобов’язаний суд.
Завдання було важливим, але нескладним. На жаль, Шостий ААС із ним не впорався. Правосуддя — це не робота на замовлення можновладців.
Комментарии
Там гроші (у долярах) роздавали, та от йому все було мало. Хотів на це дивитись вічно, та можна ж загриміти на довічно...
Заснув (соснув?) знічев’я пан Зенон — про Кремль побачив дивний сон. Там гроші (у долярах) роздавали, та от йому все було мало. Хотів на це дивитись вічно, та можна ж загриміти на довічно...
І скільки Кремль платить за таку писанину? На те, як соснули портновсько-вовківські холуї можна дивитись вічно!!!