Управляющий адвокат АБ «Евгения Пелихоса» Евгений Пелихос:

«Фраза «злоупотреблять правом» относится только к тому, кто ее употребляет»

Почему судьи ведут откровенную борьбу с адвокатурой? Чем и кому выгодно финансовое наказание? Как уголовные проступки впишутся в уголовный процесс? И почему союзником адвоката не может быть даже его клиент? Об этом и другом в интервью «ЗиБ» рассказал управляющий адвокат Адвокатского бюро «Евгения Пелихоса» Евгений ПЕЛИХОС.

«Адвокату ніхто не допоможе, крім нього самого»

— Нещодавно Голова Верховного Суду Валентина Данішевська сказала, що велика кількість виправдувальних вироків пов’язана із тим, що адвокати виявляються краще підготовленими за прокурорів. Ви погоджуєтеся із такою тезою? Що вам допомагає вигравати справи: низька кваліфікація процесуального опонента, високий професійний рівень судді чи здатність доводити певну позицію?

— Правильно сформульовано те, що адвокатура краще теоретично і практично підготовлена, ніж прокуратура. Це, на мою думку, пов’язано із тим, що прокуратура перебуває у таких умовах, в яких їм не потрібно щось вигадувати та створювати. Адже система їх підтримує. Тому вигравати справи адвокатам допомагають досвід, кваліфікація та знання. Звичайно, низька компетенція прокурора може бути на користь адвоката, але це не визначальний фактор.

— І в адвокатів, мабуть, більша зацікавленість у результаті?

— Так, зацікавленість і необхідність бути завжди підготовленими краще, тому що адвокату ніхто не допоможе, крім нього самого. Навіть сам клієнт, можливо й хоче допомогти, але це у нього здебільшого не виходить. А ще, знаєте, існує такий міф, що гарний адвокат — це колишній прокурор. Я не працював ні в прокуратурі, ні в інших держустановах, хоча, дякувати Богу, працював на підприємстві. Адже кожен спеціаліст повинен розуміти, як влаштована система і структура органів державної влади. Але люди, які працювали в цій системі, зокрема в міліції та поліції, на мою думку, трохи задерев’янілі, їм важко опанувати всеосяжні знання. Мабуть тому прокурорам важко стати справді універсальним адвокатом – це різні типи мислення та світогляду.

— Наскільки, з точки зору адвокатської етики, це правильно, щоб прокурори йшли в адвокати? Наприклад, не так давно, попри карантин, група колишніх столичних прокурорів отримала адвокатські свідоцтва на Волині.

— Під час недавнього засідання голів комітетів Національної асоціації адвокатів України теж порушувалось питання про те, що у Києві адвокатська спільнота намагається відстоювати свої права, бореться з прокурорським та суддівським свавіллям, а потім регіональні ради видають пачками адвокатські свідоцтва колишнім прокурорам.

Чесно кажучи, здається, що у нас взагалі немає нічого такого, що сприймалося б як екстраординарне. Люди постійно змінюють профіль своєї діяльності. До того ж до столиці приїжджають працювати люди з різним світоглядом, і, як наслідок, між ними весь час точаться суперечки з того чи іншого питання.

Але слід визнати, що українська адвокатура дуже добре розвинена в сенсі компетенцій та досвіду. Це все тому, що у нас все ще існує певна свобода дій, можливість влаштовувати навіть деякі шоу. Це нібито називається зловживання правами. Нині у Вищому антикорупційному суді дуже суворо ставляться до цих питань. Утім висловлювання «зловживання правом» суперечливе за своєю суттю. Правом або користуються, або ні. Тому фраза «зловживати правом» стосується лише того, хто її вживає.

«Останніми роками зміни до КПК є корисними лише для прокуратури»

— Чи не кожен Генеральний прокурор пояснює низьку ефективність розслідування злочинів недоліками Кримінального процесуального кодексу. Чи можете ви сказати, що КПК «проадвокатський», тобто більше захищає права та інтереси обвинуваченого, ніж потерпілого чи держави?

— Ні, звичайно. Я би навіть сказав, що, навпаки, КПК ніколи не був «проадвокатським» чи «прозахисним». Хоча, на мою думку, цей кодекс у нас доволі грамотно і демократично виписаний.

Його редакція 2012 року гарна тим, що намагається урівняти права захисту та обвинувачення, тобто було прагнення зробити ці сторони більш-менш рівними, щоб захист міг функціонувати самостійно. Тобто, якщо людина отримала підозру, щоб сторона захисту могла спокійно збирати документи і не чекати, поки прокуратура чи поліція щось знайдуть.

А з приводу того, що кодекс «проадвокатський», скажу, що нам далеко до того, щоб він був таким. Потрібно хоча б прагнути до того, аби збалансувати права двох сторін — захисту і обвинувачення. Щоб людина не мала сумнівів у тому, що адвокат зможе довести її невинуватість.

Проблема полягає в тому, що обвинуваченню для того, щоб зібрати всю інформацію та документи, необхідно приблизно місяць, а захисту цього часу і близько не вистачить, аби щось отримати. Хіба що направити адвокатські запити, через два тижні отримати відмови, а потім йти до суду по дозвіл на тимчасовий доступ. І по такому колу можна проходити по два-три рази.

«Якщо кримінальні проступки розглядатимуть так, як адміністративні правопорушення, це лякає»

— З 1 липня в Україні з’явився інститут кримінальних проступків. У ваших колег є чимало застережень до нових правил дізнання. Чи доводилося вам із цим стикатися на практиці? Яке перше враження, якщо вже була така практика?

— Ні, не доводилось. Але є теоретичне уявлення про те, що будь-який новий інститут, коли його впроваджують, потрібно подивитися в роботі — як судді на нього відреагують, як адвокати його подадуть.

З одного боку, для громадян це добре — що менше криміналізовані певні дії, то люди менше їх вчиняють за принципом «забороненого солодкого плоду». Водночас заборони існують для того, щоб на них якось заробляти і мати важелі впливу на громадян. Отже, якщо у нас певні злочини тепер називатимуться кримінальними проступками, а розслідування буде менш жорстким, то це тільки на користь.

З іншого — мені не подобається, що, до прикладу, у Кодексі про адміністративні правопорушення немає жодних процесуальних вимог, на відміну від КПК, де є чіткі критерії доказування, допустимості чи недопустимості. Якщо кримінальні проступки розглядатимуть так, як адміністративні правопорушення, це лякає. Адже прокуратура принесе невідомо звідки здобуті докази, а суд спокійно це все прийме.

— Якщо у 2012 році влада пішла на декриміналізацію економічних злочинів, то тепер у тренді більш суворі покарання для «білих комірців». Один із прикладів — законопроект №3783. Що важливіше для держави у цій категорії злочинів: фінансова складова покарання чи задоволення запиту суспільства на наповнення в’язниць чиновниками?

— Я, звичайно, не економіст і не підприємець, але згоден із тим, що декриміналізація економічних злочинів — це гарний стимул для інвестицій, для розвитку економіки та бізнесу. З одного боку, я, як адвокат, маю бути зацікавлений, аби у нас було більше справ. А з іншого — вважаю, що повальна криміналізація призводить тільки до корупції і до того, що люди, здатні створювати бізнес та робочі місця, будуть виїжджати із країни, і на цьому все закінчиться.

— А що з приводу суспільства? У нас же панує думка, що всі, хто щось вкрав, не заплатив податків, мають сидіти у тюрмі.

— Складно судити про настрої усього суспільства, дивлячись з вікна у столиці. Я розумію, що пересічні громадяни, які часто сприймають дійсність через екран телевізора, переконані, що потрібно всіх покарати. На мою думку, це звичайне промивання мізків. Люди, які мислять самостійно, повинні розуміти, що державі більш вигідно отримати від людини, яка скоїла економічний злочин, великий штраф, а не відправляти її за ґрати.

Фінансове покарання вигідне всім. Таке «покарання копійчиною», як-от: конфіскація, штрафи — це наповнення бюджету. Якщо людина скоїла фінансовий злочин у господарській сфері, то вона, сплативши штраф і залишившись на волі, буде далі займатися підприємницькою діяльністю, забезпечувати наявність робочих місць, сплачувати податки. Відправивши її у в’язницю, держава і грошей із неї не отримає, та ще й годуватиме її й виплачуватиме допомогу працівникам, які втратять роботу.

Позбавлення волі для людини, яку ніколи не притягували до кримінальної відповідальності, так псує і ламає її життя, що ув’язнення має розглядатись як крайня міра. Наприклад, якщо людину вже притягували до кримінальної відповідальності, але це її нічому не навчило.

«У нас усі переслідування мають політичний або замовний характер»

— Взагалі, в Україні вироки щодо високопосадовців за зловживання своїми повноваженнями можна порахувати на пальцях. У чому полягають складнощі доведення економічних злочинів? У нас розучилися їх розслідувати?

— По-перше, тому, що захистом клієнтів у сфері економічних злочинів займаються професіонали — досвідчені адвокати. І сам бізнесмен або чиновник заздалегідь убезпечує себе тим, що має у штаті юристів, спеціалістів, бухгалтерів, які повинні кожне його рішення продумувати наперед, оцінювати ризики на десять кроків уперед. Між іншим, у нас чимало кримінальних переслідувань здійснюється саме за прийняття колективних рішень. Але в цьому випадку взагалі не можна довести вину конкретної людини.

Я займався, наприклад, справою колишнього очільника Національного банку Сергія Арбузова, якого звинувачували у виділенні коштів на створення профільного телеканалу Нацбанку. Але ж це рішення приймав не він одноосібно, а правління НБУ, куди, крім голови, входять ще 6—7 членів. Тож виникає питання: чому решту не переслідують, якщо без їхньої згоди не було б цього рішення? І це тільки один аспект.

Як правило, у справах щодо високопосадовців слідство одразу береться за тих, у кого другорядні ролі, і намагається «головного героя» притягнути до відповідальності через їхні показання. Здебільшого ніхто із підлеглих на цих високопосадовців не вказує. А всі документи, які вони підписують, погоджуються безліччю служб та спеціалістів.

А знаєте, що мене найбільше дивує? Коли ці високопосадовці ще на посадах, суспільство хоч і бачить, що щось не те відбувається, але не висловлює до них претензій. І лише коли вони втрачають посади, починаються підозри, що щось робилося не так. У нас же ніби ніде не написано, що особа при посаді, крім Президента, має якийсь стовідсотковий імунітет.

— Донедавна такий імунітет мали ще й народні депутати…

— Депутати по суті не несуть персональної відповідальності. Приймають колегіальні рішення, за які їм нічого не буде. Тому для мене дуже дивно, коли розслідують події 5—8-річної давнини. Злочини мають розслідуватись по гарячих слідах. Виходить, що у нас всі ці переслідування мають політичний або замовний характер.

— Кажуть, що екс-президент Петро Порошенко, коли ще мав намір очолити Уряд, поцікавився мимохідь, як зробити так, аби тебе не знайшов Інтерпол. У вас незабаром заплановане навчання у штаб-квартирі Інтерполу в Ліоні. Наскільки це реально? Адже наші колишні можновладці чудово почуваються в Європі. Може, Інтерпол їх погано шукає чи ми не так просимо, що їх не видають?

— У міжнародному розшуку дуже багато різноманітних аспектів. Перший аспект пов’язаний із тим, як побудоване національне законодавство. Я не думаю, що Інтерпол погано когось шукає.

Наприклад, більшість кримінальних розшуків за запитами України були припинені. У 2017 році відбулася навіть прес-конференція з цього приводу, коли українських топ-політиків зняли з міжнародного розшуку. Хтось розбирався із причинами цього?

Певною мірою там була і політична складова, але формально у нас у КПК є можливість обрати запобіжний захід заочно стосовно тих, кого немає в країні. Для того щоб таке рішення було, якщо особа повернеться до країни. Ці ухвали діють по півроку, але коли в однієї закінчується термін дії, приймається нова.

Але для того, щоб цю ухвалу прийняти, судді потрібно надати докази, що людина перебуває у міжнародному розшуку. Як наслідок, Інтерпол про це дізнається і каже: ми на ваше прохання оголосили людину в міжнародний розшук, тож ви не маєте права посилатися на нас, ніби це ми оголосили її в розшук. Тобто найголовніше для оголошення у міжнародний розшук — щоб у нас цим не зловживали. Якщо чиновники починають маніпулювати цими фактами, то, вважаю, це чудова підстава для припинення такого розшуку. Тут можна звертатися до генерального секретаріату Інтерполу, і думаю, що там це визнають політичним кроком.

«В ЄСПЛ швидше займуться якимись неформалами із Швейцарії, ніж пенсіонерами з України»

— Подекуди українці вважають, що у нашій судовій системі годі шукати справедливості. Ви довіряєте українським судам? Чи більше надії покладаєте на Європейський суд із прав людини?

— ЄСПЛ у нас же не є якоюсь четвертою судовою інстанцією, яка вирішує проблеми конкретної людини. Він виконує тільки функцію регулятора демократії на європейському континенті. Що таке ЄСПЛ? Вони швидше займуться якимись неформалами зі Швейцарії, ніж пенсіонерами з України. Тому, звісно, потрібно покладати надії на наші українські суди. Але звісно, що до ЄСПЛ необхідно звертатись в тому випадку коли не вдалось знайти правди в Україні. Щоправда розгляд справ там займе значний час.

Мене дуже лякає те, що хоч ти і виконуєш свою роботу, але може вийти так, що не вдасться допомогти людині через незалежні від тебе причини. Наприклад, через те, що суддя не хоче чути жодних аргументів. Тому наші суди потрібно вдосконалювати. Але як — питання риторичне. Змінювати всіх одразу погано, тому що нові і молоді не зможуть розібратися із усіма хитросплетіннями нашого законодавства та судової практики, а старим і досвідченим не дають працювати.

— У нас до Верховного Суду прийшли люди із наукової сфери. Може, це допоможе?

— Мабуть, краще б ці вчені допомагали суддям як члени науково-консультативних рад… Добре вже те, що вчених у складі ВС не більшість, але рішення все одно приймаються дивні. Адже теорія та практика — це небо і земля.

Я не розумію, як, не пізнавши практики зсередини, можна одразу потрапити до ВС. Або як у Великій палаті ВС, де зібралися судді із різних видів юрисдикції, «цивіліст» чи «господарник» намагається висловити окрему думку щодо кримінального процесу, стверджуючи, що стороні не варто надавати певне право.

— А яка ваша оцінка судових реформ у цілому? Що змінилося на краще для сторони захисту?

— Усе позитивне, що стає гарною практикою для адвокатів, намагаються зламати. Так, недавно ВС прийняв постанову, відповідно до якої потерпілий не має права направляти жодні запити. Хоча, за КПК, потерпілий та підозрюваний повинні мати рівні права.

Утім, якась позитивна практика ніби формується, що дозволяє нам захищати клієнтів. Ми вчимося працювати без допомоги прокуратури і поліції, бо вони все одно навряд чи допоможуть. Хіба що прокурор напише: «Розглянули, долучили» — і все. І  не відомо, що з твоїм запитом відбувається — так минають місяці.

Проте позитивні тенденції для адвокатури спостерігаються. Мене втішає те, що інколи на рівні апеляційної інстанції судді займають позицію, відмінну від точки зору ВС. Хоча у більшості суддів поступово формується думка, що не можна мислити інакше, ніж ВС. Але, думаю, адвокатура не поступиться і будуть з’являтися нові ідеї.

— До речі, ваші колеги нарікають, що ВС не виконує однієї зі своїх головних функцій — забезпечення єдності судової практики, оскільки різні колегії касаційних судів часто висловлюють протилежні позиції з одного питання. Ви стикалися з такою практикою? Чи є у вас свій рецепт, як долати колізію прецедентів?

— Рецепт має бути таким, що однакових справ не буває. Тому слід дивитись на те, наскільки різними є позиції у ситуаціях, що схожі на справу твого клієнта. Якщо ця практика тобі не підходить, то необхідно знайти відмінності між цими справами. І, навпаки, максимально наближувати обставини своєї справи до тієї, в якій суд висловив позицію, що тебе влаштовує.

Звісно, добре, якщо ВП ВС займе якусь єдину позицію. Хоча дійсно виникає дилема, коли готуєш касацію і бачиш, що є різна практика: потрібно обрати якусь «школу». Бо одних вчать зазначати лише вигідні позиції, аби наполягати на своєму. А інших — вказувати на розбіжність практики. Адже це дає шанс довести справу до уваги ВП і уже там створити нову практику.

Хоча людину, клієнта не цікавить формування єдності практики, потрібне рішення на її користь. А адвокати ж прагнуть і виграти, і зробити свій внесок у формування нової практики, яка захищатиме людей на майбутнє.