Ошибся. И так 16 раз...

Уклонение истца от подписания договоров недостаточно для подтверждения обстоятельства безосновательного получения денег, перечисленных им. Такое заключение сделал ВС в постановлении №910/660/19, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

21 лютого 2020 року                     м.Київ                                    №910/660/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Головуючого — МОГИЛА С.К. (доповідач),
суддів: КУШНІР І.В., СЛУЧ О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного підприємства «Укрндпіцивільбуд» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2019 та рішення Господарського суду м.Києва від 28.02.2019 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕН ЕР СІ» до ДП «Укрндпіцивільбуд» про стягнення 376317, 61 грн.,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «ЕН ЕР СІ» звернулося до суду з позовом про стягнення з ДП «Укрндпіцивільбуд» безпідставно переказаних коштів, обґрунтованого відсутністю між сторонами будь-яких укладених в належній формі правочинів.

Під час розгляду вказаного позову судами встановлено, що спірна сума коштів переказана позивачем з 15.05.2017 до 11.10.2017 шляхом здійснення 16 переказів на рахунок відповідача, в кожному з яких у призначеннях платежів зазначено реквізити 10 різних договорів, а також «лист Білогор.с/р №318/02-26 від 15.05.17» та «п.2 ст.40 зг. ЗУ №3038-VI від 17.02.2011».

Також судами з’ясовано, що договори, які позивач вказав у наведених призначеннях платежів у платіжних документах, сторонами не підписані.

Через 1,5 року після здійснення вказаних платежів позивач звернувся до відповідача з вимогою від 24.12.2018 №24/12/18 про повернення коштів у сумі 376317,61 грн., які були переказані помилково.

Відповідач вказану вимогу позивача залишив без задоволення, тому позивач звернувся до суду із цим позовом.

Суди обох інстанцій дійшли висновків, що обставина непідписання договорів, реквізити яких вказано позивачем в платіжних дорученнях як призначення сплачених коштів, достатньою мірою свідчить про відсутність правових підстав для отримання цих коштів відповідачем, у зв’язку із цим рішенням від 28.02.2019, залишеним без змін постановою від 16.10.2019, позов задовольнили.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

За доводами скаржника, суди обох інстанцій здійснили неповний розгляд всіх обставин, пов’язаних з переказуванням спірних коштів, у зв’язку з чим неправильно застосували ст.1212 Цивільного кодексу та стягнули з нього кошти, які він отримав від позивача за наявності достатніх правових підстав.

У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначає про необґрунтованість заявлених вимог, оскільки, на його думку, судами зроблено правильні висновки, що відсутність договірних відносин між сторонами цієї справи є достатнім для визнання безпідставності отримання відповідачем спірних коштів та, відповідно, для їх повернення позивачу.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів КГС дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до чч.1, 2 ст.1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Так, зобов’язання щодо безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов:

а) набуття або збереження майна;

б) набуття або збереження за рахунок іншої особи;

в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК).

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що зобов’язання щодо набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов.

По-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути з її володіння.

По-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою.

По-третє, обов’язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов’язків (ст.11 ЦК).

За ч.1 ст.1212 ЦК, безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відсутністю правової підстави вважають такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов’язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч.2 ст.11 ЦК.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов’язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст.1212 ЦК тільки за наявності ознак безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.

Отже, якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у вигляді розірвання договору.

Тому задля застосування до спірних правовідносин у справі ст.1212 ЦК необхідно встановити факт наявності або відсутності між сторонами у справі правовідносин, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для перерахування заявлених до стягнення коштів.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.11, чч.1, 2 ст.509 ЦК цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають із підстав, установлених ст.11 цього кодексу.

Частиною 7 ст.179 Господарського кодексу передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. За положенням ч.1 ст.638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з вимогами чч.1, 8 ст.181 ГК господарський договір викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір уважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін учинила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК.

Також колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що в силу п.6 ч.1 ст.3 ЦК однією з основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Цивільне законодавство ґрунтується на вільному здійсненні цивільних прав, а також добросовісності учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав і виконанні обов’язків. Таким чином, особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з’ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і насамкінець установити об’єктивну істину. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб’єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.

Згідно зі ст.13 ЦК, визначивши межі здійснення цивільних прав, закон встановлює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Доктриною venire contra factum proprium закріплено принцип добросовісності. У статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Як свідчить зміст наявних серед матеріалів справи договорів, реквізити яких вказано позивачем під час сплати спірних коштів, Білгородська сільрада як замовник доручає, позивач як платник сплачує, а відповідач як виконавець бере на себе зобов’язання виконати проектні роботи. Тобто у правовідносинах, про які йдеться у зазначених договорах, позивач не набував жодних прав, натомість брав на себе зобов’язання щодо оплати обумовлених послуг. Тому, досліджуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для перерахування спірних коштів відповідачу позивачем, суди мали встановити, з яких причин не відбулось підписання договорів усіма його сторонами, в тому числі замовником, а також належним чином перевірити доводи відповідача про ухилення позивача від підписання договорів з урахуванням доказів їх направлення та тієї обставини, що позивач жодним чином не був зацікавлений в отриманні послуг за цими договорами.

На переконання колегії суддів, пояснення позивача про помилковість здійснення ним 16 платежів, в яких чітко зазначено реквізити 10 договорів за одночасної наявності доводів відповідача про ухилення позивача від їх підписання, суперечить указаним принципам і не є достатнім для підтвердження обставини безпідставного отримання спірних коштів відповідачем.

Утім, висновок судів про обґрунтованість заявленого позову базується лише на встановленій обставині відсутності підписів позивача у зазначених договорах, при цьому обставини, пов’язані з причинами зазначення реквізитів цих договорів у платіжних дорученнях, судами не з’ясовувались.

Водночас судами обох інстанцій не надано жодної оцінки тій обставині, що у наданих позивачем платіжних дорученнях він сам зазначив інші підстави для переказування вказаних коштів, а саме: «п.2 ст.40 ЗУ №3038-VI від 17.02.2011», а також лист «Білогор.с/р №318/02-26 від 15.05.17».

Разом з тим у зазначеній у платіжних дорученнях нормі (ч.2 ст.40 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI (в редакції, чинній на момент переказування спірних коштів) ідеться про обов’язок замовника, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.

Не врахувавши та не давши жодної оцінки зазначеним у платіжних дорученнях посиланням на наведену норму, суди також передчасно відхилили доводи відповідача про те, що сплата спірних коштів відбувалась у межах тристоронніх правовідносин позивача, відповідача та Білогородської сільради з приводу сплати відповідного пайового внеску в погодженому сторонами порядку і розмірі.

Оскаржені в цьому касаційному провадженні судові рішення таким вимогам не відповідають, оскільки прийняті судами без з’ясування дійсних причин виникнення спору, без встановлення його суттєвих обставин, без надання належної і вичерпної оцінки наявним у справі доказам, наданим обома сторонами, а також без установлення повного кола осіб, прав яких вони (рішення) можуть стосуватись.

Так, вирішуючи спір лише з урахуванням доводів позивача про непідписання ним відповідних договорів, суди, усупереч основним засадам господарського судочинства щодо рівності всіх учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, не дали жодної оцінки доводам відповідача про те, що вказані кошти сплачені позивачем як пайові внески за отримання права забудови земельної ділянки комунальної власності.

Утім, установлення вказаних обставин є вирішальним для висновку про можливість застосування до спірних правовідносин правил ст.1212 ЦК.

Оскільки суд касаційної інстанції в силу приписів ч.2 ст.300 ГПК позбавлений права встановлювати нові обставини справи, у цьому випадку неможливо зробити висновок про правильність або помилковість застосування судами норм матеріального права, тому оскаржені судові рішення підлягають скасуванню, а справа — переданню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для врахування наведеного та прийняття законного і справедливого рішення.

Під час нового розгляду суду належить урахувати наведені в цій постанові вказівки, здійснити повний і всебічний розгляд всіх необхідних обставин справи та залежно від установленого дати належну кваліфікацію діям позивача і зробити вичерпний висновок щодо заявленого ним позову.

Керуючись стст.300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ДП «Укрндпіцивільбуд» задовольнити частково.

Постанову ПАГС від 16.10.2019 та рішення ГСК від 28.02.2019 у справі скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Господарського суду м.Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.