Доказательство факта, через который лицо не знало о нарушении своего гражданского права и именно по этой причине не обратилось за защитой в суд, недостаточно. Такое заключение сделал ВС в постановлении №200/19766/16-ц, текст которого печатает «Закон и Бизнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
15 січня 2020 року м.Київ №200/19766/16-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — Сімоненко В.М.,
суддів: Грушицького А.І., Калараша А.А., Петрова Є.В., Штелик С.П. (суддя-доповідач) —
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.01.2018 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30.01.2019.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2, Особи 3 про визнання угоди недійсною.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 26.04.85 вона уклала шлюб з Особою 2. Під час перебування в шлюбі вони за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу від 27.02.97 придбали квартиру за Адре-сою 1. 12.01.98 Особа 2 без її згоди продав зазначену квартиру своїй матері — Особі 4. Зазначала, що про укладення відповідачем спірного договору їй стало відомо лише у квітні 2016 року, коли у поштовій скриньці вона виявила копію позовної заяви Особи 3. Просила визнати зазначений правочин недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.01.2018 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України у цивільній справі №6-1587цс16 відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним — інший з подружжя в такому випадку має право на компенсацію вартості своєї частки. Тому позивач має право позиватися до свого колишнього чоловіка з вимогою про відповідну компенсацію вартості 1/2 частини квартири. Враховуючи те, що її колишній чоловік (відповідач) повністю визнає її позов та успадкував 1/2 частину спірної квартири, грошей від примусового продажу належної йому частки вистачить для «поновлення порушеного права» його колишньої дружини. Тому суд уважає, що позивач не довела наявності підстав для визнання спірного правочину недійсним.
Що ж до пропуску спливу строку позовної давності, то суд вважає, що позивач його пропустила безпідставно. Вимоги про поновлення строку для захисту свого права цивільного позивач не заявляла. Жодних поважних причин пропуску позовної давності позивач та її представник суду не навели, а тому строк позовної давності для захисту судом права позивача з приводу оскарження спірного правочину сплив. Але суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову по суті, а не за строком.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30.01.2019 рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову по суті, оскільки Особа 1 не довела наявності обставин, які мають значення для справи та на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а відсутності письмової згоди позивача на продаж спірної квартири недостатньо для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі Особа 1 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підстави касаційного оскарження обґрунтовано тим, що суди не дали оцінки добросовісності сторін оспорюваного правочину та нотаріуса, який посвідчив договір за фіктивною заявою Особи 2 про те, що квартира придбана поза шлюбом. Покупець Особа 4 була обізнана про те, що квартира перебуває у спільній сумісній власності подружжя. Справу в суді першої інстанції розглянуто неповноважним складом, оскільки її заяву про відвід судді залишено без розгляду, при цьому провадження у справі не було зупинено до розгляду заяви про відвід іншим суддею. Крім того, відповідачі не зверталися до суду із заявою щодо пропуску строку позовної давності <…>.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Суди установили, що 26.04.85 Особа 1 та Особа 2 уклали шлюб, який розірвано рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 22.11.99.
На підставі договору купівлі-продажу від 27.02.97 на ім’я Особи 2 придбано квартиру за Адресою 1.
12.01.98 Особа 2 відчужив квартиру своїй матері — Особі 4.
Інформація 1 Особа 4 померла, її правонаступниками є відповідачі у справі (син та донька).
Відповідно до положень ст.16 закону «Про власність» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим законом і Кодексом про шлюб та сім’ю.
За змістом ст.23 КпШС УРСР, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Аналогічні норми містять Сімейний та Цивільний кодекси.
За вимогами чч.1, 2 ст.369 ЦК, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до ч.4 ст.369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
У постановах від 7.10.2015 у справі №6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі №6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Велика палата ВС у постанові від 21.11.2018 у справі №372/504/17 відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 7.10.2015 у справі №6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі №6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
З урахуванням викладеного відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження майном є підставою визнання цього правочину недійсним.
Враховуючи те, що письмова згода Особи 1 на відчуження Особою 2 належної подружжю на праві спільної сумісної власності квартири за Адресою 1 відсутня, договір про відчуження відповідачем нерухомого майна суперечить нормам ст.23 КпШС та є недійсним.
Із позовом про оспорення договору купівлі-продажу квартири від 12.01.98 Особа 1 звернулася до суду в листопаді 2016 року.
Згідно зі ст.71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється у 3 роки.
Відповідно до ст.75 ЦК УРСР («Обов’язковість застосування позовної давності») позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
За вимогами ст.80 ЦК УРСР, закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Відповідно до ст.76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і стст.78 і 79 цього кодексу.
У позовній заяві Особа 1 зазначила, що не пропустила строку позовної давності, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася у квітні 2016 року, коли на адресу її проживання надійшла позовна заява Особи 3 про визнання спадкових прав на квартиру.
Разом з тим Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в ст.76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Зазначена правова позиція викладена в постанові ВСУ від 22.02.2017 №6-17цс17.
Суди відмовили у позові за безпідставністю, між тим позов є обґрунтованим, а тому необхідно перевірити, чи мала Особа 1 об’єктивну можливість дізнатися про відчуження спільної квартири чоловіком без її згоди у межах строку позовної давності, чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного.
Оскільки моменту, з якого Особа 1 дізналася про порушення своїх прав, у справі не встановлено, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази у справі, судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з п.1 ч.3 ст.411 Цивільного процесуального кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Враховуючи допущені судами порушення процесуального права, ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з ч.3 ст.411 ЦПК.
Керуючись стст.411, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.01.2018 та постанову ДнАС від 30.01.2019 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. позовна давність
Презумпція обізнаності
Доведення факту, через який особа не знала про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернулася по його захист до суду, недостатньо
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.01.2018 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30.01.2019.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2, Особи 3 про визнання угоди недійсною.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 26.04.85 вона уклала шлюб з Особою 2. Під час перебування в шлюбі вони за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу від 27.02.97 придбали квартиру за Адресою 1. 12.01.98 Особа 2 без її згоди продав зазначену квартиру своїй матері — Особі 4. Зазначала, що про укладення відповідачем спірного договору їй стало відомо лише у квітні 2016 року, коли у поштовій скриньці вона виявила копію позовної заяви Особи 3. Просила визнати зазначений правочин недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.01.2018 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України у цивільній справі №6-1587цс16 відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним — інший з подружжя в такому випадку має право на компенсацію вартості своєї частки. Тому позивач має право позиватися до свого колишнього чоловіка з вимогою про відповідну компенсацію вартості 1/2 частини квартири. Враховуючи те, що її колишній чоловік (відповідач) повністю визнає її позов та успадкував 1/2 частину спірної квартири, грошей від примусового продажу належної йому частки вистачить для «поновлення порушеного права» його колишньої дружини. Тому суд уважає, що позивач не довела наявності підстав для визнання спірного правочину недійсним.
Що ж до пропуску спливу строку позовної давності, то суд вважає, що позивач його пропустила безпідставно. Вимоги про поновлення строку для захисту свого права цивільного позивач не заявляла. Жодних поважних причин пропуску позовної давності позивач та її представник суду не навели, а тому строк позовної давності для захисту судом права позивача з приводу оскарження спірного правочину сплив. Але суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову по суті, а не за строком.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30.01.2019 рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову по суті, оскільки Особа 1 не довела наявності обставин, які мають значення для справи та на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а відсутності письмової згоди позивача на продаж спірної квартири недостатньо для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі Особа 1 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підстави касаційного оскарження обґрунтовано тим, що суди не дали оцінки добросовісності сторін оспорюваного правочину та нотаріуса, який посвідчив договір за фіктивною заявою Особи 2 про те, що квартира придбана поза шлюбом. Покупець Особа 4 була обізнана про те, що квартира перебуває у спільній сумісній власності подружжя. Справу в суді першої інстанції розглянуто неповноважним складом, оскільки її заяву про відвід судді залишено без розгляду, при цьому провадження у справі не було зупинено до розгляду заяви про відвід іншим суддею. Крім того, відповідачі не зверталися до суду із заявою щодо пропуску строку позовної давності <…>.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Суди установили, що 26.04.85 Особа 1 та Особа 2 уклали шлюб, який розірвано рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 22.11.99.
На підставі договору купівлі-продажу від 27.02.97 на ім’я Особи 2 придбано квартиру за Адресою 1.
12.01.98 Особа 2 відчужив квартиру своїй матері — Особі 4.
Інформація 1 Особа 4 померла, її правонаступниками є відповідачі у справі (син та донька).
Відповідно до положень ст.16 закону «Про власність» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим законом і Кодексом про шлюб та сім’ю.
За змістом ст.23 КпШС УРСР, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Аналогічні норми містять Сімейний та Цивільний кодекси.
За вимогами чч.1, 2 ст.369 ЦК, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до ч.4 ст.369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
У постановах від 7.10.2015 у справі №6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі №6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Велика палата ВС у постанові від 21.11.2018 у справі №372/504/17 відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 7.10.2015 у справі №6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі №6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
З урахуванням викладеного відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження майном є підставою визнання цього правочину недійсним.
Враховуючи те, що письмова згода Особи 1 на відчуження Особою 2 належної подружжю на праві спільної сумісної власності квартири за Адресою 1 відсутня, договір про відчуження відповідачем нерухомого майна суперечить нормам ст.23 КпШС та є недійсним.
Із позовом про оспорення договору купівлі-продажу квартири від 12.01.98 Особа 1 звернулася до суду в листопаді 2016 року.
Згідно зі ст.71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється у 3 роки.
Відповідно до ст.75 ЦК УРСР («Обов’язковість застосування позовної давності») позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
За вимогами ст.80 ЦК УРСР, закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Відповідно до ст.76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і стст.78 і 79 цього кодексу.
У позовній заяві Особа 1 зазначила, що не пропустила строку позовної давності, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася у квітні 2016 року, коли на адресу її проживання надійшла позовна заява Особи 3 про визнання спадкових прав на квартиру.
Разом з тим Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в ст.76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Зазначена правова позиція викладена в постанові ВСУ від 22.02.2017 №6-17цс17.
Суди відмовили у позові за безпідставністю, між тим позов є обґрунтованим, а тому необхідно перевірити, чи мала Особа 1 об’єктивну можливість дізнатися про відчуження спільної квартири чоловіком без її згоди у межах строку позовної давності, чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного.
Оскільки моменту, з якого Особа 1 дізналася про порушення своїх прав, у справі не встановлено, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази у справі, судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з п.1 ч.3 ст.411 Цивільного процесуального кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Враховуючи допущені судами порушення процесуального права, ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з ч.3 ст.411 ЦПК.
Керуючись стст.411, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.01.2018 та постанову ДнАС від 30.01.2019 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!