Черно-белый процесс

ЕСПЧ определил, как нужно доказывать то, что судья был предвзятым

Сомнения в справедливости рассмотрения возникли потому, что все 4 судьи в свое время решали дела об аспектах имущественного спора. Однако нельзя было утверждать, что третье производство касалось тех же фактов или доказательств, что и первые два. Хотя заявительница подчеркивала неправильное оценивание доказательств в третьем производстве, потому что судьи не обратили внимания на некоторые документы, подтверждавшие ее право собственности.

Коли все ясно…

У своєму рішенні у справі «Ilie v. Romania» члени Європейського суду з прав людини одноголосно визнали заяву неприйнятною. Питання стосувалося передбачуваної відсутності неупередженості суддів у спорі щодо прав власності.

Суд постановив, що не існувало об’єктивного обґрунтування того, що 4 судді, які розглядали її спір щодо земельної ділянки, не були неупередженими. Судді не розглядали такі ж факти або докази, як у провадженні, до якого були залучені.

Рішення судів про відхилення заяви про упередженість одного судді та про відмову у відводі трьох інших суддів були основані на законі. Занепокоєння жінки щодо упередженості було безпідставним, її скаргу у зв’язку із цим питанням відхилили як явно необґрунтовану.

Заявниця Єлена Іліє є громадянкою Румунії, народилась у 1944 р. та мешкає в повіті Вилча. У 1991 р. її родичка відповідно до законодавства подала заяву про повернення земельної ділянки, націоналізованої комуністичним режимом. Згодом Є.Іліє успадкувала землю.

У 2005 р. приватні особи подали заяву про визнання недійсними документів про визнання права власності на землю. Суддя окружного суду M.V. постановив, що органи влади визнали, що допустили помилку під час видачі документів, а також те, що заявниця не мала можливості підтвердити право власності її родича на землю до націоналізації. Це рішення у
2007 р. скасував окружний суд, який визнав чинність документів і право на власність.

Через кілька місяців ті самі приватні особи намагались отримати наказ суду про те, що вони отримали права власності на землю за приписом. У 2008 р. колегія окружного суду, до якої входили M.V., G.D. та L.I., установила, що приватні особи володіли спірною землею протягом більше ніж 30 років.

У провадженні щодо повернення ділянки головував M.V. Заперечення заявниці у зв’язку з упередженістю судді, виявленою при слуханні попередньої справи, було відхилено у 2009 р., і суд задовольнив позов приватних осіб.

Апеляційна скарга заявниці на обидва рішення надійшла на розгляд до суддів M.V., G.D. та L.I., які намагалися взяти самовідводи у зв’язку з їх участю в попередньому слуханні. Проте ті заяви були відхилені. У листопаді 2009 р. окружний суд установив, що обидві сторони мали право власності на землю, але права опонентів заявниці були краще визначені.

Коли у Страсбурзі сумніваються в підозрах

Посилаючись на §1 ст.6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Є.Іліє скаржилася на те, що провадження, яке завершилось остаточним рішенням окружного суду від 24.11.2004, було несправедливим через відсутність неупередженості суддів, неправильне оцінювання доказів та неправильне тлумачення законодавства.

Посилаючись на ст.1 Першого протоколу («Захист власності») до конвенції, заявниця також скаржилася на порушення її прав у зв’язку з тим фактом, що її позбавили землі, яку вона отримала згідно із законодавством про реституцію майна.

Суд перевірив, чи твердження заявниці щодо відсутності неупередженості в третьому та остаточному провадженні були обґрунтовані. Побоювання виникли тому, що всі 4 судді свого часу вирішували справу про аспекти майнового спору. Проте було неможливо стверджувати, що третє провадження стосувалося тих самих фактів або доказів, що й перші два.

Фактично остаточне провадження стосувалося виключно порівняння прав власності сторін. Суд на підставі фактів мав установити, яке право власності було краще визначене. Не було можливості перевірити обґрунтованість попередніх рішень, які стали остаточними й підлягали виконанню. Хоча заяви та висновки попереднього провадження були відтворені в остаточному провадженні, до того часу вони стали res judicata та обов’язковими для виконання.

Заявниця також наполягала на неправильному оцінюванні доказів, оскільки суди в третьому провадженні не звернули уваги на деякі документи, які підтверджували її право власності. Проте ЄСПЛ зазначив, що судді першої та апеляційної інстанцій чітко визнали, що обидві сторони підтвердили права власності на основі наявних доказів, у тому числі попередніх рішень.

Крім того, заперечення заявниці у зв’язку з упередженістю судді M.F. та заяви M.V., G.D. та L.I. про самовідвід були відхилені після розгляду суддями, неупередженість яких не була поставлена під сумнів і які посилалися на чинне законодавство. Підстави для відхилення заперечення та заяв про самовідвід не були ні свавільними, ні необґрунтованими.

Загалом не існувало обґрунтування сумнівів заявниці в неупередженості суддів. Тому її скаргу із цього питання слушно відхилили як явно необґрунтовану.

При цьому, розглядаючи інші справи, Суд уже констатував, що сумнів є легітимним, навіть якщо він не призводить до суттєвих наслідків. Отже, суд може бути справедливим, але породжувати легітимні сумніви щодо своєї безсторонності. Натомість у Страсбурзі дійшли висновку, що сумніви можуть бути фактично необґрунтованими; достатньо того, що в розумної людини, на її погляд, вони викликають побоювання стосовно упередженості суду. Утім, є одне «але» — сумніви мають бути основані на фактичних обставинах, тобто припущення до уваги не беруться.

Розглянувши також інші питання, поставлені Є.Іліє, Суд постановив, що вони не демонстрували жодного порушення, і відхилив цю частину заяви як явно необґрунтовану.