Конвенция — не панацея

Когда требования национального законодательства к исковым заявлениям преобладают над европейскими стандартами

Конвенция о защите прав человека и основных свобод призвана гарантировать не теоретические или иллюзорные права, а те, которые являются практическими и эффективными. Это особенно касается гарантий, закрепленных в ст.6.

Спірний подарунок

Земельна ділянка належала двом власникам на праві спільного користування. У 2017 р. один власник подарував землю іншій особі, уклавши з нею договір дарування. У 2018 р. інший власник звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати зазначений договір недійсним і витребувати в іншого власника документи на ділянку. Та позивач допустив помилки, яких не виправив, незважаючи на те, що для цього суд надав йому час.

Тож ухвалою місцевого суду позовну заяву було визнано неподаною та повернуто. Не погоджуючись із ухвалою, власник землі оскаржив її в апеляційному порядку.

Апеляційний суд вердикт залишив без змін. Свою постанову він мотивував тим, що скаржник дійсно не виконав вимог суду першої інстанції, хоча мав на це достатньо часу.

Не задоволений такою позицією, власник ділянки звернувся до касаційної інстанції. У скарзі він наголосив, що висновки судів не відповідають обставинами справи та не ґрунтуються на нормах процесуального права. Рішення, винесені служителями Феміди, обмежують його право на доступ до правосуддя й тому є такими, що підлягають скасуванню.

На касаційну скаргу надійшов відзив. Подала його особа, якій подарували наділ. У документі вказувалося, що скаржник нахабно зловживає процесуальними правами. Адже раніше він уже позивався з тим же відповідачем щодо того самого предмета спору. І навіть отримав вердикти від усіх трьох інстанцій, якими його вимоги залишено без задоволення.

Сам скаржник зауважив, що доводи обдарованого є необґрунтованими, а тому не заслуговують на увагу ВС.

Обмежене право

Відмовляючи в задоволенні скарги, у постанові №705/5060/18 ВС зазначив таке. Відповідно до ст.6 конвенції кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Згідно зі ст.129 Конституції  основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У позовній заяві викладаються вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно із чч.5, 6 ст.177 Цивільного процесуального кодексу позивач зобов’язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються вимоги. До заяви про визнання акта чи договору недійсним додається також копія (або оригінал) оспорюваного документа або засвідчений витяг з нього. А в разі відсутності акта чи договору в позивача — клопотання про його витребування.

Відповідно до чч.1—3 ст.185 ЦПК суддя, установивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, установлених законом, протягом 5 днів з дня її надходження до суду постановляє ухвалу про залишення такої заяви без руху. Якщо позивач не усуне недоліків у строк, установлений судом, заява вважатиметься неподаною та буде повернена позивачеві.

Прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого Королівства» від 28.10.98 та «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001. У них зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду, за своєю природою, потребує регулювання з боку держави.

Якщо в законі визначено порядок учинення певних дій, такий порядок у силу вимог вітчизняного законодавства повинен дисциплінувати осіб, котрі звертаються до суду, та не допускати входження процесу в безладний рух, оскільки право на суд не є абсолютним.

Аналогічна позиція викладена в постанові ВС за результатами розгляду касаційної скарги цього ж громадянина.

Необґрунтовані доводи

Разом з тим відповідно до практики ЄСПЛ право на справедливий судовий розгляд, гарантоване в §1 ст.6 конвенції, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, аби сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права. Таким чином, це положення втілює «право на суд», право на доступ до якого є лише одним з аспектів. Однак ідеться про можливість скористатися додатковими гарантіями, викладеними в §1 ст.6 конвенції.

ВС нагадав, що національні органи влади, зокрема суди, мають розв’язувати проблеми тлумачення внутрішнього законодавства. Їхня роль обмежується перевіркою відповідності результатів такого тлумачення конвенції. Це стосується, зокрема, тлумачення судами процесуальних норм, таких як строки подання документів або подання апеляцій (рішення від 4.04.2019 у справі «Кунерт проти Польщі»).

Отже, залишивши позовну заяву без руху, суд першої інстанції поінформував позивача про обов’язок виправити недоліки заяви, а саме: привести її зміст та форму до вимог ЦПК. Оскільки позивач не виконав зазначених вимог і, отже, не вичерпав наявних засобів захисту свого права, перша інстанція, з якою погодився й апеляційний суд, дійшла обґрунтованого висновку про визнання позовної заяви неподаною та її повернення.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій обмежують право позивача на доступ до правосуддя, колегія суддів не бере до уваги з огляду на вищевикладене.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій є достатньо мотивованими.