Вектор конкурирующих требований

Если контрагент по недействительному правочину отчужил имущества третьему лицу, то в отношениях с новым приобретателем прежний владелец может использовать только веще-правовые способы защиты. Такое заключение сделал ВС в постановлении №712/15369/12, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

3 квітня 2019 року                           м.Київ                               №712/15369/12

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТРІЛЬЧУКА В.А.,
суддів: КУЗНЄЦОВА В.О., ПОГРІБНОГО С.О., СТУПАК О.В. (суддя-доповідач), УСИКА Г.І.—

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Особи 10, Особи 13, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.01.2017 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 15.06.2017.

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2012 року Особа 3 звернувся до суду з позовом до Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9, Особи 10, треті особи: приватний нотаріус Ужгородського нотаріального округу Кішкін Д.В., приватний нотаріус Мукачівського нотаріального округу Переста Я.О., орган опіки та піклування Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про визнання договору купівлі-продажу та дарування житлової квартири недійсними.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 14.09.98 між ним та Особою 4 укладений договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1 і цей договір укладений, коли Особа 6 та Особа 8 були неповнолітніми, але за наявності висновку органу опіки та піклування, в якому зазначено, що при продажу квартири дотримані всі вимоги законодавства при наданні дозволу на відчуження майна. Маючи намір заселитись у квартиру, оскільки вона є його приватною власністю, дізнався, що невідомі особи в спірній квартирі проводять ремонт, і від них стало відомо, що Особа 4, Особа 5, Особа 6, Особа 7 та Особа 8 12.08.2011 уклали договір купівлі-продажу квартири з Особою 14, посвідчений приватним нотаріусом Перестою Я.О. 23.12.2011 Особа 14 цю квартиру подарував Особі 10. Відповідачі не бажають її звільнити у добровільному порядку, а тому він змушений звернутися до суду із цим позовом.

Враховуючи викладене, Особа 3 просив визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1 від 12.08.2011, укладений між Особою 4, Особою 5, Особою 6, Особою 7, Особою 8 та Особою 14, який посвідчено приватним нотаріусом Перестою Я.О., та договір дарування цієї квартири від 23.12.2011, укладений між Особою 14 та Особою 10, посвідчений приватним нотаріусом Кішкіним Д.В. Визнати за ним право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 14.09.98 та зобов’язати Особу 15, Особу 5, Особу 6, Особу 7, Особу 8, Особу 16 та Особу 10 повернути її та не чинити перешкод у користуванні, розпорядженні та володінні нею.

У жовтні 2012 року Особа 10 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 3, третя особа — приватний нотаріус Ужгородського нотаріального округу Кішкін Д.В., про визнання добросовісним набувачем за договором дарування.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на момент посвідчення договору дарування квартири Особа 14, яка померла та правонаступником якої є Особа 17, була належним власником квартири, право власності на об’єкт зареєстроване, що підтверджувалося відповідними правовстановлюючими документами. При посвідченні договору дарування нотаріус перевірив відсутність обтяжень на квартиру, і в Особи 14 були правові підстави укладати договір дарування спірної квартири.

З урахуванням викладеного Особа 10 просила визнати її добросовісним набувачем квартири за Адресою 1.

Рішенням Ужгородського міськрайсуду від 23.01.2017 позов Особи 3 задоволено. Визнано недійсними договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1 від 12.08.2011, укладений між Особою 4, Особою 5, Особою 6, Особою 7, Особою 8 та Особою 14, посвідчений приватним нотаріусом Перестою Я.О., та договір дарування цієї квартири від 23.12.2011, укладений між Особою 14 та Особою 10, посвідчений приватним нотаріусом Кішкіним Д.В. Визнано за Особою 3 право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 14.09.98 та зобов’язано Особу 15, Особу 5, Особу 6, Особу 7, Особу 8, Особу 16 та Особу 10 повернути її, не чинити перешкод у користуванні, розпорядженні та володінні нею.

У задоволенні зустрічного позову Особі 10 відмовлено.

Задовольняючи позов Особи 3, суд першої інстанції виходив з того, що договори купівлі-продажу та дарування оформлені тоді, коли відповідачі власниками спірної квартири не були. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову Особи 10, суд виходив з того, що вимоги про визнання добросовісним набувачем не підлягають задоволенню, оскільки квартира вибула з володіння її власника незаконно.

Ухвалою АСЗО від 15.06.2017 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що договори купівлі-продажу та дарування укладені відповідачами, коли власниками спірної квартири вони не були, і це призвело до протиправного позбавлення права власності позивача на майно, а тому такі договори підлягають визнанню недійсними із зазначених підстав, що виключає підстави для задоволення зустрічного позову Особи 10.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У липні 2017 року представник Особи 10, Особа 13, подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайсуду від 23.01.2017 та ухвалу АСЗО від 15.06.2017, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове — про відмову в задоволенні вимог Особи 3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що Особа 3 не був зареєстрованим власником спірної квартири згідно з вимогами ЦК Української РСР, тому в розумінні ст.3 ЦК не може бути позивачем у справі, оскільки його права оспорюваними договорами не порушуються. Особа 14 та Особа 10 є добросовісними набувачами і підстав скасовувати наведені договори в суду не було. Крім того, позивач обрав неправильний спосіб захисту своїх прав, оскільки до правовідносин, що склалися між сторонами, не може бути застосована реституція.

У лютому 2018 року від Особи 3 надійшли заперечення на касаційну скаргу, де було вказано, що він, придбавши квартиру, протягом 20 років не може до неї заселитися.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7.07.2017 відкрито касаційне провадження у справі, та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу <…>.

У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою ВС від 20 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з ч.1 ст.402 ЦПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст.400 цього кодексу <…>.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення первісного позову Особи 3 — скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні зустрічного позову Особи 10 не оскаржувалися, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Суд установив, що 14.09.98 між Особою 3 та Особою 4 укладений договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1.

Рішенням Ужгородського міськрайсуду від 21.05.2010 у справі №2-4450/11 позов Особи 6 задоволено. Визнано недійсним п.12 рішення Виконавчого комітету Ужгородської міськради від 22.07.98 №115 про надання дозволу Особі 4 на посвідчення угод про відчуження майна від імені неповнолітньої Особи 19, Інформація 1, та Особи 8, Інформація 2, та договір купівлі-продажу квартири за Адресою 1, посвідчений 14.09.98

Ухвалою АСЗО від 18.11.2010 рішення Ужгородського міськрайсуду від 21.05.2010 залишено без змін.

Ухвалою ВСС від 4.05.2011 скасовано рішення Ужгородського міськрайсуду від 21.05.2010 та ухвалу АСЗО від 18.11.2010, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Ужгородського міськрайсуду 10.10.2011 позовну заяву Особи 6 до Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 7, Особи 8, Виконкому Ужгородської міськради, приватного нотаріуса Особи 20 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання недійсним рішень Ужгородської міськради залишено без розгляду.

Після скасування ВСС рішень суду першої та апеляційної інстанцій у справі №2-4450/11 і до залишення позову Особи 6 без розгляду, 12.08.2011 Особа 5, Особа 6, Особа 7, Особа 8 уклали договір купівлі-продажу квартири з Особою 14, посвідчений приватним нотаріусом Перестою Я.О., а 23.12.2011 Особа 14 подарувала на підставі договору дарування цю квартиру Особі 10.

Звертаючись до суду з позовом, Особа 3 просив визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири від 12.08.2011, укладений між Особою 4, Особою 5, Особою 6, Особою 7, Особою 8 та Особою 14, який посвідчено приватним нотаріусом Перестою Я.О., та договір дарування цієї квартири від 23.12.2011, укладений між Особою 14 та Особою 10, посвідчений приватним нотаріусом Кішкіним Д.В., визнати за ним право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 14.09.98 та зобов’язати відповідачів повернути її, не чинити перешкод у користуванні, розпорядженні та володінні нею, оскільки ці договори укладалися між сторонами, коли відповідачі не були власниками квартири.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК 2004 року, ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду по захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У ч.1 ст.15 ЦК визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду по захист наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб’єктивного цивільного права чи інтересу в потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб’єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов’язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може стикнутися з проблемою, коли одні й ті самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб’єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред’явлення іншої.

Отже, з’являється кілька шляхів досягнення кінцевої мети — відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб’єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (становлять зміст захисних зобов’язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає в тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж протиправної поведінки виникають і паралельно існують кілька суб’єктивних прав, які мають одне й те ж призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де кілька позовів об’єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними: права належать одній особі й спрямовані на задоволення одного й того самого інтересу. Задоволенням однієї із цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, оскільки вважалося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб’єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди щодо відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема, у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов’язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов’язальних) відносинах один з одним.

В окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їхньою участю як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у ст.388 ЦК, що є неприпустимим.

У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав власника: позивач заявляє зобов’язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсними угод (купівлі-продажу та дарування), укладених без його волевиявлення з третіми особами, тоді як йому надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов.

Задоволення вимог Особи 3 про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 12.08.2011 та договору дарування від 23.12.2011 не зумовить бажаних для нього наслідків — повернення квартири за Адресою 1 в його власність, оскільки після першого правочину ще один раз змінилися набувачі квартири. Таким чином, спосіб захисту, який обрав позивач, є неефективним, цей спосіб не відповідає завданням цивільного судочинства — ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Прикметно, що застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребуване в них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції та свободі договору.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення ч.1 ст.388 ЦК застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право людини на доступ до правосуддя, а ст.13 — на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу щодо захисту цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект.

Таким чином, метою ефективного способу захисту є забезпечення поновлення порушеного права, адекватність наявним обставинам.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№19336/04) Європейський суд з прав людини вказує, що дія ст.13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту в спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов’язання за цим положенням. Межі обов’язків за ст.13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються відповідно до ст.13 конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці («Kudla v. Poland», №30210/96).

ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 9.12.2010, яке набуло статусу остаточного 9.03.2011, вказав, що п.1 ст.6 конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає право не тільки ініціювати провадження, але й отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutit v Croatia», п.25).

Крім того, ЄСПЛ у своїй практиці, а саме — у рішеннях від 13.05.80 в справі «Артіко проти Італії» (п.35), від 30.05.2013 в справі «Наталія Михайленко проти України» (п.32), зазначає, що конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Таким чином, узагальнюючи викладене, ВС дійшов висновку про те, що Особа 4, Особа 5, Особа 6, Особа 7, Особа 8 не мали права відчужувати квартиру за Адресою 1, проте в задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивач як власник наділений правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання за рішенням суду цього та наступних правочинів недійсними, адже добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна з незаконного володіння (віндикація).

Узагальнюючи викладене, ВС дійшов висновку, що оскаржувані рішення в частині задоволення первісного позову Особи 3 ухвалені з порушенням норм матеріального права, а тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового — про відмову в задоволенні позову Особи 3.

Згідно із ч.13 ст.141 ЦПК, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з Особи 3 на користь Особи 10 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 558,00 грн. за подання касаційної скарги.

Керуючись стст.141, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника Особи 10, Особи 13, задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.01.2017 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 15.06.2017 в частині задоволення первісного позову Особи 3 скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Особи 3 до Особи 4, Особи 5, Особи 6, Особи 7, Особи 8, Особи 9, Особи 10, треті особи: приватний нотаріус Ужгородського нотаріального округу Кішкін Д.В., приватний нотаріус Мукачівського нотаріального округу Переста Я.О., орган опіки та піклування Ужгородської міськради Виконкому, про визнання договору купівлі-продажу та дарування житлової квартири недійсними відмовити.

Стягнути з Особи 3 на користь Особи 10 судовий збір у розмірі 558,00 грн. за подання касаційної скарги.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.