Компенсация за экспроприацию

ЕСПЧ запретил государствам умывать руки, когда те, кому она делегирует полномочия, их не исполняют

Экспроприация ради благой цели — неудобство, с которым граждане вынуждены мириться. Но, когда возмещения ожидаешь почти 40 лет, дискомфорт трансформируется в трагедию и нарушение Конвенции о защите прав человека и основных свобод. А нехватка денежных средств у исполнителей государственного заказа покрывается за счет казны.

Заради руху вперед

Те, що на місці його ферми планують прокласти дорогу, Франко Арнабольді, заявник у справі «Arnaboldi v. Italy», дізнався в 1980 році. Не гаючи часу, місцева префектура дозволила будівельникам зайняти його володіння — понад 2 га. Хоча було зрозуміло, що організувати там проїжджу частину планували на довше.

Лише в 1989 р. компанія, яка прокладала дорогу, вирішила виділити заявникові аванс за відібрану землю в розмірі €50 тис. Чи то не погоджуючись із визначенням виплати, чи то ще з якихось причин забрати суму він відмовився, і вона осіла на рахунку якогось депозитного фонду. Але, по суті, угоди про вилучення майна було досягнуто.

Тоді Ф.Арнабольді проклав маршрут до суду, де поскаржився на недотримання процедури щодо усуспільнення його ділянки, прострочене рішення про експропріацію та, зрозуміло, вимагав компенсації за втрату майна та шкоду, заподіяну його землі після будівництва.

Компанія — ініціатор того самого обурливого для фермера авансу просила про відхилення позову, оскільки учасником подій стала після початку робіт, коли об’єдналася з іншою юридичною особою. Знайшовши належного відповідача, заявник направив свої вимоги до нього. Коли ж компанія, яка заварила всю цю кашу на його землі, спробувала повторити фінт попередниці, юстиція була не на її боці. Суд виявив, що земля була перетворена на зону будівництва дороги задовго до експропріаційного декрету. Тому за ту площу, яка потрапила під нищівну дію, заявникові присудили €300 тис. як відшкодування.

Низка чорно-білих смуг

Одначе грошей Ф.Арнабольді так і не побачив. Епопею з апеляційним оскарженням затіяла та сама компанія, з якою об’єднався відповідач. Очевидно, платити за його рахунками мала саме вона, але, як на те, сама ледь зводила кінці з кінцями.

До того ж апеляційній інстанції довелось ініціювати переоцінку вартості майна, бо на час перегляду змінилося законодавство. Утім, ця подія, можна сказати, була на користь заявника, адже після проведення експертизи сума відшкодування зросла до €621 тис. А те, що боржник був банкрутом, за свідченням суду, не спростовувало того доказу, що держава делегувала компанії провадити експропріацію від її імені та за бюджетні кошти.

Однак цього разу дорогу до вистражданої компенсації заявникові перекрили ліквідатори відповідача, які намагалися віддавати гроші більш серйозним кредиторам, маючи на руках удвічі меншу, ніж потрібно, суму від продажу будівлі згаслого підприємства. Та ще й на додачу експерт вирішив отримати плату за проведену роботу (€11 тис.) у заявника.

Отже, йому не залишалось іншого виходу, крім того, щоб вимагати вже в держави в порядку адміністративного судочинства повернення землі чи справедливої компенсації за її втрату. Проте до компенсації мова навіть не дійшла. Як наслідок, за свої пошуки відшкодування заявник поплатився ще й житлом, яке в нього забрала виконавча служба. Таке собі повторне вилучення від імені держави як бонус.

Посягання на власність

Про те, що державі завдячує тільки тим, що двічі залишився без даху над головою, Ф.Арнабольді вирішив повідомити Європейський суд з прав людини. Зрозуміло, представники уряду хотіли якнайшвидше закрити справу про фактичне пограбування громадянина, але в який спосіб! Йому намагались інкримінувати невичерпання національних засобів.

У другій частині своїх контраргументів уповноважені державою суперечили самі собі. Оскільки несплату суми, присудженої заявникові апеляційною інстанцією, назвали «результатом відсутності фінансових ресурсів», за який держава відповідати не може.

Громадянин відписав на цей пасаж, провівши екскурс в історію законодавчих змін. Нагадав, що принцип спільної відповідальності держави та юридичної особи, якій делеговано проведення експропріації, упровадили в 1995 р. А до цього часу єдиним відповідальним за процес касаційна інстанція визначила компанії, яких уповноважили на вжиття заходів.

У зв’язку із цим Ф.Арнабольді вважав, що держава мала нести відповідальність за порушення ще тоді, коли зникла будь-яка надія на отримання виплати компенсації за експропріацію через банкрутство компанії-відповідача. Та й власником експропрійованої землі врешті-решт значилася держава.

У Страсбурзі нагадали: хоча згідно з конвенцією та протоколами до неї неспроможність приватної компанії не повинна приводити до відповідальності держави, остання не може уникнути відповідальності шляхом делегування своїх зобов’язань перед приватними організаціями або приватними особами.

На думку Суду, здійснення державних функцій, які зачіпають права та свободи, закріплені в конвенції, імовірно, передбачають відповідальність держави незалежно від форми, в якій повноваження повинні виконуватися. Звідси випливає, що Італійська Республіка мала здійснювати контроль протягом усього процесу експропріації, включно з виплатою компенсації, а її бездіяльність призвела до порушення Першого протоколу до конвенції.

А чи провинилася судова система, коли не довела виплату компенсації до логічного завершення? Апеляційна інстанція визнала, що уповноважена на експропріацію компанія повинна була виплатити заявникові відшкодування. Проте рішення потягло за собою окрему процедуру виконання, що суперечить практиці Суду. Це означає, що відмова влади вжити необхідних заходів для реалізації накладених апеляцією зобов’язань гальмувала право особи на ефективний судовий захист, гарантований у §1 ст.6 конвенції.

Підсумовуючи, можемо зазначити, що уряд, який аж ніяк не хотів підписуватися під експропріацією, завинив Ф.Арнабольді €880 тис. На покриття судових витрат, які у свій час удруге залишили заявника без дому у Страсбурзі додатково виділили кошти. От тільки хепі-енду він чекав 40 років.