Без паспорта — без старости

ЕСПЧ решил, что пенсию должны получать даже враги государства

Отказав в материальном обеспечении апатриду, который был гражданином стертой с карты мира Югославии, правительство защищало собственных жителей. Аргументировало свою позицию тем, что социальная помощь гражданам обязательная, а защита экономической безопасности страны выше долга перед проживающими на ее территории. В итоге государство провинилось и перед обделенным, и перед Конвенцией о защите прав человека и основоположных свобод.

Чужий серед своїх

Після розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії заявник у справі «Aleksic v. Slovenia» вирішив зберегти анульоване громадянство, але ще з 1977 р. постійно проживав на території Словенії. Крім того, він продовжував нести службу в Югославській народній армії, яка була учасницею збройного конфлікту на батьківщині його дітей. У результаті так званої десятиденної війни Словенія стала незалежною, а заявник зажадав спокою та, маючи право дострокового виходу на пенсію, вирішив ним скористатись. І, коли звернувся до військового управління, там не побачили перепон для задоволення його прохання, підтвердивши, що він ніколи не отримував так званої ранньої пенсії від фонду югославської армії.

Для оформлення зазначеного права йому перш за все потрібно було одержати громадянство новоутвореної республіки. Проте уряд не задовольнив його бажання отримати словенський паспорт, обґрунтувавши відмову тим, що заявник не проживав на території держави наприкінці 1991 та на початку 1992 рр.

Перебування за кордоном він пояснив тим, що в цей час разом зі своєю армією вирушив до Сербії. Зробив це тому, щоб потім одразу вийти з військових лав і тим самим виконати обов’язкову умову виходу на пенсію. Утім, задля збору документів для її оформлення вдруге покинув Словенію.

Уважаючи, що повністю готовий до забезпечення старості, чоловік заявив фонду про намір оформити пенсію. Йому відповіли, що занадто молодий, тобто не виконав вікової умови пенсійного права за військовими правилами. Суд пізніше не знайшов у цій відповіді жодного порушення.

Отже, з військовою пенсією не склалося, залишалося чекати звичайної — за віком, яку повинні виплачувати в тому числі колишнім військовослужбовцям. Її оформити теж не вдалося, тому своє право на гідну старість заявник знову відстоював у суді, де йому нагадали про те, що він не завжди в Словенії мав статус постійного жителя, а тому на права пенсіонерів розраховувати не може. Урешті-решт заявника взагалі заплутали — зазначили, що він усе-таки дотягнув до вимоги статусу постійного резидента, але разом з тим не наполягав на своїх пенсійних правах станом на 25 червня 1991 р., тому держава вважала, що він їх не потребує.

Чоловік удруге спробував стати громадянином Словенії, щоб питання відпало саме собою, і йому ввімкнули тьмяне світло в кінці тунелю — пообіцяли видати паспорт, але не просто так. Потрібно було виконати одну умову — довести, що в нього відсутні зв’язки з батьківщиною, а отже, позбутися югославського паспорта. Після цього громадянство через натуралізацію було надане, а пенсія — призначена. З одним великим «але» — соціальний статус він отримав разом із паспортом, а до того часу згідно із законом уважався невидимим для соціальних виплат.

Після третього судового кола заявнику роз’яснили, що пенсія заднім числом — не його привілей, на неї можуть претендувати лише ті, хто завжди був словенським громадянином. Конституційна юрисдикція взагалі не вбачала в цих утисках порушення прав заявника, які мали серйозні наслідки для нього. Із цим багажем рішень та відмов він звернувся у Страсбург.

Війна війною, а пенсія — за розкладом

Вищезазначені критерії призвели до 11-річної економії виплат. Європейський суд з прав людини розглянув скаргу у світлі ст.1 Першого протоколу до конвенції.

Позиція уряду базувалася на тому, що заявник не може претендувати на статус жертви, оскільки мав сербське громадянство у відповідний час і міг просити про виплату військової пенсії у своєї держави, але не зробив цього. Головним аргументом був пріоритет власних громадян, що зумовлює першочергову відповідальність за їх соціальне забезпечення. Неоднозначне рішення заявника залишити сербське громадянство фактично зав’язало руки державі, яка була не проти прийняти його як свого.

Крім того, Любляна вирішила нагадати, що заявник залишався на дійсній військовій службі в армії агресора після того, як Словенія проголосила незалежність, і покинув країну разом з протилежною стороною конфлікту, хоча міг приєднатися до територіальної оборони.

Суд вирішив визначитися зі статусом заявника як військовослужбовця та дійшов висновку, що в його випадку доречна аналогія з відставними військовослужбовцями ЮНА зі словенським громадянством.

Заявника запевняли, що виплати за попередні роки не передбачені для громадян, які стали такими шляхом натуралізації. Гроші призначені лише для громадян, які набули статусу за ст.40 профільного закону.

Утім, в ЄСПЛ зауважили, що уряд не висунув ніяких аргументів щодо відмінностей між двома групами бенефіціарів. Те, що скаржник виконав умови для отримання права на військову пенсію відповідно до вимог станом на 1 лютого 1992 р., зрівняло його в правах з іншими громадянами.

Словенія не мала права відмовлятися від обов’язку щодо виплат відповідно до ст.14 конвенції на тій підставі, що це питання в той час не регулювалось угодою про правонаслідування. Подібний випадок описаний у прецеденті, яким стало рішення у справі «Ribać v. Slovenia». До того ж той факт, що заявник відмовився від сербського громадянства після 1999 р., не виправдовує позиції уряду, який хотів умити руки.

Тож Євросуд визнав порушення ст.14 в поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до конвенції. 11-річну затримку з виплатою пенсії в сумі €70 тис. заявник повинен отримати впродовж трьох місяців.