Промолчать нельзя сказать,

или Как информирование о факте насилия над ребенком коррелируется с концептом конфиденциальности медиации?

Кардинально противоположное виденье форм общественных правоотношений формируется у юриста едва ли не ежедневно, а затем так же легко и уже привычно изменяется. Ключевая цель такого быстрого реагирования: стимулировать, регулировать и защищать правоотношения, а главное — предотвратить правонарушения. Однако есть права человека, влияние на обеспечение которых в государстве, даже при активной работе всех ветвей власти, остается недостаточно эффективным. К ним принадлежат защита прав детей и права на детство.

Буденна жорстокість

Попри дію низки вітчизняних та міжнародних правових актів, ключовим серед яких є Конвенція ООН про права дитини, дедалі більша кількість науковців закликає до сприйняття насильства та жорстокого поводження з дітьми як серйозної та актуальної проблеми. Проблеми, справжніх масштабів якої ніхто не зможе назвати, бо більшість жертв дуже рідко розповідає про те, що сталося, оскільки потерпає відразу від двох кривдників. Першого — особи, яка вчинила насильство, і другого — страху повторних фізичних або сексуальних, психологічних чи соціальних страждань.

Дитина, як показує низка наукових досліджень, не може почуватися безпечно в жодному середовищі. Насильство та жорстоке поводження дітей з однолітками не є чимось незвичним, а на тлі розвитку кіно- та телеіндустрії вважається елементом гартування «справжнього лідера». Водночас 30—40% усіх знущань над дитиною відбувається в сім’ї.

Проте діти бояться авторитету батьків і переважно нікому не розповідають про насильство з боку батька, матері або когось іншого з родини. Також їх непокоїть той факт, що після повідомлення про скоєне вчителям або працівникам правоохоронних органів доводиться повертатися додому. Подальший перебіг подій може мати такі варіації.

Скарга неповнолітнього на жорстоке поводження може спричинити як позитивний (проявів насильства більше не буде), так і негативний ефект. Конкретні негативні наслідки для дитини, яка розповіла про знущання з боку члена родини, можуть як залишитися незмінними, так і почастішати. Пік жорстокості з боку дорослих припадає на перший та наступний дні після того, як відповідна інформація стала відома третім особам.

Досить часто розповідь дитини про те, як з нею поводяться вдома, негативно впливає на репутацію всієї сім’ї. І тоді вона може зазнати знущань від решти членів родини. Подібні наслідки змушують дітей мовчати.

Види насильства

Жорстоке ставлення до дитини і нехтування її інтересами можуть мати різні види й форми, але їх наслідками завжди є серйозна шкода для її здоров’я, розвитку та соціалізації, а інколи навіть є загрозою для життя чи причиною смерті. Незалежно від того, хто вчиняє подібні протиправні дії, науковці виділяють 4 основні форми жорстокого поводження з дітьми.

Фізичне насильство — це дії або відсутність дій з боку батьків чи інших дорослих, що шкодять здоров’ю дитини, порушують її розвиток і позбавляють життя. Це залучення дитини до вживання наркотиків, алкоголю, пропонування їй отруйних речовин або медичних препаратів, які викликають одурманювання (наприклад снодійного, не виписаного лікарем), а також спроби задушення та потоплення. Фізичне насильство — це фізичний напад (катування), воно майже завжди супроводжується словесними образами та психічною травмою.

Сексуальне насильство або розбещення — це будь-які сексуальні стосунки/взаємодія з дитиною, в яких остання використовується дорослим або іншою дитиною для задоволення сексуальних потреб. До сексуального розбещення відносять також залучення дитини до проституції, порнобізнесу, підглядання за нею. Такий вид насильства може вчиняти той, кому дитина довіряє, а також будь-яка особа, наділена владою, повноваженнями й функцією контролю над нею.

Нехтування інтересами і потребами дитини (економічне насильство) полягає у відсутності належного забезпечення основних потреб в їжі, одязі, житлі, вихованні, медичній допомозі з боку батьків чи осіб, які їх заміняють, у силу об’єктивних причин чи без таких. Типовим прикладом цього є залишення неповнолітнього без догляду, що часто призводить до нещасних випадків та інших небезпечних для життя і здоров’я наслідків.

Насильство в закладах освіти має різну природу й характер, проявляється у формі як одноразових насильницьких дій, так і постійних знущань, принижень і систематичного цькування. Найчастіше булінг спостерігається там, де контроль з боку дорослих слабкий або його немає взагалі. У деяких випадках дитину можуть піддавати знущанням і поза територією школи або навіть удома, коли її продовжують цькувати, надсилаючи образливі повідомлення на телефон або через соціальні мережі.

Шкільне насильство — надзвичайно складна проблема, і під час її вирішення необхідно враховувати різні фактори. Такий комплексний підхід передбачає участь самих учнів; залучення батьків, педагогічних керівників і громади; взаємозв’язок політики, законодавства та практики; визначення індикаторів насильства й дотримання принципів прав людини з урахуванням їх універсального характеру і культурних традицій.

Суперечність статусу

Факт подібної поведінки з боку як дорослих, так і неповнолітніх має бути доведений до відома компетентних органів та соціальних служб. З подібним повідомленням мають звертатися всі, хто став свідком або кому стало відомо про подібний акт антисоціальної поведінки. Проте поведінка медіатора, який дізнався про це під час процедури медіації, видається досить дискусійною.

По-перше, теза про те, що про подібну інформацію потрібно негайно повідомляти правоохоронцям, суперечить одному з фундаментальних та базових принципів медіації — конфіденційності. Він гарантує кожній зі сторін, які погодилися на такий спосіб урегулювання конфлікту, що все сказане залишиться таємницею.

Детальне вивчення відповідних доктринальних положень не допомогло сформувати єдино правильну модель поведінки медіатора. Науковці наводять низку аргументів на користь як дотримання принципу конфіденційності, так і негайного повідомлення правоохоронців про факт насильства над дитиною.

Вітчизняне регулювання в проекті

Щоб переконатися в правильності тих чи інших дій, розглянемо положення нормативно-правових актів (як українських, так і міжнародних), що визначають стандарти проведення медіації, а також регламентують правила поведінки медіатора у випадках, коли йому стала відома інформація про скоєння однією зі сторін медіації злочину.

У проекті закону «Про медіацію» (№3665), який прийнято в першому читанні, досліджуване питання ніяк не висвітлене. Є лише невелика згадка про можливість розголошення медіатором отриманої конфіденційної інформації іншій стороні конфлікту, якщо про це немає прямої заборони від особи, яка повідомила цю інформацію.

Щодо можливості застосування медіації у випадку, коли сторонами є злочинець і потерпілий, у ч.4 ст.3 проекту застережено: якщо сторона медіації скоїла тяжкий або особливо тяжкий злочин, медіація може бути проведена виключно щодо обсягу та способу компенсації завданої шкоди. Таким чином, можна стверджувати, що новий та прогресивний закон «Про медіацію», як його анонсують нардепи, не дасть відповіді на досліджуване питання.

Утім, вітчизняний законодавець у Державному стандарті соціальної послуги посередництва (медіації), який нині є визначальним нормативно-правовим актом у сфері медіації, передбачив: соціальна послуга в частині проведення медіації не застосовується між потерпілим та особою, яка вчинила правопорушення або злочин, у випадках насильства в сім’ї, торгівлі людьми, жорстокого поводження з дітьми. Отже, народні депутати пропонують «соломонове рішення» для розв’язання досліджуваного питання.

Проте досить часто під час розгляду, здавалося б, типових конфліктних ситуацій між подружжям або за участю дітей з’ясовується, що причина конфлікту — насильство з боку однієї зі сторін медіації, про що медіатор не був заздалегідь повідомлений. Що робити в такому випадку і як повідомлення правоохоронним органам про факт насильства корелюється з принципом конфіденційності? Відповідь на це складне запитання спробуємо відшукати в нормативних актах інших держав та міжнародних організацій.

Міжнародні рекомендації

Так у п.30 рекомендації №R(99) Комітету міністрів Ради Європи державам-членам, які зацікавлені в організації медіації в кримінальних справах, закріплено, що, незважаючи на узгоджений принцип конфіденційності, інформація про можливу небезпеку злочинів, про яку може стати відомо під час зустрічі, передається відповідним зацікавленим особам чи органам.

Наприклад, законодавець Молдови у ч.5 ст.6 закону «Про медіацію» передбачив, що медіатор не зобов’язаний дотримуватися конфіденційності інформації, що стала йому відома, якщо її розкриття спрямоване на захист вищих інтересів дитини або на попередження та/або припинення злочину. Також він має повідомити про цю інформацію компетентним органам. Тобто захист інтересів та прав дитини вважається вищою цінністю.

Аналогічної позиції дотримуються й законодавчі органи Європейського Союзу — Європейський парламент та Рада ЄС. Вона знайшла втілення в ст.7 директиви №2008/52/ЄС про деякі аспекти посередництва (медіації) в цивільних та комерційних справах. Документ установлює, що принцип конфіденційності медіації не є абсолютним у випадках, коли це необхідно для громадського порядку, особливо для забезпечення захисту першочергових інтересів дітей, або для запобігання будь-якому посяганню на фізичну чи психологічну безпеку людини.

Має право, але не зобов’язаний

Наведені правові позиції дозволяють однозначно стверджувати, що концепт конфіденційності медіації не є абсолютним. У такому випадку медіатор має право повідомити про факт насильства або жорстокого поводження з дитиною, який став йому відомий під час процедури.

Що стосується механізму повідомлення, то вбачається, що медіатор має право звернутися до правоохоронних органів чи соціальних служб із заявою про факт насильства, про який йому стало відомо. До неї додаються копії документів, які підтверджують статус медіатора, а також згоду учасників на проведення медіації.

Утім, медіатор має право, а не зобов’язаний учиняти подібні дії. Ця позиція зумовлена тим, що такий крок має відповідати внутрішньому переконанню медіатора, а також його впевненості в тому, що інтереси дитини не вдасться захистити без утручання уповноважених осіб.

Проте, як показали результати дослідження, проблему необхідно врегулювати на законодавчому рівні. Оскільки, на думку більшості спеціалістів, медіація між сторонами, які виступають у ролі агресора і жертви насильства, майже неефективна. Тож потрібно розробити модель поведінки медіатора, яка максимально сприяла б захисту прав та інтересів дитини, котра стала жертвою насильства.

КОМЕНТАРІ ДЛЯ «ЗіБ»:

Тетяна БІЛИК,
сімейний медіатор, психолог-практик і психотерапевт:

— Перед початком процедури сторони та медіатори підписують договір про входження в процес медіації, в якому одним з пунктів є питання про дотримання принципу конфіденційності. Там прописано, що вся отримана інформація є конфіденційною, за винятком випадків, коли медіатор дізнається про загрозу або факт насильства щодо другої сторони, дитини або третіх осіб. Тоді медіатор повинен поінформувати відповідні органи, щоб уникнути можливих наслідків.

Бувають випадки, коли до медіації вдаються сім’ї, в яких були виявлені факти насильства, і сторони вже понесли відповідальність за скоєне. Але, щоб запобігти подальшій загрозі насильства, сім’ї потрібно допомогти домовитися про подальшу взаємодію або вирішити конфліктну ситуацію, наприклад через шлюборозлучний процес або поділ майна. У таких ситуаціях медіатор співпрацює зі службою, яка направила сім’ю, враховуючи відомості про скоєні правопорушення. При цьому інформація, яка не стосується факту або загрози насильства, є конфіденційною.

Кожен сімейний медіатор перед входженням у процес медіації повинен визначитися, чи готовий він працювати з подібними категоріями справ, чи володіє необхідною компетенцією, щоб допомогти в цих питаннях.

Анжеліка ГОЛОВЧЕНКО,
сімейний адвокат, сімейний медіатор:

— На мою думку, принцип конфіденційності в медіації доцільно розширити, коли мова йде про порушення прав дітей. Так, розширюється принцип добровільності в питаннях захисту прав споживачів, коли бажання однієї сторони скористатися правом на медіацію для вирішення спору на початковому етапі кореспондується з обов’язком  другої сторони взяти в ній участь (спробувати, так би мовити), а вже в процесі прийняти рішення про подальшу участь у медіації.

Медіатор, перш ніж вирішити питання щодо звернення до правоохоронних органів чи відповідних соціальних служб із приводу виявленого факту насильства або жорстокого поводження з дитиною, має володіти достовірною та об’єктивною інформацією про строки та способи захисту прав дитини цими органами. Він має розуміти, якою буде ефективність їхніх дій, яким чином вони захищають права та інтереси дитини, наскільки ці дії розмірні з порушеннями інтересів дитини, які стали відомі медіатору.

Більше того, медіатор має провести бесіду з дитиною (за її бажання та реальної можливості для цього), а також переконатися, що зробив усе від нього залежне, аби бути впевненим, що кривдник не усвідомлює значення своїх дій або є ймовірність, що в подальшому такі дії триватимуть і що, крім нього (медіатора), більше ніхто не подасть такої заяви. Адже мета захисту та розширення поняття «конфіденційність» полягає в тому, що дитина після захисту з боку держави не повинна потрапити в умови, ще гірші та несприятливіші за ті, коли її піддавали насильству та жорстокому поводженню.