От рождения до смерти

Факты, которые имеют юридическое значение и не могут быть подтверждены по месту жительства, удостоверяет Фемида

Установление фактов, от которых зависят личные или имущественные права физических лиц, в судебном порядке возможно лишь тогда, когда законодательством не предусмотрено другого порядка их установления. Об этом идет речь в обобщении, сделанном Апелляционным судом Черниговской области.

Невідкладний розгляд

В узагальненні практики розгляду судами Чернігівської області справ щодо захисту майнових і немайнових прав, порушених у зв’язку з конфліктом на Донбасі, підкреслюється: у ст.21 Конституції встановлено, що всі люди є рівними у своїй гідності та правах.

У ст.15 Цивільного кодексу передбачено право кожної особи на захист своїх цивільних прав та інтересів у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК «кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу».

Так, майнові права особи — це суб’єктивні права учасників правовідносин, пов’язані з володінням, користуванням, розпорядженням майном, а також тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу й обміну майна. В Основному Законі йдеться про систему майнових прав особи.

Особисті немайнові права виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту.

Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя.

Отже, захист прав громадян, як майнових, так і немайнових, є важливим елементом у демократичному суспільстві. Проте внаслідок тяжкої ситуації, яка склалася в країні, непідконтрольні території на сході є найскладнішими з точки зору дотримання прав і свобод громадян.

Узагальнення проводилося на підставі незначної кількості цивільних справ. Так, суди Чернігівської області розглядали заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, а саме: народження, смерті на тимчасово окупованій території, роботи, належності правовстановчих документів.

Законом «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» від 4.02.2016 №990-VІІ гл.6 розд.IV ЦПК була доповнена ст.257¹, в якій зазначається про особливості провадження в такого роду справах. Згідно із зазначеною статтею заява про встановлення факту народження особи на такій території може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами цієї території незалежно від місця проживання заявника.

Норми ст.257¹ ЦПК спрямовані на забезпечення прав осіб, які проживають на території, де не працюють органи державної реєстрації актів цивільного стану. Тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей слід уважати населені пункти, визначені розпорядженням Кабінету Міністрів «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» від 7.11.2014 №1085.

Такі справи відповідно до ч.2 названої статті розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду. У рішеннях про встановлення факту народження особи мають бути зазначені встановлені судом дані про дату й місце народження особи, її батьків.

Ухвалене рішення в таких справах підлягає негайному виконанню відповідно до правил ст.367 ЦПК.

Перші кроки

Талалаївський районний суд розглянув справу про встановлення факту народження дитини в Луганську. Заяву задоволено.

Срібнянський районний суд слухав справу за заявою про встановлення факту народження дитини в м.Зугресі Донецької області. Заяву також задоволено.

У цілому суди належним чином реалізують положення ст.257¹ ЦПК та здійснюють розгляд по суті заяв, регламентованих цією правовою нормою. Суб’єктний склад сторін визначається правильно, справи розглядаються за участю заявника й заінтересованих осіб, а також із додержанням загальних правил, установлених у ЦПК.

Задовольняючи заяви про встановлення факту народження, суди беруть до уваги й положення Конвенції про права дитини від 20.11.89, якою передбачено, що дитина повинна бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я й набуття громадянства та, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування. Особам, які беруть участь у справі, роз’яснюють їхні права та обов’язки, сприяють у здійсненні й охороні гарантованих Конституцією та законами прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, уживають заходів щодо всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин.

На підставі доказів, які свідчать про те, що для проведення державної реєстрації народження дитини дійсно є об’єктивні перешкоди, суди правильно вирішують такі справи.

Проте іноді мають місце випадки, коли суди при вирішенні такої категорії справ допускають помилки та неправильно застосовують положення законодавства. Так, Деснянський районний суд м.Чернігова розглянув справу за заявою про встановлення факту народження дитини. Заява була задоволена частково: встановлено факт народження громадянкою України в Луганську хлопчика, у зазначенні в рішенні даних про батька відмовлено. Не вказавши відомостей про батька дитини, суд водночас ухвалив рішення про встановлення факту народження за прізвищем матері та зазначив по батькові дитини, застосувавши положення стст.126, 145, 147 СК.

Апеляційна інстанція це рішення скасувала та постановила нове, яким повністю задовольнила заяву, встановивши юридичний факт народження дитини в Луганську від конкретних матері та батька. Апеляційний суд зазначив, що часткове задоволення заяви суперечить приписам ст.126 Сімейного кодексу та ч.4 ст.257¹ ЦПК, адже походження від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Вказану заяву батьки подали, а тому з огляду на особливості провадження за ст.257¹ ЦПК суд неправомірно відмовив у зазначенні в рішенні даних про батька дитини.

В останню путь

Справи про встановлення такого юридичного факту, як смерть особи, також розглядаються в порядку ст.257¹ ЦПК. Це довелося робити Деснянському, Бахмацькому, Талалаївському та Бобровицькому районним судам.

Деснянський райсуд слухав справу за заявою особи про встановлення факту смерті її батька, який помер 9.03.2017 в м.Антрациті Луганської області. На підтвердження заявниця надала лікарське свідоцтво про смерть, видане міською поліклінікою. Також факт смерті, дату та місце на судовому засіданні підтвердили свідки.

Громадянка зверталася до чернігівського міського відділу ДРАЦС Головного управління юстиції в Чернігівській області з питанням про проведення держреєстрації. Однак їй було відмовлено через те, що свідоцтво про смерть батька, видане органом, розташованим на окупованій території, не відповідає вимогам чинного законодавства.

Урахувавши положення п.2 ч.1 ст.17 закону «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 1.07.2010 №2398-VI, ч.3 ст.9 закону «Про забезпечення прав та свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №1207-VII, а також узявши до уваги лікарське свідоцтво про смерть разом із показаннями свідків і ту обставину, що для проведення держреєстрації смерті на території України є об’єктивні перешкоди, з метою захисту прав заявника суд дійшов висновку про задоволення заяви.

На жаль, іноді при постановленні рішень деякі суди не вказують у резолютивній частині про те, що рішення підлягає негайному виконанню, як визначено в ч.4 ст.257¹ ЦПК.

Європейський підхід

При вирішенні питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території суди застосовують як джерело права і практику Європейського суду з прав людини. Зокрема, під час розгляду зазначеної категорії справ суди враховують висновки ЄСПЛ у рішеннях у справах проти Туреччини, Молдови та Росії. У цих висновках, ґрунтуючись на консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії, у Страсбурзі наголосили, що першочерговим завданням завжди має бути ефективна захищеність прав, передбачених конвенцією, на території всіх договірних сторін, навіть якщо частина цієї території перебуває під контролем іншої договірної сторони.

Вказаний висновок слід розуміти в контексті сформульованого в зазначеному вище консультативному висновку так званого намібійського винятку із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на тимчасово окупованій території, оскільки це може зашкодити правам громадян, які на ній проживають. Тобто документи, видані органами та установами (зокрема лікарняними закладами), розташованими на окупованій території, як виняток можуть братися судом до уваги та оцінюватися разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв’язку під час розгляду справ у порядку ст.257¹ ЦПК.

Отже, враховуючи практику ЄСПЛ, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду в такій категорії справ повинне ґрунтуватися на дотриманні вимог ст.213 ЦПК щодо повного та всебічного з’ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, у тому числі з урахуванням документів, виданих органами та установами, розташованими на окупованій території.

Так, Ріпкинський районний суд розглянув справу за позовом громадянина проти Ріпкинського об’єднаного управління Пенсійного фонду про встановлення факту роботи та зобов’язання провести перерахунок пенсії. Суть вимог зводилася до того, що позивач був узятий на облік управлінням соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації як внутрішньо переміщена особа. Зареєстроване місце проживання — с.Чорнухине Перевальського району Луганської області, а фактичне — с.Нова Папірня Ріпкинського району Чернігівської області.

У січні 2017 року пенсіонер звернувся до відповідача із заявою про перерахунок пенсії із зарахуванням 20-річного стажу роботи в колгоспі та радгоспі, який раніше не було враховано. У клопотанні відмовлено.

Позивач є внутрішньо переміщеною особою, на території, де він проживав, проводиться антитерористична операція, тому в нього відсутня можливість підтвердити достовірність записів, унесених у трудову книжку, шляхом надання підтверджувальних документів. Оскільки документи про трудовий стаж не збереглися, а підтвердження трудового стажу відповідно до Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній здійснюється органами ПФУ, громадянин був змушений звернутися до суду з даним позовом, адже іншого способу встановлення факту роботи для підтвердження трудового стажу, крім у судовому порядку, немає.

Перша інстанція задовольнила вимоги частково: установила факт роботи позивача, в іншій частині позову відмовила. Після перегляду рішення суду за апеляційною скаргою Ріпкинського об’єднаного управління ПФУ апеляційний суд виніс ухвалу про залишення рішення без змін.

Випадок неправильного застосування вимог чинного законодавства мав місце й під час розгляду Прилуцьким міськрайонним судом справи за заявою громадянина до військової частини (польова пошта В1688) про встановлення факту отримання травми під час виконання бойового завдання. Перша інстанція задовольнила заяву та встановила факт одержання ним травми (захворювання) під час виконання бойового завдання щодо захисту України від незаконних збройних формувань у зоні проведення АТО на території Донецької та Луганської областей.

Проте апеляційний суд за результатами розгляду скарги в/ч рішення скасував із закриттям провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.205 ЦПК. У своїй ухвалі колегія суддів зазначила, що встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, не зазначених у ч.1 ст.256 кодексу, у судовому порядку можливе тільки тоді, коли чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх установлення.

Такого висновку суд дійшов, узявши до уваги роз’яснення, викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.95 №5, а також Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України від 14.08.2008 №402, в якому передбачено: повноваження щодо встановлення причинного зв’язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) військовослужбовців покладені на військово-лікарські комісії, а повноваження щодо оформлення довідки про обставини травми надані командиру (начальнику) військової частини. Лише після цього така відмова органу (військово-лікарської комісії) може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства.

Помилки, що допускаються судами під час розгляду цієї категорії справ, зумовлені передусім відсутністю узагальненої практики вирішення зазначених справ. Водночас, як свідчать дані судової статистики, кількість справ цієї категорії в провадженні судів щорічно зростає.

Окремим питанням є проблема збирання документів, необхідних для відновлення порушених прав.

І хоча з метою захисту прав, свобод і інтересів громадян, які були вимушені змінити місце проживання не за власним бажанням, а робили це для уникнення небезпеки та негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, масових порушень прав людини, у тому числі й майнових та немайнових прав, Верховна Рада прийняла закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 №1706-VII, положення якого також застосовуються судами під час вирішення цивільних справ, пов’язаних із конфліктом на Донбасі, цивільне процесуальне законодавство потребує внесення змін, спрямованих на деталізацію норм щодо розгляду судами справ указаної категорії, зокрема щодо встановлення факту поранення в зоні АТО, з метою захисту прав, свобод та інтересів громадян.