Председатель АГ «Солодко и партнеры» Евгений Солодко:

«Оправдательные приговоры не должны быть чем-то экстраординарным»

Буквально год назад украинские судьи начали выкладывать в социальные сети информацию, что приняли оправдательные приговоры. Таким образом законники пытались опровергнуть упреки в судейской предубежденности и обвинительном уклоне процесса. Впрочем, количество оправдательных вердиктов остается чрезвычайно малым. О том, почему так происходит, а также какие доказательства могут стать решающими для доказывания невиновности своего клиента, рассказал председатель Адвокатской группы «Солодко и партнеры» Евгений СОЛОДКО.

«Необхідно зважати на закон і загальнолюдські цінності»

— Недавно один із заступників Генерального прокурора говорив, що якісна робота слідства не може закінчуватися виправдувальним вироком. Тому таких вироків не повинно бути багато. Поділяєте ви цю точку зору?

— В Україні діє система континентального права, наріжним каменем якої є процес. Тому вина особи має бути доведена належним чином. Якщо слідство спроможеться зібрати належні та припустимі докази, як цього вимагає Кримінальний процесуальний кодекс, вирок суду буде обвинувальним.

Якщо ж такі докази не зібрані або  зібрані визнаватимуться неналежними чи неприпустимими, вирок має бути виправдувальним. Навіть за наявності реальної вини особи в інкримінованому злочині, незважаючи на те, який відтінок матиме такий вирок для осіб, що розуміються на процесі або беруть у ньому участь.

Отже, виправдувальні вироки в Україні не мають бути чимось екстраординарним. Якість досудового розслідування вкрай низька, а процесуальні рішення щодо закриття кримінального провадження відносно особи, яка до нього не причетна або вину якої слідство не може довести, традиційно не приймаються. Замість цього провадження за будь-яких умов скеровуються до суду, і відповідальність за остаточне рішення покладається саме на суд. І коли суд абсолютно обґрунтовано постановляє виправдувальний вирок, прокуратура заявляє про корумпованість і некомпетентність суддів. Це зручно, але нечесно.

Із судженнями з приводу висловлювань представників прокуратури варто бути обережними, оскільки зазначений орган у процесі представляє сторону обвинувачення. А сама система цього органу, коли слідчі прокуратури розслідують провадження, а процесуальні керівники з іншого поверху ними керують, призводить до «гіпертрофованого» розуміння цією структурою значення виправдувальних вироків.

Говорячи про можливість винесення останніх, необхідно зважати не на позицію однієї зі сторін процесу, а на закон і загальнолюдські цінності, зокрема на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

— А чи готові судді постановляти виправдувальні вироки? Адже деякі фахівці переконані, що володарі мантій перебувають під тиском представників прокуратури, які вимагають від них ухвалення обвинувальних вироків.

— Виправдувальні вироки судді виносити готові. Вони не готові до того, що під час судового розгляду в залі суду «активісти» влаштовують погроми, що вночі до них приїжджають «представники громадськості» та вимагають учиняти ті чи інші дії, що особи, яких не влаштовують судові рішення, йдуть до правоохоронних органів і вносять інформацію про скоєння суддею злочину до Єдиного реєстру досудових розслідувань і будь-який слідчий поліції може викликати суддю на допити стільки, скільки йому буде завгодно. Судді не готові до того, що прямо під час засідань (а я був цьому свідком) прокурори вручають їм повістки на допити. Суд має бути незалежним, його рішення повинні неухильно виконуватися. На жаль, суди нині працюють в умовах неповаги до їхніх рішень.

Влада й «журналісти» зробили все для того, щоб перетворити суддів на ізгоїв. Псевдореформа, яка відбувається сьогодні, призвела до знищення судової системи. І коли робота налагодиться — невідомо.

Я знаю гідних і висококваліфікованих суддів, які пішли із судової системи, оскільки працювати за таких умов стало для них принизливо.

«Суд присяжних є мертвонародженою інституцією»

— А чи здатен уплинути на ситуацію суд присяжних (у тому вигляді, в якому він передбачений українським законодавством)? І чи не варто збільшити кількість присяжних за прикладом, скажімо, Сполучених Штатів Америки?

— Суд присяжних у тому вигляді, в якому він передбачений кримінальним процесуальним законом, є мертвонародженою інституцією. Свого часу ця тема широко обговорювалася. Проводилися круглі столи, на які запрошувалися присяжні. Проте це були ентузіасти.

Якщо ми проаналізуємо досвід США, де інститут присяжних надзвичайно розвинений, то відмітимо кілька цікавих аспектів. Наприклад, склад присяжних формується на основі виборчих списків. Добором присяжних займаються спеціалізовані юридичні фірми, які досліджують біографію кожного з них. Ці фірми долучаються до процесу на оплатній основі. Самим присяжним держава виплачує серйозне грошове утримання. На період процесу вони можуть бути повністю ізольовані від спілкування із зовнішнім світом: за державні кошти орендується готель, забезпечується охорона. Водночас присяжні позбавляються доступу до мобільних телефонів та Інтернету. Вони спілкуються лише між собою, але не мають права нав’язувати одне одному свої думки щодо справи.

Все це є гарантією їх неупередженості під час ухвалення рішення. Перше запитання: чи готова Україна нести такі витрати? Думаю, що ні. Друге: чи зможе Україна забезпечити неупередженість присяжних?

Є дуже багато як законних, так і незаконних способів чинити на них тиск. Починаючи від публікацій у ЗМІ (що, до слова, може використовувати й адвокат, і це буде абсолютно в рамках закону) й завершуючи «роз’яснювальними бесідами», які можуть проводити з присяжними працівники органів.

— Тож ви нікому зі своїх підзахисних не радили б клопотати про залучення до процесу присяжних?

— У тому вигляді, як суд присяжних існує тепер, — ні. Я не маю бажання тиснути на присяжних, хоча, підкреслю, міг би це робити в рамках чинного закону. Разом з тим не зможу бути впевненим у тому, що присяжні не зазнають тиску з боку процесуального опонента й це не погіршить становища підзахисного.

Не потрібно нічого вигадувати. Якщо ми хочемо запровадити цей інститут у себе, слід узяти модель, перевірену практикою, наприклад модель США, і просто перенести її на наш ґрунт.

«Докази, які мають значення, — це докази належні й допустимі»

— Які докази можуть стати вирішальними при прийнятті суддею рішення про винесення виправдувального вироку?

— У кодексі написано, що жоден з доказів не має вирішальної сили. Тому докази, які мають значення, — це докази належні й допустимі, тобто зібрані відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Це можуть бути викривальні чи виправдувальні показання свідка, речові докази, результати експертизи, результати негласних розшукових дій тощо.

— У «Настільній книзі адвоката» Джеррі Спенс описує різноманітні прийоми, які може використовувати адвокат, виступаючи перед судом. Має таке ж значення виступ захисника в українських судах чи вітчизняні судді віддають перевагу речовим доказам?

— Є цікаві, дуже емоційні справи, які запам’ятовуються. Як приклад наведу один випадок зі своєї практики. Справа стосувалася 6 обвинувачених у кількох убивствах. Коли мені запропонували ввійти до процесу, мене вразила жорстокість, з якою були скоєні ці злочини, а також вік одного із загиблих, якому ледве виповнилося 14. Я сам батько, тому вбивство молодого хлопця сприйняв близько до серця.

Утім, дослідивши матеріали справи, я погодився захищати одного з обвинувачених. Пізніше стало зрозуміло, що насправді злочини скоїли тільки 3 особи. Троє інших, у тому числі й мій підзахисний — також молодий парубок, не мали до них жодного стосунку й опинились на лаві підсудних випадково.

Коли аргументи сторін були дослідженні, а судові дебати оголошені закінченими, настала черга останнього слова обвинуваченого. До цього етапу процесу ми разом з підзахисним вирішили підготуватися заздалегідь. Продумали зміст промови й навіть одяг, в якому обвинувачений мав постати перед судом.

Під час цієї промови підзахисний переконував у своїй невинуватості не суд, а батьків убитого хлопця. Виголошуючи промову, яка, до слова, буда досить стислою, але неймовірно ємною, підзахисний, звертаючись, як це прописано в законі, до суду, спробував донести до батьків убитого те, що на ньому «немає крові їхнього сина». І це відповідало дійсності. Суд виправдав його та двох інших осіб.

На жаль, апеляційний суд скасував цей вирок. Не буду зупинятися на причинах такого рішення, але вважаю його неправильним. Нині справа розглядається по другому колу, ми продовжуємо захищатися. Проте мій підзахисний не перебуває під вартою й навіть продовжує навчання.

Тож, резюмуючи, зауважу, що знання психології в кримінальному процесі зайвим не буде.

— А скільки виправдувальних вироків було у вашій практиці?

— Ніколи їх не рахував, але небагато. Кожен виправдувальний вирок — це свято. Буквально нещодавно (літом цього року) касаційний суд поставив крапку у справі про провокацію хабара, затвердивши виправдувальний вирок щодо мого підзахисного.

Те, що мала місце саме провокація, було зрозумілим від самого початку. Виправдувальний вирок був постановлений судом першої інстанції та залишений у силі апеляційним судом. Наполегливість сторони обвинувачення, з якою вона намагалась отримати протилежне судове рішення, свідчить про упередженість правоохоронців, про замовний характер їхніх дій. Клієнту вдалося поновити своє добре ім’я, і ми поставили питання про відшкодування моральної шкоди. Також намагатимемося притягнути до відповідальності прокурора.

— Чи завжди адвокат упевнений в невинуватості свого підзахисного, домагаючись виправдувального вироку?

— Не лише адвокат має довіряти своєму підзахисному, а й останній повинен довіряти своєму захиснику. Якщо взаємної довіри немає, це значно ускладнює захист клієнта. Іноді інформація, прихована ним, розкривається тоді, коли адвокат до цього не готовий. Такий розвиток подій порушує стратегію захисту й завдає шкоди інтересам підзахисного.

Звісно, вивчаючи матеріали справи, адвокат розуміє, відвертий клієнт чи ні. Якщо якісь відомості утаємничуються, слід про це запитати. Тоді або правник отримає правдиву відповідь, або клієнт від неї ухилиться. У такому разі адвокатові необхідно буде віднаходити інформацію самотужки, аби виконати свою роботу належним чином. На це йде час і ресурси, які могли би бути витрачені продуктивніше.

Водночас є справи, в яких краще всього не знати (сміється).

Взаємна довіра, безперечно, має бути. Інша річ — як її встановити. Особливо це актуально для відносин «адвокат — підзахисний», якщо вони познайомилися вперше, якщо клієнта тримають у місцях позбавлення волі чи він має підстави недовіряти захисникові. У такому разі надмірний натиск адвоката може збентежити підзахисного, а вдавана байдужість — розчарувати. Керуючись власним досвідом, можу сказати, що взаємна довіра є нагальною необхідністю, а встановити її допоможе щира зацікавленість адвоката справою підзахисного.

«Органи правопорядку перетворюються на інструмент у боротьбі політичних сил»

— Чи були у вашій практиці випадки, коли для захисту клієнта доводилося проводити власне розслідування? Розкажіть, який випадок запам’ятався.

— Незважаючи на те що кримінальний процесуальний закон зобов’язує слідчих збирати не тільки обвинувальні, а й виправдувальні докази, останні часто опиняються поза їхньою увагою. Тож кожна справа вимагає проведення якщо не розслідування, то принаймні дослідження. Його обсяг залежить від складності справи та багатоаспектності питань, які доводиться вирішувати в її ході.

Можу пригадати досить цікавий випадок, який, до слова, завершився виправдувальним вироком. Правоохоронні органи обвинуватили мого клієнта (бізнесмена) у фінансуванні сепаратизму, а також у тому, що він в одному з районних судів Севастополя нібито відмовився від українського громадянства.

Шляхом певних комбінацій, проведених виключно в рамках закону, захисникам удалось одержати інформацію, яка цілком спростувала обвинувачення. Серед інших доказів ми надали належно завірену копію справи, яку слухав один із районних судів Севастополя, а також відомості від прикордонної служби про те, що в час, в який, на переконання сторони обвинувачення, наш клієнт перебував у Севастополі, він не перетинав українського кордону. Відтак позиція сторони обвинувачення була цілком спростованою.

— А чому правоохоронці не збирають виправдувальних доказів? Не хочуть чи не вміють?

— Подивіться-но, скільки нині гучних справ є предметом розмов. Однак у жодній з них немає обвинувального вироку. Одна річ — заявити про те, що виявлена чергова «злочинна схема», а інша — довести її наявність. Так, ми бачимо багато обшуків, допитів та інших слідчих дій, про проведення яких стає відомо через засоби масової інформації. Проте результату — нуль.

Разом з тим, якщо трапляються негаразди з пересічним українцем, правоохоронці не поспішають проявляти активність і дрібні (та й не дуже) злочини, такі як крадіжки, грабіж, розбій та ін., залишаються нерозкритими. Тож ситуація, яка склалася тепер, дає підстави припускати, що сьогодні органи правопорядку з інструменту захисту громадян перетворюються на інструмент у боротьбі політичних сил.

— Чого ви очікуєте від судової реформи?

— Від судової реформи не очікую нічого доброго. Бачу, що судова система розвалена, суддівський корпус знищений. Якими будуть нові судді — не знаю. Я стежив за конкурсом на посади у Верховному Суді. Деяких кандидатів знаю особисто, ми зустрічалися на правничих заходах. Рівень їхньої професійної підготовки та людські якості в мене не викликають сумнівів. Інша річ — в яких умовах їм доведеться працювати. Наскільки новий ВС, як незалежна гілка влади, буде вільний від тиску двох інших гілок влади? Якщо це буде дійсно незалежна система (я кажу про систему в цілому), питань немає.