Ориентируемся на Страсбург

Составные права на доступ в суд в прецедентах ЕСПЧ

Анализ использования практики Европейского суда по правам человека и соблюдения Конвенции о защите прав человека и основных свобод судами Харьковщины выявил некоторые изъяны в правоприменении. Рассмотрим на примерах, как следует руководствоваться решениями ЕСПЧ, чтобы избежать ошибок. В частности, для обеспечения права на доступ в суд.

Легітимні обмеження

Серед принципів, яких повинен додержуватися суддя, здійснюючи правосуддя, у ст.129 Конституції зазначено верховенство права. Його зміст розкривається в практиці Євросуду. Наприклад, виокремлюються такі його складові, як право на справедливий суд, неупередженість, гарантований доступ до суду, правова визначеність, з’ясовуються можливість обмеження прав у демократичному суспільстві та здійснення цього виключно відповідно до закону, а також обов’язки держави в дотриманні конвенційних гарантій.

Так, у справі «ТОВ «Базальт-Імпекс» проти України» було встановлено порушення положень §1 ст.6 конвенції внаслідок перевищення національним судом процесуальних повноважень. У рішенні від 1.12.2011 ЄСПЛ зауважив, що, всупереч ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Верховний Суд України проігнорував висновки, викладені в рішенні від 20.07.2006 в аналогічній за обставинами справі «Сокуренко і Стригун проти України», яке вже було перекладено українською мовою й надруковано в офіційному виданні.

За наявними даними, торік в Апеляційному суді Харківської області з посиланням на страсбурзьку практику ухвалено 108 рішень, а судами першої інстанції — 184. Найпоширенішими за згадуваннями були висновки ЄСПЛ стосовно:

• доступу до суду, виконавчого провадження;

• захисту права власності, земельних спорів, договорів;

• сімейних правовідносин.

Згідно із зазначеною практикою право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням. Проте вони мають бути пропорційними, щоб законна мета застосованого обмеження не зводила нанівець зміст права. До таких обмежень відносять:

• необхідність сплачувати судовий збір за подання заяви чи скарги (рішення у справах «Kreuz v. Poland», «Tolstoy-Miloslavsky v. United Kingdom»);

• сплив строку позовної давності (рішення від 22.10.96 у справі «Stabbings and оthers v. United Kingdom»);

• вимогу мати юридичного представника (рішення від 19.10.2012 у справі «R.P. and others v. United Kingdom);

• обмеження для неповнолітніх та осіб, які страждають на психічні розлади тощо.

Сплата судового збору

Відповідно до роз’яснень, які містяться в пп.1, 29, 32 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 №10 (із подальшими змінами), конвенція, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя №R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14.05.81, та практика ЄСПЛ не визнають необхідності оплати судових витрат як обмеження права на доступ до суду. При цьому має забезпечуватися належний баланс між інтересами держави в стягненні збору, з одного боку, та позивача в можливості звернення до суду з другого.

Євросуд неодноразово наголошував, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника їх сплатити та стадію розгляду, є важливим чинником при визначенні того, чи скористалася особа своїм правом на доступ до суду та чи отримала право на розгляд судом (див. п.63 і далі рішення від 13.07.95 у справі «Tolstoy-Miloslavsky v. the United Kingdom»).

Так, розглядаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору або його відстрочення, що ґрунтувалося на незадовільному майновому стані та перебуванні позивача в Харківському СІЗО (справа №639/10017/15-ц), Жовтневий районний суд м.Харкова відмовив у його задоволенні. Як зазначено в ухвалі від 27.09.2016, позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що його майновий стан перешкоджає сплаті збору в установленому законодавством порядку й розмірі.

Крім того, згідно з ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18.04.2016 позивач на підставі ст.2 закону «Про амністію» звільнений від подальшого відбування покарання. Із зали суду негайно вибув за своєю адресою, тож має можливість вільно користуватися власними коштами.

При цьому суд також послався на рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі «Kreuz v. Poland», в якому, зокрема, зазначено: сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має передбачати законну мету. Відповідно, позовна заява була залишена без руху, оскільки до неї не додано документа, що підтверджує сплату судового збору (0,4 розміру мінімальної заробітної плати, або 551,20 грн.).

У цьому випадку суд правильно запропонував надати докази на підтвердження доводів клопотання про звільнення від сплати збору. Проте незрозуміло, чи вимагалися від позивача докази на підтвердження рівня його доходів. У контексті справедливого балансу публічних і приватних інтересів, забезпечення пропорційності обмежень доступу до суду необхідно з’ясовувати рівень доходів позивача, порівняти його з розміром установленого законом судового збору й визначити, чи можливе вирішення цього питання без покладення на заявника надмірного процесуального тягаря.

Припинення зловживання правом

Право на доступ до суду також означає позитивний обов’язок держави, у тому числі суду, забезпечити ефективний розгляд справи. Наслідком такого обов’язку є надання сторонам можливості доступу до правової допомоги, активна роль у контексті положень ч.4 ст.10 ЦПК також покладається на суд для реалізації сторонами права мати рівні можливості надавати докази на підтвердження своїх позицій, в організації розгляду справи впродовж розумного строку, припинення зловживання правом з боку сторін.

Розумність строку повинна визначатися з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. серед багатьох інших джерел п.43 рішення ЄСПЛ від 27.06.2000 у справі «Frydlender v. France»).

Позитивним прикладом можна вважати рішення Київського районного суду м.Харкова від 16.06.2016 (справа №2018/19797/2012). У 2004 р. особа звернулася з позовом про визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння. Рішення неодноразово скасовувалися в касаційному порядку. У 2013—2014 рр. через систематичну неявку позивача та його представників 5 разів постановлялися ухвали про залишення позову без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст.207 ЦПК. Проте всі вони скасовувалися апеляційним судом, і справа направлялася для продовження розгляду.

Востаннє за наявності зворотних розписок про вручення повісток суд розглянув справу на підставі наявних доказів. Поведінку позивача було розглянуто з позиції необхідності дотримання балансу між конвенційними вимогами щодо доступу до суду й забезпеченням розгляду справи впродовж розумного строку. Систематичну неявку в судові засідання позивача та його представників було розцінено як зловживання процесуальним правом.

Обґрунтовуючи висновки про обов’язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, суд також послався на рішення ЄСПЛ від 7.07.89 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain». У ньому зазначено, що заявник зобов’язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов’язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки відповідач також зацікавлений у вирішенні спору по суті, а позивач неодноразово заперечував проти припинення провадження, суд вирішив спір на підставі наданих сторонами доказів і відмовив у задоволенні позову за його недоведеності.

Дотримання розумних строків

Суди також можуть застосовувати вимоги §1 ст.6 конвенції, вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності відповідача в ситуації, коли місцем його постійної реєстрації значиться територія, щодо якої тимчасово втрачено державний суверенітет. Зокрема, у заочному рішенні від 12.01.2016 у справі за позовом чугуївського міжрайонного прокурора Харківської області в інтересах держави в особі ДП «Чугуєво-Бабчанське лісове господарство», сільської ради Печенізького району Харківської області про стягнення заборгованості зі сплати за користування лісовими ресурсами, розірвання договору суд таким чином використав практику ЄСПЛ.

Особливістю справи було те, що в договорі довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою від 22.07.2008, на підставі якого був заявлений позов, зазначено місце проживання відповідачки на території, де триває антитерористична операція. Через це Управління Державної міграційної служби в Луганській області позбавлене можливості перевірити та надати відомості щодо її поточного місця проживання.

Задля дотримання прав відповідачки як можливого вимушеного переселенця та забезпечення її процесуальних прав суд ужив усіх можливих заходів щодо встановлення її місця проживання або перебування. На всі ймовірні адреси місця перебування відповідачки були направлені повістки. Крім того, на офіційному веб-сайті Печенізького райсуду в розділі «Інформація для громадян, що мешкають у зоні АТО» було розміщено копії позовної заяви, доданих до неї документів, ухвали про відкриття провадження у справі та всіх судових повісток.

Згідно зі зворотними поштовими повідомленнями, які повернуті до суду через закінчення строку зберігання, відповідачка не одержала жодного з відправлень. На підставі ч.9 ст.74 ЦПК через обґрунтовані сумніви щодо місця перебування відповідачки було розміщено оголошення в пресі про її виклик до суду. У зв’язку із цим вона вважалася належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи.

Суд урахував, зокрема, й вимоги, сформульовані в рішеннях ЄСПЛ від 6.09.2007 у справах «Цихановський проти України» та від 18.10.2007 «Коновалов проти України». У них відзначено: на національні суди покладено обов’язок створення умов для того, щоб провадження було швидким та ефективним. Наприклад, суд має вирішувати, чи відкладати засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якихось заходів щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки з розглядом справи.

Попри всі старання суду, відповідачка в судове засіданні не з’явилася, будь-яких заперечень і документів не надала. Тож суд за згодою позивача розглянув справу за наявними в ній доказами в заочному порядку.

Зазвичай Страсбург вимагає від держави доказів поінформованості заявника про існування судового провадження. Відповідно до §1 ст.6 конвенції це є необхідною умовою для виконання людиною свого обов’язку ефективно використовувати процесуальні права, а для суду — забезпечувати рівний доступ до правосуддя всім сторонам спору. З огляду на втрату суверенітету держави на тимчасово непідконтрольних їй територіях застосовані судом у даному випадку заходи повідомлення слід визнати вимушеними та єдино можливими в цій ситуації.

Розстрочка виконання рішення

При розгляді заяв боржників про розстрочку чи відстрочку виконання рішень суди першої інстанції посилалися на практику застосування §1 ст.6 конвенції в поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до неї. Адже практика ЄСПЛ до розумного строку розгляду включає й час виконання рішення, а також вимагає дотримання справедливого балансу між законним, на підставі ст.373 ЦПК, втручанням у право стягувача, з одного боку, та приватним інтересом боржника, який він захищає шляхом звернення з такою заявою, з другого. При цьому слід ураховувати, що конвенційні гарантії не захищають юридичних осіб публічного права (див. із цього приводу п.26 рішення від 22.11.2007 у справі «Україна-Тюмень проти України»).

Так, Ленінський районний суд м.Харкова в ухвалі від 29.11.2016 відмовив у задоволенні заяви про розстрочення виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.03.2016 про стягнення збитків у розмірі 89170,05 грн. та судового збору в розмірі 1759, 40 грн. шляхом утримання щомісяця 50% усіх видів доходів до повного виконання цього рішення (справа №642/7379/15ц).

Наголошено, що відповідно до ст.70 закону «Про виконавче провадження» в чинній редакції розмір відрахувань із пенсії для погашення боргу не може перевищувати 20%. Водночас скрутне матеріальне становище, наявність хронічних захворювань не є законними підставами для розстрочення виконання рішення та збільшення відсотка відрахувань порівняно з розміром, передбаченим законом, про що просив заявник.

Посилання останнього на відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення, суд відхилив. Адже в ст.373 ЦПК йдеться про іншу підставу для розстрочення — відсутність присудженого майна в натурі. Крім того, до моменту розгляду заявник не вніс жодної суми на погашення боргу.

На обґрунтування своїх висновків, суд послався на рішення ЄСПЛ від 29.06.2004 у справі «Войтенко проти України» (п.39). У ньому наголошено, що «ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення було виконане без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Immobiliare Saffi v. Italy», п.66).

У п.49 цього ж рішення Суд учергове наголосив, що втручання, яким можна вважати відстрочення виконання рішення, особливо в контексті ч.2 ст.1 Першого протоколу до конвенції, має забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Має бути розумне співвідношення між засобами, що використовуються, і поставленою метою.

Крім того, вказана конвенційна практика також застосовується районними судами області при розгляді скарг на дії, бездіяльність державного виконавця. Так, в ухвалі Ленінського районного суду м.Харкова від 11.01.2016 у справі №4с/642/1/16 за скаргою стягувача на бездіяльність державного виконавця суд обґрунтував свої висновки про необхідність її задоволення таким чином.

Як свідчать матеріали виконавчого провадження, крім двох викликів боржника до держвиконавця, останній не вчинив жодних дій для виконання судового рішення. Як наслідок, на порушення ч.2 ст.30 закону «Про виконавче провадження», воно не виконується майже рік. Тож із посиланням на п.39 рішення ЄСПЛ від 29.06.2004 суд дійшов висновку про відсутність законних підстав для невиправданої затримки виконання рішення.

Відсутність бюджетного фінансування

При розгляді справ, у яких боржником є державний орган, що довгий час не виконує рішення суду, посилаючись на відсутність бюджетного фінансування, слід звернути увагу на рішення ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України». У ньому було встановлено тривалу, понад 2 роки, затримку виконання рішення про відшкодування шкоди державним органом влади. Затримка виникла внаслідок відсутності асигнування й невиконання обов’язку щодо виправлення цієї ситуації з боку держави.

ЄСПЛ дійшов висновку, що така поведінка не виправдовує державний орган і становить порушення зобов’язань за §1 ст.6 конвенції та ст.1 Першого протоколу до неї. Адже відбулося втручання в право стягувачів на мирне володіння своїм майном (у цьому випадку — у вигляді законного очікування на отримання присуджених коштів).

Актуальними для цілей посилання були також рішення ЄСПЛ у справах «Жовнер проти України», «Фуклєв проти України», «Бурдов проти Росії».

Суддівський імунітет

У контексті дотримання права на доступ до суду виникають і питання наявності суддівського імунітету від позовів колишніх учасників процесу про відшкодування шкоди, завданої ухвалення відповідних рішень.

Так, у провадженні Печенізького райсуду у 2016 р. перебувала справа за позовом фізичних осіб до Чугуївського міського суду, Державної казначейської служби про встановлення факту порушення права на справедливий суд та відшкодування моральної шкоди (№636/5534/15-ц). Позивачі просили встановити (визнати) факт порушення судом їхнього права, передбаченого ст.6 конвенції, при розгляді цивільної справи, а також стягнути з Чугуївського міськсуду по 200000 грн. кожному з метою покриття завданої моральної шкоди.

На обґрунтування своїх вимог зазначали, що в листопаді 2013 р. вони звернулися з позовом до Шевченківського районного суду Харківської області, ДКС про відшкодування моральної шкоди. Його розглянув Чугуївський міськсуд (справа №636/5302/13-ц). Ухвалою від 3.12.2013 позов було повернуто як неподаний, а ухвалою від 13.06.2014 — залишено без розгляду. Обидві ухвали скасовані апеляційним судом як такі, що порушують норми процесуального права.

Позивачі двічі заявляли відвід суддям міськсуду, обидві заяви були задоволені. Лише 28.02.2015 справу було розглянуто по суті, у позові — відмовлено. Проте 28.10.2015 апеляційний суд зазначене рішення скасував у зв’язку з тим, що позовні вимоги фактично не були розглянуті, а суд дав оцінку не тим обставинам, на які посилалися позивачі.

Крім того, позивачі стверджували, що визначення складу суду відбулося з порушенням вимог ст.11¹ ЦПК. Наведені обставини вони вважали такими, що призвели до порушення їхнього права на доступ до правосуддя та на справедливий суд унаслідок порушення розумного строку розгляду.

Ухвалою Печенізького райсуду від 28.03.2016 провадження було закрито відповідно до п.1 ч.1 ст.205 ЦПК, оскільки позов не підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства. Чинні закони не передбачають судового розгляду вимог про відшкодування шкоди, завданої в результаті процесуальних дій судді, за відсутності в його діях правопорушення.

Аналогічний позов фізичної особи до Шевченківського райсуду Харківської області, ДКС про відшкодування моральної шкоди (справа №637/228/15-ц) Чугуївський міськсуд розглянув по суті та своїм рішенням від 11.05.2016 відмовив у його задоволенні за недоведеністю.

Для обґрунтування висновку послався, серед іншого, на п.145 рішення ЄСПЛ від 15.11.96 у справі «Chahal v. the United Kingdom». У ньому зазначено, що ст.13 конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що захищаються конвенцією, незалежно від того, яким чином вони викладені в правовій системі тієї чи іншої країни. Далі суд указав, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Однак не було взято до уваги, що ст.13 конвенції в зазначеному рішенні ЄСПЛ аналізувалась у контексті дотримання державою положень стст.3 і 5, а не ст.6. З приводу співвідношення стст.13 і 6 конвенції слід звернути увагу на рішення ЄСПЛ від 21.02.75 у справі «Golder v. The United Kingdom».

Слід було досліджувати питання щодо забезпечення права особи на доступ до суду. В інтересах забезпечення дотримання іншого елемента права особи на справедливий суд — процесуальної незалежності судді при розгляді справ — у ч.5 ст.1176 Цивільного кодексу визначено інший порядок відшкодування шкоди, яка завдана особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі. Вона відшкодовується державою в повному обсязі лише в разі встановлення в діях судді (суддів) складу злочину за обвинувальним вироком, що набрав законної сили.

Так, у рішенні від 5.02.2015 у справі «Сергій Зубарев проти Росії», що стосувалася імунітету суддів проти дифамаційного позову адвоката, обґрунтованого завданням шкоди від поширених в окремій ухвалі відомостей стосовно його непрофесійної поведінки як представника сторони в процесі, ЄСПЛ не виявив порушення §1 ст.6 конвенції. При цьому Євросуд дослідив відповідне законодавство РФ і дійшов висновку, що передбачені законом обмеження права на доступ до суду спрямовані на забезпечення незалежності суддів. З урахуванням можливості подати позов про відшкодування шкоди, якщо судові акти були постановлені навмисно або з корупційною метою, наявна вина судді, встановлена вироком суду, який набрав законної сили, це є пропорційним утручанням у право на доступ до суду й не порушує справедливого балансу між публічним і приватним інтересом.