Ценности под следствием

Как использовать гарантии, которые содержит УПК, для снятия обеспечительного ареста имущества и его возвращения в случае временного исключения?

Создатели Уголовного процессуального кодекса предусмотрели фундамент для реализации отдельных гуманистических ценностей и цивилизационных приобретений в уголовном судопроизводстве, которые должны были бы способствовать реформе органов судебной власти и правоохранительной системы в Украине. Впрочем, тернистый путь реализации отдельных норм и институтов выявил ряд несовершенных, а в некоторых случаях вообще невзвешенных решений законодателя, которые становятся весомыми преградами на пути защиты и представительства интересов лиц в уголовном судопроизводстве. Не обошли эти сложности и такой институт, как арест имущества, порядок его применения, отмены/обжалования в уголовном производстве.

Підозра від великого розуму

Унесенням змін до КПК в листопаді 2015 року суттєво змінені підстави й порядок накладання арешту на майно, а також коло осіб, до яких можливо застосувати цей захід забезпечення кримінального провадження. Як наслідок, у рази зросла кількість клопотань про арешт майна. На жаль, такі зміни не виправдали сподівань на отримання на практиці чіткої процедури арешту майна та, відповідно, його скасування/оскарження.

Згідно з новою редакцією ч.1 ст.170 КПК арештом майна є тимчасове позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр уважати, що воно є доказом злочину. Використання формулювання «розумна підозра» вже дає дуже широкі можливості для маніпуляцій. Термінологічна непослідовність законодавця підтверджується тим, що в ч.2 ст.177 КПК підставою застосування запобіжного заходу названо, зокрема, наявність «обґрунтованої підозри» у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Визначення поняття «обґрунтована підозра» сформульовано Європейським судом з прав людини. Так, у рішенні від 21.04.2011 у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» ЄСПЛ сказав, що термін «обґрунтована підозра» означає наявність фактів або відомостей, які здатні переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа могла вчинити це правопорушення. Чого не можна сказати про «розумну підозру».

Укластись у строки

В ст.171 КПК передбачено, що з клопотанням про арешт майна до суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням із прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову — також цивільний позивач. Вимоги до змісту клопотання передбачають обов’язкову наявність, зокрема:

• підстав і мети, встановленої ст.170 КПК, а також обґрунтування необхідності арешту;

• переліку й видів майна, що належить арештувати;

• документів, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретних фактів і доказів, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном;

• розміру шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до ч.6 ст.170 КПК.

При цьому до клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовують свої доводи.

Водночас ч.5 ст.170 КПК встановлені певні процесуальні межі. Так, клопотання про арешт тимчасово вилученого майна слід подати не пізніше наступного робочого дня. У разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду клопотання про арешт повинно бути подано протягом 48 год. У разі недотримання цих строків майно має бути негайно повернуто особі.

Крім цього, ч.1 ст.172 КПК не оминула увагою й слідчих суддів. Так, клопотання про арешт розглядається не пізніше двох днів з дня його надходження до суду за участю учасників провадження та зацікавлених осіб. Утім, їх неприбуття в судове засідання не перешкоджає розгляду.

Із цього правила є виняток. Так, ч.2 ст.172 КПК передбачає, що клопотання про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення власника майна чи представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це необхідно для забезпечення арешту майна.

Зауважимо, що відповідно до ч.3 ст.173 КПК «відмова у задоволенні або часткове задоволення клопотання про арешт майна тягне за собою негайне повернення особі відповідно всього або частини тимчасово вилученого майна». Згідно з вимогами ч.6 ст.173 КПК ухвала про арешт майна постановляється не пізніше 72 год. із дня надходження до суду клопотання. Втім, у разі задоволення клопотання слідчий суддя зобов’язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення, або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб (ч.4 ст.173 КПК).

Водночас ч.7 ст.173 КПК містить вимогу вручення копії такої ухвали негайно після її постановлення певному колу осіб, які були присутні в засіданні. Зауважимо, що відповідно до вимог абз.2 ч.7 ст.173 КПК в разі відсутності таких осіб під час оголошення ухвали її копія має бути надіслана їм не пізніше наступного робочого дня. Проте, на жаль, це положення суди нерідко ігнорують, й особі стає відомо про порушення її права власності набагато пізніше.

Скасувати не можна оскаржити

Законодавець установив дві процесуальні моделі (або способи) зняття арешту: його скасування на підставі ст.174 КПК та оскарження ухвали в апеляційному порядку за ст.309.

Постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» від 3.06.2016 №5 передбачено, що за наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності в загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник, у тому числі й особа, котра не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов’язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому стст.174, 539 КПК, до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.

Отже, суб’єкт кримінальних процесуальних відносин може застосувати два способи процесуального захисту — скасування та оскарження арешту. Втім, щодо співвідношення названих способів на практиці виникають певні складнощі. Так, одна група правників зауважує, що названі способи захисту жодним чином не пов’язані та не залежать один від одного. Отже, можуть утілюватися в життя виключно на розсуд учасника кримінального провадження шляхом реалізації права, зокрема:

• лише на скасування арешту майна (задоволення слідчим суддею/судом відповідного клопотання);

• на оскарження в апеляційній інстанції ухвали про накладення арешту;

• спочатку на скасування арешту та в разі відмови в задоволенні такого клопотання — на оскарження ухвали до апеляційної інстанції;

• на одночасне скасування арешту та оскарження ухвали про його накладення.

Втім, така думка не узгоджується з правовою позицією, висловленою ВСС у листі «Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження» від 5.04.2013 №223-559/0/4-13. Так, у п.13 абз.3 листа зауважується, що слідчий суддя скасовує заходи забезпечення кримінального провадження лише у випадках надходження клопотання про скасування повністю або частково арешту майна, якщо суб’єкти оскарження:

• не були присутні під час розгляду питання про арешт майна;

• доведуть, що в подальшому в застосуванні цього заходу минула потреба;

• доведуть, що арешт накладено необґрунтовано.

Рішення за результатами розгляду такого клопотання, на відміну від ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову в ньому (п.9 ч.1 ст.309 КПК), оскарженню не підлягає.

При цьому ВСС звертає особливу увагу суддів апеляційної інстанції на те, що в разі подання особами, визначеними в ст.174 КПК, скарги на ухвалу про арешт майна у зв’язку з необґрунтованістю його накладення слід перевірити, чи подавали ці особи клопотання про скасування вказаного заходу забезпечення. У разі негативної відповіді на зазначене питання суд може залишити ухвалу без змін. Іншими словами, з підстави необґрунтованості накладення арешту на майно такі особи вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування ним своєї ухвали (абз.2 ч.2 ст.174 КПК), а потім, у разі незгоди з прийнятим рішенням, — оскаржити її в апеляційному порядку згідно з ст.309 КПК.

Вбачається, що така правова позиція ВСС є суперечливою, оскільки відбувається штучне звуження можливостей громадянина в частині подання апеляційної скарги на ухвалу про арешт майна без попереднього застосування процедури скасування арешту.

Крім того, така позиція ВСС не враховує суто практичного ризику для особи — пропустити строк оскарження. Адже відповідно до ч.1 та пп.2 і 3 ч.2 ст.395 КПК апеляційна скарга подається на рішення, ухвалені судом першої інстанції, — через суд, який його ухвалив, на ухвали слідчого судді — безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Вона може бути подана на інші ухвали суду першої інстанції — протягом 7 днів, а на ухвалу слідчого судді — протягом 5 днів з дня її оголошення.

Таким чином, поки буде приведена в дію процедура захисту права власності шляхом подання клопотання про скасування арешту майна та здійснено розгляд такого прохання, строк апеляційного оскарження сплине.

Захист на розсуд учасника провадження

Згідно із чч.1 і 2 ст.174 КПК особи, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту останнього повністю або частково. Відповідна заява під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження — судом.

Окрім того, арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їхнього захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, стосовно якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Таке клопотання має бути розглянуто не пізніше трьох днів після надходження до суду.

Зауважимо, що законодавець не ввів жодних строкових обмежень для подання такого клопотання.

Відповідно до абз.2 ч.7 ст.173 КПК підозрюваний, обвинувачений, треті особи мають право на захисника, право оскаржити судове рішення щодо арешту майна. У п.9 ч.1 ст.309 кодексу встановлено, що під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову в ньому. При цьому в ч.3 ст.309 КПК встановлено: ухвали щодо задоволення або відмови в задоволенні клопотання про скасування арешту під час досудового розслідування оскарженню в апеляційному порядку не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження.

Таким чином, законодавець передбачає право на захист від неправомірного обмеження права власності. Крім того, в ст.16 КПК однією з основних засад кримінального провадження визнано недоторканність права власності. Позбавлення або обмеження цього права під час кримінального провадження можливе тільки на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому кодексом.

Оскільки обмеження права власності здійснюють органи державної влади, їхні посадові особи, це має відбуватися з дотриманням ч.2 ст.19 Конституції.

Отже, законодавець передбачає право на захист від неправомірного обмеження права власності шляхом скасування арешту майна та/або оскарження ухвали про накладення такого арешту. Вони не пов’язані між собою та не залежать один від одного, можуть реалізовуватися (за наявності правових підстав) виключно на розсуд відповідного учасника кримінального провадження.

Майно в невизначеному статусі

Окремою проблемою залишається правовий статус майна, яке було тимчасово вилучене, але не арештоване ухвалою слідчого судді чи в його арешті відмовлено. Без судового рішення згідно з ч.2 ст.16 КПК можливе обмеження права власності тільки шляхом застосування процедури «тимчасового вилучення майна», визначеної стст.167—169 КПК.

Логіка норм стст.168, 171, 235 КПК свідчить про те, що тимчасово вилучене майно після спливу строків, установлених у ч.5 ст.171 КПК, може мати тільки один статус — арештованого. У кримінальному провадженні майно, обіг якого не заборонено законом, може мати лише один із двох статусів: тимчасово вилучене або арештоване. Право власності обмежується або судовим рішенням, або законом у правовому режимі «тимчасово вилученого майна», визначеного стст.167—169 КПК.

Таким чином, у разі відсутності ухвали слідчого судді про арешт майна воно повинне бути негайно повернуте особі, в якої його вилучили.

Що стосується повернення тимчасово вилученого майна, то в ч.1 ст.169 КПК прописано такий порядок:

• за постановою прокурора, якщо він визнає вилучення безпідставним;

• за ухвалою слідчого судді чи суду в разі відмови в задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;

• у випадках, передбачених ч.5 ст.171, ч.6 ст.173 кодексу;

• у разі скасування арешту.

Проте на практиці цей порядок нерідко порушується. Так, після тимчасового вилучення майна слідчі та прокурори часто не звертається до слідчого судді з клопотанням про його арешт у строк, установлений ч.5 ст.171 КПК. При цьому самі майно особі теж не повертають.

Практика свідчить: прокурори та слідчі часто помилково вважають, що майно не підлягає подальшому арешту, якщо воно було вилучене за ухвалою суду про обшук. Також неправильно кваліфікують правовий статус майна, обіг якого заборонено законом, наприклад зброї.

Іншим поширеним помилковим судженням є думка про те, що в разі пропуску строку на оскарження бездіяльності слідчих і прокурорів стосовно неповернення тимчасово вилученого майна володілець уважається законно обмеженим у праві власності.

Для захисту прав особи від бездіяльності посадових осіб правоохоронних органів, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна в порядку, визначеному ст.169 КПК, існує процедура оскарження, передбачена ст.303. Одначе згідно із ч.1 ч.304 кодексу скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, передбачені ч.1 ст.303, можуть бути подані особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або в разі бездіяльності. Проте в п.3 ч.2 цієї статті визначено, що скарга повертається, якщо вона подана після закінчення 10-денного строку й особа, яка її подала, не порушує питання про його поновлення або слідчий суддя за заявою особи не знайде підстав для цього.

Трапляються випадки, коли слідчі та прокурори не звертаються з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна у визначений КПК строк, а особа, в якої майно було вилучене, пропустила 10-денний строк оскарження бездіяльності та слідчий суддя не знайшов підстав для його поновлення. У такому випадку тимчасово вилучене майно залишається в невизначеному статусі, а особа позбавлена можливості ним володіти, користуватися чи розпоряджатися за відсутності ухвали про арешт, тобто без вмотивованого рішення суду.

Коли в цьому випадку керуватися тільки положенням ст.304 КПК, то виходить: якщо особа пропустила строк оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора, що полягає в неповерненні майна, яке рішенням суду не було арештоване, і при цьому слідчий суддя не поновив особі строк на оскарження, то право власності обмежується не вмотивованим рішенням суду, а бездіяльністю слідчого або прокурора. Такий порядок обмеження права власності суперечить положенню ч.1 ст.16 КПК.

Для таких ситуацій у КПК передбачено ч.6 ст.9. Ця норма встановлює, що у випадках, коли положення кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади, визначені ч.1 ст.7 КПК. Тобто за умови неоднозначного регулювання питань загальні засади мають вищий пріоритет, ніж положення, що визначають процедуру, зокрема оскарження бездіяльності слідчого чи прокурора.

Отже, слідчий суддя в разі встановлення, що право особи обмежується без вмотивованої ухвали про арешт майна, зобов’язаний виконати свою функцію судового контролю й постановити рішення, яким поновити права особи, порушені бездіяльністю слідчого чи прокурора. Таким чином, рішення слідчого судді про повернення скарги на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна в порядку ст.169 КПК за умови відсутності ухвали про арешт цього майна, суперечитиме загальним засадам кримінального провадження, до яких належить і принцип верховенства права.