Опора для коммерциализации

Какая роль должна быть отведена ХК в сфере регулирования прав на интеллектуальную собственность

Для регулирования взаимоотношений в сфере интеллектуальной собственности Украина избрала свой специфический путь, который предусматривает параллельное существование соответствующих норм в Хозяйственном и Гражданском кодексах и специальном законодательстве. В таких условиях ХК должен исполнять свою отдельную роль и стать одной из опор развития «интеллектуального» бизнеса в нашей стране.

Особлива діяльність

Система законодавства України перебуває в безперервній трансформації. При цьому властива сучасному процесу правотворення практика різких кроків у прийнятті нових і скасуванні чинних законодавчих актів, унесенні численних змін створює враження активного впливу права на суспільні відносини. Проте така практика, як показує досвід, не завжди є однозначною і не завжди сприймається у суспільстві.

Безперечно, право як соціальний регулятор суспільних відносин має забезпечувати відповідність правових приписів реальним інтересам окремих суб’єктів, соціальних груп, суспільства, держави в цілому, своєчасно і адекватно реагуючи на стан і потреби суспільного життя. Але інший бік такої «бурхливої» правотворчості полягає в недостатній економічній обгрунтованості, декларативності, суперечливості нормативних положень, відсутності системних підходів до врегулювання тих чи інших відносин.

Найбільш досконалою формою існування правових норм традиційно вважаються кодифіковані акти. В основі європейських традицій правотворчості закладена ідея динамічності поточного законодавства і водночас стабільності кодексів, значна частина яких діє понад сто років. Така практика, на жаль, ще не сформована в нашій державі. Ідеться насамперед про наміри Мін’юсту щодо реформування господарського законодавства шляхом скасування ГК.

У світлі таких ініціатив важливо ще раз порушити питання про значення цього кодексу для регулювання важливої для формування інноваційної економіки сфери — відносин інтелектуальної власності. В умовах, коли наша держава прагне стати повноцінним і економічно потужним учасником глобалізаційних процесів у світі, стан функціонування суспільних відносин у цій сфері стає ключовим показником ефективності соціально-економічних перетворень.

Сфера інтелектуальної власності представлена складним поєднанням соціальних, економічних, організаційно-управлінських та інших зв’язків між творцями нових ідей, суб’єктами, що забезпечують організацію інтелектуальної діяльності й практичне впровадження її результатів, споживачами, користувачами інтелектуальних продуктів. Комплексність відносин інтелектуальної власності позначається на підходах, що застосовуються в процесі їх правового регулювання. З метою забезпечення сприятливого розвитку сфери інтелектуальної власності законодавець застосовує відповідне сполучення дозволів, зобов’язань і заборон, які формують особливий порядок правового регулювання.

Історичний шлях

Процес створення законодавчої основи господарсько-правового регулювання відносин інтелектуальної власності пройшов в Україні тривалий й складний шлях і продовжується досі. Законодавство у цій сфері почало формуватися в 1993 р. з прийняттям перших спеціальних законів про охорону прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності. Ухвалення цих актів мало на той час швидше випереджальне, моделююче значення, оскільки відбувалося в умовах, коли реальні економічні відносини ринкового характеру у сфері використання результатів інтелектуальної праці ще тільки зароджувалися.

Спеціальні закони зорієнтовані здебільшого на регламентацію процедури набуття майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності (шляхом отримання патенту, свідоцтва). Натомість особливості реалізації майнових прав закріплені лише в частині визначення змісту цих прав (їх статики). Крім того, стосовно прав на комерційне найменування, комерційну таємницю спеціальні закони відсутні взагалі.

Аналіз змін, запроваджених у національне законодавство впродовж останніх років у зв’язку із вступом України до СОТ і її активними євроінтеграційними кроками, свідчить, що переважна більшість їх спрямована на вдосконалення матеріальних і процесуальних аспектів захисту прав інтелектуальної власності, а зазначені питання залишаються неврегульованими. Так, у законі «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», який містить 38 статей, лише 3 з них стосуються окремих питань реалізації прав на винахід.

З прийняттям у 2003 р. Цивільного і Господарського кодексів відбулася суттєва трансформація системи законодавства про інтелектуальну власність. Нормативний матеріал у цій сфері був частково кодифікований у книзі IV «Право інтелектуальної власності» ЦК і гл.16 «Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності» ГК.

Таке структурне відокремлення блоків правових норм, призначених регулювати відносини інтелектуальної власності, стало закономірною реакцією на об’єктивні процеси спеціалізації, які відбуваються через ускладнення соціальних зв’язків у сфері створення і залучення інтелектуальних продуктів до різних галузей суспільного життя.

Таким чином, Україна фактично обрала власний специфічний шлях у побудові системи законодавства про інтелектуальну власність, відповідно до якого створено трирівневу структуру законодавства залежно від обсягу і сфери правового регулювання, а саме: перший рівень — ЦК, другий — ГК, третій — спеціальні закони про охорону прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності.

Цивільні відносини

Поява в правовому полі книги IV ЦК була предметом активних дискусій. У результаті обговорень узгоджено концептуальні питання, пов’язані з тим, щоб не підміняти цим кодексом спеціальне законодавство у сфері інтелектуальної власності, розмежувати підходи до врегулювання права інтелектуальної власності й права власності на речі, в яких ці об’єкти втілено, кодифікувати тільки норми, що є усталеними, перевіреними практикою й відносно безперечними. Також було вирішено виокремити загальні правові положення для усіх інститутів інтелектуальної власності, а стосовно окремих об’єктів права інтелектуальної власності викласти тільки положення, які стосуються предмета регулювання цивільного права.

Отже, норми ЦК визначають загальні вихідні положення права інтелектуальної власності, які, з одного боку, властиві всім інститутам права інтелектуальної власності, а з другого — відрізняють його від права власності на речі. При цьому існування спеціальних законів і ГК не тільки не суперечить такій концепції, а навпаки, забезпечує спеціалізацію правового регулювання відносин інтелектуальної власності як стосовно різних об’єктів правової охорони, так і з урахуванням специфіки сфери, в якій вони використовуються, насамперед сфери господарювання.

Розмежування сфер регулювання зазначених кодексів логічно проводити, спираючись на основний критерій — предмет регулювання. Предмет ЦК охоплює особисті немайнові й майнові відносини інтелектуальної власності, які формуються за участю фізичних осіб, котрі займаються науково-технічною діяльністю, а також відносини, пов’язані з використанням об’єктів інтелектуальної власності з некомерційною метою, в особистих цілях тощо. В договірних відносинах сферу цивільно-правового регулювання становлять загальні положення про договори стосовно розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а також спеціальні правила щодо договорів, сторонами яких можуть виступати автори об’єктів інтелектуальної власності, ліцензійних договорів.

Таке бачення відповідатиме концептуальній меті, котра ставилася розробниками цього кодифікованого акта, а саме — максимальне врахування й дотримання інтересів творця об’єкта інтелектуальної власності.

Другий напрям

Господарсько-правове регулювання інтелектуальної власності має принципово інше спрямування, яке в сконцентрованому вигляді відображене в преамбулі ГК: забезпечення ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальної спрямованості, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі.

З урахуванням такого розподілу цілком закономірним має бути домінування норм ГК у регулюванні відносин, пов’язаних із застосуванням майнових прав інтелектуальної власності у виробничій, договірній та інших сферах господарського життя. Норми ЦК мають використовуватися в разі відсутності спеціального регулювання ГК і законів, присвячених охороні прав на окремі об’єкти промислової власності. Це норми гл.35 «Загальні положення про право інтелектуальної власності» ЦК, які розкривають поняття «право інтелектуальної власності», закріплюють незалежність такого права та права власності на річ тощо.

Співвідношення конкуруючих норм Цивільного і Господарського кодексів у досліджуваній сфері встановлюватиметься за правилом Lex specialis derogat generali, відповідно до якого пріоритет у процесі правозастосування має надаватися спеціальній нормі ГК або спеціальному закону. Вказаний принцип має в доктрині господарського права значення загальної методологічної засади застосування норм цих кодексів.

Закріплення в основному акті господарського законодавства норм про використання прав інтелектуальної власності стало цілком обгрунтованим кроком як з методологічної, так і практичної точки зору. Потреба в регламентації досліджуваних відносин ГК зумовлюється тісною взаємопов’язаністю сфери інтелектуального забезпечення виробничих процесів, ідентифікації господарської діяльності з іншими сферами господарського життя, зокрема рекламною, інноваційною діяльністю, забезпеченням якості продукції, захистом від недобросовісної конкуренції тощо.

Суттєвим показником реальної потреби в регламентації відносин інтелектуальної власності ГК є низький рівень застосування прав інтелектуальної власності в економічній діяльності та, як наслідок, гостра необхідність активізації цих процесів. Національна філософія господарювання, на жаль, ще не набула потрібного «інтелектуального» забарвлення. Значна частина учасників ринку не мають чіткого системного уявлення про правові механізми підвищення конкурентоздатності своєї продукції за рахунок інтелектуальних об’єктів, переваги й недоліки цих механізмів, правові форми комерціалізації виключних прав, способи отримання економічного ефекту від використання торговельних марок, інших елементів, що формують ділову репутацію виробника.

Потреба в правилах

Проекти законів, розроблені з метою приведення національних норм щодо інтелектуальної власності до міжнародних стандартів(№№1149, 1812), також не вирішують проблему у сфері комерціалізації прав інтелектуальної власності в процесі організації й провадження господарської діяльності. Вони стосуються вдосконалення окремих положень щодо визначення об’єктів правової охорони, прав на службові твори, а також надання адміністративних послуг, захисту авторських прав у Інтернеті, колективного управління авторськими правами.

З огляду на це залишається актуальною потреба в забезпеченні системного закріплення правил комерціалізації майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності у сфері господарювання, формами якої є внесення цих прав як вкладу до статутного капіталу, спільної діяльності, використання як застави та інші.

Тому ГК має закласти основу для комерціалізації майнових прав інтелектуальної власності. У цьому кодифікованому законі важливо відобразити правила діяльності суб’єктів господарювання у цій сфері, а саме:

• підстави первинного й похідного виникнення (набуття) майнових прав інтелектуальної власності;

• особливості використання об’єктів інтелектуальної власності у сфері господарювання;

• правові форми передання майнових прав у формі інвестицій, товару, засобів забезпечення виконання зобов’язань;

• залучення цих об’єктів до реалізації інновацій та ін.

Виключною сферою ГК є засоби державного регулювання економічних процесів. У відносинах інтелектуальної власності їх значення зумовлене потребами реалізації й захисту публічного інтересу, зокрема у сфері інноваційного розвитку країни, захисту конкурентного середовища від недобросовісності суб’єктів ринку, зловживання виключними правами. Такі засоби пов’язані із державним регулюванням інноваційної діяльності, державним замовленням на науково-технічну продукцію, державним контролем за діяльністю у сфері використання об’єктів інтелектуальної власності тощо.

Саме комплексний характер засобів господарсько-правового регулювання дозволяє охопити широке коло відносин, пов’язаних із використанням продуктів інтелектуальної праці і договірною реалізацією прав інтелектуальної власності у процесі провадження інноваційної діяльності. Прикладом відносин, упорядкування яких вимагає поєднання всіх трьох груп засобів господарсько-правового регулювання, є державно-приватне партнерство із застосуванням прав інтелектуальної власності (діяльність наукових парків, технологічних парків). Співпраця держави і приватного сектору економіки в напрямі комерціалізації інтелектуальних розробок має активізувати взаємодію між науковим середовищем, виробництвом і ринком.

Специфіка господарсько-правових засобів полягає в поєднанні в їх змісті диспозитивних та імперативних засад, які спираються на однакове підпорядкування всіх суб’єктів господарських правовідносин суспільному господарському порядку. Це дозволяє забезпечити такий стан упорядкування відносин інтелектуальної власності, що є результатом взаємоузгодження індивідуального підприємницького інтересу із загальносуспільними і державними потребами, пов’язаними з інноваційним розвитком.

Необхідність підтримки певного балансу між приватними інтересами правовласників та інтересами суспільства, споживачів, держави визнається як пріоритетна умова регулювання інтелектуальної власності на рівні ключових документів, що забезпечують інтеграцію України в європейське співтовариство.

Вищенаведене свідчить, що ГК має важливе значення в системі законодавства про інтелектуальну власність. З огляду на господарсько-правову приналежність відносин комерціалізації та захисту майнових прав інтелектуальної власності, які виникають і реалізуються в процесі господарювання, саме цей кодифікований акт має регулювати зазначені відносини як частину предмета господарського права. Це забезпечить спеціалізацію правового регулювання сфери інтелектуальної власності й інноваційної діяльності, а також взаємозв’язок права інтелектуальної власності із суміжними складовими господарського права, зокрема інноваційним, конкурентним, корпоративним правом тощо.

Формування законодавчих основ для розвитку інноваційно орієнтованої економіки є життєво важливою умовою виходу держави і суспільства з кризи, нарощування науково-технічного потенціалу для оновлення й подальшого розвитку національної економіки.