Адвокат ВО «Свобода» Сидор Кизин:

«Запугивание судей люстрацией и увольнением стало инструментом для получения желаемых вердиктов»

Сегодня только ленивый не стремится реформировать правовую систему. Из всех сторон раздаются многочисленные замечания и предложения, а чиновники меняют профильные правовые акты каждый на свой лад. Курс на очистку и перезагрузку закладывается даже в громкие названия документов. Чего только стоят заголовки законов «Об очистке власти» или «Об обеспечении права на справедливый суд». Однако основные проблемы остаются. То, в чем они заключаются, знают адвокаты, которые оказываются на передовой юридического фронта. Кто оказывает давление на судебную власть? Как правоохранители «обходят» предписания Уголовного процессуального кодекса относительно равенства сторон? О том, почему люди до сих пор «выбивают» признание и каким должен быть современный защитник, чтобы работать в условиях, «ЗиБ» рассказал адвокат Всеукраинского объединения «Свобода» Сидор Кизин.

«Широкий інтерес громадськості до процесу іноді є єдиним шансом підсудного на справедливість»

— Сидоре Васильовичу, ви як адвокат брали участь у кількох резонансних справах, що мали політичний контекст. Скажіть, будь ласка, чим відрізняється ведення так званої резонансної справи від звичайної?

— Дійсно, багато справ, в яких я виступав захисником, мали, як ви сказали, резонансний характер, а іноді й політичний контекст. Серед них відомі журналісти, яких переслідували представники попередньої влади, учасники «революції гідності» та багатьох інших протестних акцій, які потерпали від репресій, відомі журналісти, родичі людей, закатованих у міліцейських райвідділах тощо.

Я сам вирішував, чи вступати в ту чи іншу справу, оскільки вів ці процеси безкоштовно. Ці справи відрізнялись перш за все тим, що підзахисні, на мою думку, не були звичайними злочинцями, їх переслідували за переконання.

— А чи правильним є твердження про те, що саме під час розгляду резонансних справ найбільше виявляються недоліки національної правової системи?

— Думаю, що так, адже в усіх цих справах завдання засудити та ув’язнити особу ставить сама система. Доходить навіть до того, що керівництво правоохоронних органів не гребує привселюдно висловлювати свої побажання стосовно міри покарання задовго до вироку суду. Прикметним є те, що, як правило, ці побажання враховуються суддями, принаймні першої інстанції.

Найбільше обурення в мене і моїх колег викликає підготовка матеріалів справ, які стосуються масових заходів. Фабули проваджень, відкритих у різний час, є однаковими. Змінюються лише прізвища. Усім затриманим влада намагається нав’язати колективну відповідальність, не бажаючи індивідуалізувати їхні дії. До всіх учасників заходу обвинувачення вимагає вживати запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою, посилаючись виключно на тяжкість статті. І це при тому, що правильність кваліфікації дій затриманих часто викликає сумніви. У таких випадках посилання на практику Європейського суду з прав людини, зокрема на рішення у справах «Мамедова проти Росії» 2006 року, «Лабіта проти Італії» 2000-го, «Н.С. проти Італії» 2001 року, судді залишають без уваги. Так, суди відверто ігнорують приписи ЄСПЛ щодо необхідності зважати на обставини, які мають значення для встановлення наявності громадських інтересів, котрі (з належним урахуванням презумпції невинуватості) виправдовують відступ від принципу особистої свободи.

Не береться до уваги й те, що ЄСПЛ неодноразово вказував: хоча суворість можливого вироку є елементом, який ураховується при встановленні ризику переховування від правосуддя або скоєння іншого злочину, необхідність тримання під вартою не може оцінюватись з виключно абстрактної точки зору.

І навіть якщо тримання під вартою підозрюваного на початку розслідування може бути обгрунтоване показаннями свідків, ЄСПЛ уважає, що такі показання втрачають своє значення із плином часу, якщо під час розслідування не отримано інших доказів.

— Чому ж так відбувається, адже подібні справи перебувають під пильним контролем різноманітних правозахисників, громадських діячів, політиків, журналістів?

— Причина в тому, що, попри проголошені наміри реформувати національну правову систему, все залишається незмінним. Більше того, залякування суддів люстрацією та звільненням стало інструментом для отримання бажаних вердиктів, чим не гребують користуватися ті, хто саме відповідає за очищення правосуддя.

Багатьом захисникам відомо, що володарі мантій керуються так званим телефонним правом, тобто не законодавчими приписами, а вказівками, отриманими за допомогою засобів зв’язку. Широкий інтерес громадськості до процесу дійсно іноді є єдиним шансом підсудного на справедливість.

«Там, де правова позиція обвинувачення є відверто слабкою, громадська увага дозволяє сподіватися на дотримання закону»

— Тобто наявність у залі відеокамер дійсно може стати ефективною «зброєю» адвоката?

— Практика показує, що присутність журналістів у залі засідань впливає не стільки на суддю, який часто перебуває під політичним тиском, скільки на замовників бажаного вердикту. Незважаючи ні на що, можу, як і мої колеги, відзначити, що влада прагне виглядати в очах суспільства більш привабливою. А отже, там, де правова позиція обвинувачення є відверто слабкою, широкий розголос та громадська увага дозволяють сподіватися на дотримання закону.

— Яких саме журналістів краще залучати до висвітлення процесу: з відомих, але не юридичних мас-медіа чи з професійних видань?

— З одного боку, для захисника є важливим суспільний розголос, тобто повідомити про проблему якомога більшій кількості осіб і, відповідно, заручитися їхньою підтримкою. У цьому аспекті цінність загальнонаціональних мас-медіа є безперечною. Звісно, у цьому випадку не варто розраховувати на професійну оцінку. Головне — направити месидж, який почує широкий загал, зокрема й ті, хто зацікавлений у винесенні неправосудного вироку.

З другого — залучаючи спеціалізовані ЗМІ, адвокат може бути впевнений у виході публікацій високого рівня, які розійдуться професійною правничою спільнотою. Тут ми можемо говорити про наявність репутаційних ризиків, яким піддаватиме себе володар мантії, котрий прийняв неправосудне рішення. Безперечно, судді є юристами того рівня, де репутація відіграє далеко не останню роль. І я можу бути впевнений у тому, що професійний служитель Феміди уникатиме перспективи потрапити на шпальти фахових видань у негативному контексті.

На жаль, практика свідчить: якщо тиск з боку провладних структур посилюється, судді на репутацію не зважають.

— Активне залучення до справи громадськості та мас-медіа може бути розцінене як тиск на судову владу? Чи відома вам думка закордонних фахівців із цього приводу?

— Безумовно, в демократичних країнах намагаються обмежити втручання журналістів у судові процеси. Досить суворо до представників ЗМІ ставиться юстиція США. Відомо, що висвітлювати царину судочинства там може обмежене коло журналістів, а в деяких штатах забороняється не тільки вести відеозйомку засідання, а й навіть фотографувати.

Схожу позицію займають і європейці. Наприклад, у справі «Ворм проти Австралії» 1997 року ЄСПЛ визнав правомірним намагання своїх австралійських колег заборонити публікацію матеріалу, який міг вплинути на позицію судових засідателів. Водночас є низка рішень, наприклад «Дубровський проти Польщі» 2006 року або «Дюпюї та інші проти Франції», в яких Євросуд зазначає, що журналісти зобов’язані поширювати інформацію з питань, які становлять суспільний інтерес.

Про це ж ідеться й у рішенні «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» 1979 року, де ЄСПЛ, підкресливши, що суди є форумом для вирішення спорів, указав: попереднє обговорення таких спорів може відбуватись і в інших місцях. Сенс такого обговорення полягає в тому, що громадськість має можливість одержувати інформацію про стан судових справ та систему судочинства загалом і відповідним способом їх оцінювати. В демократичному суспільстві суди не можуть залишатися поза межами громадської дискусії щодо ефективності органів влади. Громадськість має бути належним способом поінформована про стан речей у судовій системі. Отже, критика різних аспектів судочинства, до якої вдаються журналісти, є не тільки можливою, а й за певних обставин і цілком виправданою.

Якщо ж позиції ЄСПЛ для українських володарів мантій виявляється недостатньо, раджу їм звернутися до Мадридських принципів взаємодії засобів масової інформації та суддівської незалежності, поширених відповідно до резолюції №1296 Економічної та соціальної ради ООН від 11.02.94, а також до рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи від 10.07.2003 «Щодо надання інформації через засоби масової інформації стосовно до кримінального судочинства». В останньому документі якраз і йдеться про те, що, оскільки держава має монопольне право на застосування сили проти особи, для запобігання зловживанню владою та для захисту прав підсудного вкрай важливим є суспільний контроль.

У випадку України всі питання, котрі стосуються правосуддя, сміливо можна відносити до зазначеної категорії. Скажу більше: суди, як ніхто, зацікавлені в залученні громадськості, аби хоч якось захистити себе від владного тиску.

«Відносини захисту й обвинувачення швидше нагадують протиборство, а не співпрацю задля встановлення істини»

— Тобто правники перебувають між двох вогнів: з одного боку на них тисне громадськість, з іншого — система. Що ж їм робити в такому випадку? Чи розв’язують цю проблему законодавчі новели, прийняті останнім часом?

— На жаль, як я вже говорив, проголошені високі ідеї дотепер залишаються лише деклараціями. Наразі в української влади є два виходи із цієї непростої ситуації: повністю й у найкоротші строки завершити реальну реформу та перезавантажити судову владу. Цього, до речі, очікує й суспільство. До такого перезавантаження політичне керівництво держави повинно припинити залякувати суддів люстрацією чи звільненням. Ми бачимо, що, попри обіцянки, жодної люстрації дотепер не відбулося, і спекуляції влади на темі звільнення суддів за теперішніх умов виглядають просто цинічними. Доходить до абсурду: сьогодні судді, проти яких є незакриті кримінальні провадження за ув’язнення учасників євромайдану, беруть під варту тих самих учасників євромайдану, але вже за протести проти прийняття змін до Конституції.

— Що в такому разі може зробити адвокат для клієнта, втягнутого в орбіту кримінального судочинства? Чи працюють на практиці положення КПК про рівність сторін?

— КПК діє. Безумовно. Однак буквально за кожне положення, яке гарантує рівність сторін у процесі, доводиться сперечатись із правоохоронцями. Наприклад, приходжу в ізолятор і спостерігаю ситуацію, коли слідчий готує відеокамеру для фіксації слідчої дії за участю мого клієнта. Я заявляю клопотання про те, що хотів би проводити паралельну відеозйомку на власний пристрій. Слідчий відповідає, що не проти. Здавалося б, рівність. Проте пронести записувальний пристрій в ізолятор я не можу, оскільки діє якась інструкція з довжелезним номером, що забороняє подібну дію. Ось така рівність. І так кожного разу.

Захист повсякчас натикається на інструкції, накази, умови тощо. І хоча закон має найвищу силу, ним не завжди можна скористатись, а відносини захисту й обвинувачення, попри те що Україна обрала для себе європейський вектор розвитку, швидше нагадують протиборство, а не співпрацю задля встановлення істини. Отже, аби перемогти, адвокат має не тільки досконало знати нормативну базу, а й мати такі риси, як сміливість, рішучість, наполегливість.

— Як щодо одного з принципів римського права, прилюдне озвучення якого приписують прокурору Андрію Вишинському, до речі, одеситу за походженням: «Зізнання — цариця доказів»? Судячи з ваших публікацій у соціальних мережах, він і досі залишається в силі?

— Як юристи ми добре розуміємо що автори КПК 2012 року позбулися принципів сталінського правосуддя. Однак у системі дотепер залишаються старі кадри, які воліють використовувати методи, перевірені часом.

Зараз мені вкотре доводиться вислуховувати скарги своїх клієнтів, на яких у камерах чиниться фізичний та моральний тиск спеціально навченими особами. Їхні (клієнтів) допити без дозволу слідчого та без відома адвоката проводять оперативні співробітники, які не мають повноважень на такі дії. Сенс цього для мене залишається незрозумілим, адже жоден суддя, чим би він не керувався, відправляючи правосуддя, не винесе вирок лише на підставі зізнання особи.

— Тож правоохоронну систему також потрібно очищувати?

— Безумовно.

«Ініціатором «переформатування» має стати клієнт, який віддаватиме перевагу ефективним, професійним, вправним захисникам»

— Чи не варто заразом провести очищення і в адвокатських лавах? Чи всі захисники здатні надавати якісну правову допомогу в умовах сьогодення?

— Тут досить цікава ситуація. З одного боку, є значна кількість адвокатів, в яких за роки роботи у системі старого зразка відбулася професійна деформація, що дозволила пристосуватись до непростих умов роботи. Такі правники не мають нічого проти застарілих методів правоохоронців і не вбачають в їх застосуванні порушень прав свого клієнта. Безперечно, адвокатура має очиститися від подібних представників професії.

Однак, оскільки адвокатура є незалежною від держави, не варто розраховувати на те, що подібне очищення може відбутися шляхом законодавчого примусу. В цьому випадку нормативний тиск може призвести до зворотного ефекту.

Ініціатором «переформатування» адвокатської спільноти має стати клієнт, який віддаватиме перевагу ефективним, професійним, вправним захисникам, що не тільки добре знають норми КПК, а й вміють їх застосовувати. Серед колег я знаю таких фахівців. Переважно це молоді амбітні юристи, які ще не встигли розчаруватись у національному правосудді. Думаю, із часом їх кількість зростатиме, що врешті-решт змусить їхніх більш поступливих колег або переглянути свої переконання, або залишити професію.

На жаль, такий природний відбір у судочинстві або у правоохоронних органах малоймовірний. Для їх очищення потрібна політична воля, якої я поки що не бачу.