Приглашение на урок украинского

Секреты написания качественного вердикта кроются не только в кодексах, но и в словарях

Уважение к судебной власти зависит от уважения к конкретному судебному решению, которое должно быть качественным не только по содержанию, но и по форме. Поэтому, чтобы не стать посмешищем, ученые советуют судьям не лениться заглядывать в словари во время написания вердикта.

За змістом і формою

Українська є мовою судочинства. Втім, одразу виникає запитання: про яку мову йдеться? Для будь-якого іноземця таке запитання здалося б дивним, адже судді — люди освічені. Ті, що знають державну мову і поважають її та себе. У нас дещо інакше.

Мовну ситуацію в Україні можна виправдовувати різними обставинами. Та коли йдеться про мову судових рішень, жодні історичні виправдання не мають ваги.

Впродовж багатьох років аналізую рішення всіх судових інстанцій і знаходжу в них справжні перли — як у змісті, так і в мовній оправі. Обсяг газетної статті дозволяє мені привернути увагу до найпоширеніших мовних огріхів.

«Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду ( Апеляційного суду)… при секретарі…». Хто ж той секретар, що при ньому є аж ціла колегія суддів? Були в нас усякі секретарі: генеральні, перші, другі й навіть треті, і судді справді виконували їхні накази.

А тут маленький клерк, судовий писар, а такий всесильний.

До речі, слово «апеляційний» чимало суддів пишуть з малої букви, забуваючи, що йдеться не про якийсь абстрактний суд другої інстанції, а про конкретну установу. Тому перше слово цієї складної назви слід писати з великої літери: «Апеляційний суд м.Києва», «Апеляційний суд Запорізької області».

Від експерта до суду

«Від шлюбу в подружжя народилося двоє дітей, які перебувають з матір’ю». Важко не побачити в цій фразі чогось на зразок біологічного «відкриття». Адже беруться діти не від шлюбу, а в результаті зачаття, яке, до речі, часто відбувається до реєстрації шлюбу.

Пропоную простий вихід із цього словесного лабіринту: «Подружжя має двох дітей: Дениса, 2000 року народження, та Тетяну, 2014 року народження, які проживають з матір’ю».

«Одержав побої в область голови, грудної клітки, верхніх та нижніх кінцівок». Джерелом цих мовних викрутасів є передусім судмедексперти.

Згодом слідчі переносять їх в обвинувальний акт, а судді — у вирок, надаючи їм як його складовій преюдиційної сили. І так з року в рік. Можливо, не один обурювався із цього приводу. Але його, як самітника в пустелі, не почули.

Найперше: чи дійсно побої «одержують»? Адже одержують щось від когось: передбачуване, заслужене чи, навпаки, непередбачуване та незаслужене (нагороду, звання, звістку, лист чи навіть ляпас).

Всім відомо, що тіло людини не складається з областей. Область — це адміністративно-територіальна одиниця України.

Даремно шукати в українській мові «кінцівок» як синонімів людської руки чи ноги. «Подай рученьку, моє золото» чи «ніженьки босії змочиш в холодну росу». Жили ми жили, аж поки якісь мудрагелі не захотіли споріднити нас з мавпами чи ведмедями.

Я могла б запропонувати своє вирішення цієї проблеми, наприклад, «потерпілому заподіяно такі тілесні ушкодження»… (і далі — їх перелік). Але краще, щоб це зробили професіонали.

У нас — інакше

«Дійшов до висновку», «Прийшов до висновку». Українською буде — «дійшов висновку». Щоправда, іноді кажуть «дійшов до ручки», але це вже щось інше.

«Немає чи не має». Здавалося, це твердо знають школярі десь, певно, з 5-го класу. Проте для деяких суддів відокремити ці дві ситуації досить складно. Хоча це так елементарно: у нього немає, але він не має.

«Суд уважає наступне»; «Суд виходить з наступного»; «Наступні підстави»; «Наступні обставини» тощо.

Можна й не дуже дивуватися суддям, адже цей мовний покруч сходить з уст усіх високопосадовців мало не щодня. До прикладу, починається засідання Кабміну і чуємо: «Сьогодні говоритимемо про наступне». Не краще й на пленарних засіданнях Верховної Ради: «На порядок денний виносяться наступні законопроекти».

Спроби мовознавців зупинити цю «наступну» лавину, на жаль, не увінчалися успіхом.

Наступним є те, що настає (відбувається) після чогось попереднього: наступне засідання, наступна зупинка, наступна ревізія, наступний шлюб, наступна переатестація чи наступний іспит.

Тому уклінно прошу не забувати про це й не копіювати російське «следующее». У них і «день следующий», і «вопросы следующие».

У нас інакше.

Своєму співбесідникові ми повідомляємо не про «наступне», а про «таке»; суд бере до уваги «такі обставини» чи «такі підстави».

Найкращий варіант, на мою думку, — «суд уважає, що…», «суд бере до уваги те, що…»; «Кабмін розглядатиме такі питання».

Частіше заглядаймо в словники

Принагідно хочу висловити своє ставлення й до «порядку денного».

Походить цей українсько-радянський канцеляризм від російського «повестка дня». Чи не пора б відмовитися від нього? Адже йдеться про перелік законопроектів, які розглядатиме Верховна Рада чи інший колегіальний орган, а не про порядок, тобто процедуру його розгляду.

До того ж питання самі не виносяться.

«Рішення оскаржила М. Вважає його… . Просить… . Мотивує… . Зазначає… . Навряд чи допустимою є така безособовість. Якось шаблонно, байдуже, без поваги. У багатьох рішеннях така безособовість займає цілу сторінку, а то й більше.

«Таким присуджено…»; «Рішення не можна вважати законним, тому таке підлягає скасуванню»; «Такий уважає…» — чергове знущання над українською мовою.

У першій ситуації йшлося про рішення попереднього суду, яким було щось присуджено. В другій — про рішення, яке підлягає скасуванню. А в третій — про учасника судового процесу, який щось уважає.

Виправдання цих помилок посиланням на те, що «так писали до нас» чи «так пишуть усі», не заслуговує уваги. Бо інакше ми ніколи не зупинимо неповагу до державної мови, а отже, неповагу до себе.

Тож частіше заглядаймо в словники. Вони, як писав Максим Рильський, «пишний яр, а не сумне провалля».