Гримасы кассации

Направление на новое рассмотрение: способ избежания ответственности или законодательная щель для волокиты?

Одной из основных гарантий права на судебную защиту является возможность обжалования судебных актов, которые принимаются при рассмотрении гражданских дел, в кассационном порядке. До 2010 года реализация этого права обеспечивалась в пределах требований процессуального законодательства. Но после создания Высшего специализированного суда по рассмотрению гражданских и уголовных дел механизм начал давать сбои, что приводит к волоките из-за возвращения кассационной инстанцией на новое рассмотрение дел без достаточных на то оснований.

Перегляд з обмеженнями

Чинна модель перегляду рішень у цивільних справах в касаційному порядку запроваджена законом «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21.06.2001. Ним визначено повноваження суду касаційної інстанції при перегляді цивільних справ, яким на той час був Верховний Суд.

Відповідно до ст.334 ЦПК суд касаційної інстанції мав право:

• постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги, касаційного подання прокурора;

• постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

• постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі рішення, помилково скасоване судом апеляційної інстанції;

• постановити ухвалу про скасування рішень і закрити провадження у цивільній справі або залишити заяву без розгляду;

• змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд.

З наведеного вбачається, що законодавець наділив суд касаційної інстанції широкими повноваженнями. Разом з тим закон суворо визначив межі розгляду справи касаційним судом.

Він мав право перевіряти правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права. Водночас не міг встановлювати або вважати доведеними обставини (факти), що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, переглядати фактичну сторону справи суд касаційної інстанції права не мав.

Друге обмеження полягало в тому, що перевірці підлягала законність рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Умови для нового розгляду

Проте нас насамперед цікавить норма закону, яка давала касаційному суду право направити справу на новий розгляд після скасування судових рішень. Це право закріплено у ст.336 ЦПК (в редакції від 21.06.2001).

Отже, рішення підлягало скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо:

• справа розглянута неправомочним суддею або складом суду;

• рішення постановлено чи підписано не тим складом суддів, які розглянули справу;

• справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть у ній участь, не повідомлених про час і місце судового засідання;

• вирішено питання про права й обов’язки осіб, які не були залучені до участі в справі.

Як видно, законодавець під час вирішення питання про повернення справи на новий розгляд установив для касаційного суду певні рамки, фактично створивши перелік таких порушень.

Стаття 336 кодексу вказувала й на інші порушення чи неправильне застосування норм процесуального права, які уможливлювали направлення справи на новий судовий розгляд. Проте особливо підкреслювалося, що це можливо у випадку, коли такі порушення призвели до неправильного вирішення справи.

Отже, можна говорити про те, що вказана стаття містила вичерпний перелік підстав для повернення справи на новий розгляд та що всі ці підстави мали процесуальний характер. І, як свідчила практика, суд касаційної інстанції (на той час — ВС) у цілому дотримувався цих вимог закону.

Суперечлива практика

З 1 листопада 2010 року розпочав роботу ВСС. Відтоді перегляд цивільних справ у касаційному порядку стала здійснювати відповідна палата цього суду. На жаль, як показує практика, налагоджений механізм направлення справ на новий судовий розгляд дав збій, що неминуче призвело до порушення прав громадян та юридичних осіб на судовий захист.

Звернімося до судової практики.

Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 16.05.2014 задоволено позов ПАТ «ВТБ Банк» до гр.Р. про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме — чотирикімнатну квартиру. Адже починаючи з грудня 2013 року гр.Р. систематично не виконував своїх зобов’язань за кредитним договором. Таким чином, станом на 20.03.2014 розмір заборгованості становив 2057383,23 грн.

В апеляційній скарзі гр.Р. просив скасувати рішення та відмовити в задоволенні позову. Ухвалою судової колегії Апеляційного суду Харківської області від 19.08.2014 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Колегія суддів указала, що «посилання апелянта на те, що до спірних правовідносин повинен бути застосований закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3.06.2014, є безпідставним, оскільки не може бути примусово стягнуте нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки, за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника або майнового поручителя та що у власності не перебуває інше нерухоме житлове майно. Матеріали справи свідчать про те, що боржник, гр.Р., є власником 1/2 частини двокімнатної квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.02.2008. У судовому засіданні апеляційної інстанції гр.Р. також підтвердив той факт, що його сім’ї належить ще одна двокімнатна квартира в м.Харкові.

Та обставина, що гр.Р. після ухваленого судом першої інстанції рішення (11 червня 2014 року) зареєструвався разом із неповнолітнім сином у спірну квартиру, правового значення не має».

Здавалося б, постановлено цілком законне та справедливе рішення. Натомість ВСС своєю ухвалою від 12.12.2014 скасував його, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як обгрунтування наведено такі доводи: «Звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди відповідно до закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності з 7.06.2014, не з’ясували питання про наявність у іпотекодавця іншого житла, належним чином не перевірили заперечення відповідача з цього приводу та якими доводами вони спростовуються» (справа №2-642/2732/14).

У цьому випадку будь-які коментарі щодо такого висновку ВСС є зайвими.

Другий приклад. Рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова від 23.01.2013 відмовлено в позові гр.Д. до АКБ «Правекс-Банк» про визнання договору іпотеки недійсним. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 4.04.2013 цей вердикт скасовано та визнано недійсним договір іпотеки, укладений між гр.Д. і банком.

Справа потрапляє до ВСС. Здавалося б, що може бути легшим, ніж залишити в силі будь-яке з прийнятих рішень або в разі необхідності внести зміни до якогось з них. Проте ухвалою від 24.07.2013 колегія суддів ВСС рішення апеляційного суду скасувала та направила справу на новий розгляд до нього ж «у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального права». Водночас в ухвалі чітко простежується судження про правильність рішення суду першої інстанції (справа №6-19543 СВ/13).

Що заважало ВСС ухвалити власне рішення? Швидше за все, побоювання ухвалити рішення, яке стане остаточним.

Не можна погодитися з позицією ВСС, висловленою у справі №6-31424св14, порушеній за позовом Харківського канатного заводу до гр.Д., про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності.

Так, 24 лютого 1999 року ХКЗ на товарній біржі продав 906,1 м². нежитлових приміщень. Покупцем виявилося ТОВ «Харків—Москва». 28 квітня 2010 року на Харківський товарній біржі укладено договір купівлі-продажу, за яким ТОВ «Харків—Москва» передало, а гр.Д. купила нежитлові приміщення загальною площею 906,1 м².

Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.06.2011, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду та постановою Вищого господарського суду, угоду від 24.02.99 визнано недійсною з підстав відсутності в представника продавця повноважень на її укладення.

Посилаючись на п.3 ч.1 ст.308 ЦПК, позивач просив суд задовольнити його вимоги. Рішенням Жовтневого районного суду м.Харкова від 6.06.2014, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 1.07.2014, позов задоволено.

Ухвалою ВСС від 26.11.2014 постановлене в справі рішення скасоване, а справа направлена на новий розгляд. У касаційному суді вказали, що обидва суди не дослідили положень статуту ПАТ «Харківський канатний завод», не надали правової оцінки повноваженням органу управління на розпорядження майном товариства тощо. При цьому немає жодної згадки про те, що ці питання вже були предметом дослідження господарських судів та що є рішення, які набрали законної сили, що з огляду на вимоги ч.3 ст.61 ЦПК є преюдицією. Крім того, відповідно до ч.5 ст.124 Конституції рішення суду обов’язкові до виконання, в тому числі і ВСС (справа №6-34424св14).

«Матеріальні» підстави

Випадків направлення справ на новий розгляд з мотивів неправильного застосування норм матеріального права доволі багато. Достатньо сказати, що за 2012 рік скасовано 356 рішень Апеляційного суду Харківської області. Лише у 12 випадках ВСС постановив своє рішення по суті спору. За 2013 рік скасовано 359 рішень, постановлено нових — 15. Торік скасовано 364 рішення, постановлено — 7. Велика частина інших цивільних справ, в яких скасовані рішення, направлені на новий розгляд до судів першої або другої інстанцій.

Безумовно, такий стан справ є абсолютно неприйнятним. Безкінечне повернення справ на новий розгляд тягне за собою тяганину, невиправдане здорожчання судових процесів і в кінцевому результаті — порушення права на судовий захист.

Більше того, ст.338 ЦПК, яка визначає підстави для направлення справи на новий розгляд, такої підстави, як порушення норм матеріального права, не містить взагалі. Відповідно до ч.2 ст.338 кодексу, підставою для скасування рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Що означає порушення норм матеріального права? Власне кажучи, суд першої інстанції чи апеляційний суд неправильно кваліфікував правовідносини. На думку законодавця, за таких обставин касаційний суд зобов’язаний застосувати відповідну норму матеріального права, не повертаючи справу на новий розгляд. На жаль, у роботі касаційного суду це не спостерігається.

Взаємовиключна практика

Звертає на себе увагу той факт, що в жодній з категорій цивільних справ немає єдиної судової практики, непоодинокі випадки, коли за одних і тих же обставин маємо кілька різних рішень. Проаналізуємо, наприклад, застосування ст.551 Цивільного кодексу, яка регулює питання стягнення неустойки. Вказана норма дуже часто згадується у спорах, які виникають з кредитних правовідносин.

Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Що ж ми бачимо на практиці?!

Наприклад, рішенням Харківського районного суду Харківської області від 13.11.2012 задоволено позов ПАТ АБ «Укргазбанк» до гр.Я. про стягнення заборгованості за кредитним договором. На користь позивача стягнуто $54244,34 та 81026,85 грн. пені. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 9.07.2013 розмір неустойки зменшено до 20000 грн.

Скасовуючи рішення апеляційної інстанції, колегія суддів ВСС в ухвалі від 2.10.2013 вказала: «Зменшуючи розмір пені, апеляційний суд, на порушення вимог стст.303, 304, 316 ЦПК, не врахував, що правові наслідки, передбачені ч.3 ст.551 ЦК, можуть застосовуватися судом лише за заявою боржника, і не перевірив, чи заявляла відповідач у суді першої чи апеляційної інстанції вимог про зменшення розміру неустойки (справа №6-34305св13).

В іншій аналогічній справі ВСС ухвалив абсолютно протилежний вердикт. Так, рішенням Куп’янського міськрайонного суду Харківської області від 23.11.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 27.02.2013, стягнуто з гр.Г. та інших на користь кредитної спілки «Альянс-С» заборгованість за кредитом та штрафні санкції. Колегія суддів ВСС у своїй ухвалі від 9.10.2013, скасовуючи ухвалу Апеляційного суду Харківської області, вказала, що останній «не взяв до уваги та не вирішив питання про можливість застосування положення ч.3 ст.551 ЦК. При цьому зменшення розміру неустойки — це право суду» (справа №6-15825св13).

Вбачається, що в останньому випадку думка ВСС є більш правильною, оскільки наш законодавець зайняв позицію, що у випадку, коли процесуальна дія повинна бути здійснена тільки за ініціативою сторони, він на це прямо і вказує. Наприклад, стосовно строків позовної давності. Згідно з ст.267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі.

У ч.3 ст.551 ЦК таке застереження відсутнє. Тому вона може бути застосована як за заявою сторони, так і за ініціативою суду. У цьому випадку має місце таке юридичне поняття, як «розсуд суду».

Ревізія доказів

Відповідно до ч.1 ст.335 ЦПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм матеріального чи процесуального права та не може втручатися у фактичну сторону справи. Насправді ВСС цього правила не дотримується, і часто обставини справи, докази підлягають ревізії, переоцінці.

Підтвердженням цього є цивільна справа, порушена за позовом гр.Л. до гр.Д, третя особа — Харківська міська рада, про звільнення самовільно зайнятої ділянки, знесення самовільного будівництва. Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 22.11.2012 гр.Л. в позові відмовлено.

Ухвалою судової колегії Апеляційного суду Харківської області від 12.02.2013 рішення залишено без змін. Матеріали справи свідчать, що сторони за участю адвокатів активно відстоювали свої інтереси. Протягом тривалого часу справа розглядалася в суді першої інстанції. Було призначено та проведено кілька будівельно-технічних експертиз. Скасовуючи рішення, ВСС в ухвалі від 18.09.2013 поставив під сумнів установлені фактичні обставини у справі, втрутився в оцінку доказів.

Іншими словами, ВСС дійшов висновку, що спір вирішений неправильно. Проте як його вирішити правильно, суд не знає, тому повернув справу на новий розгляд. При цьому ще й не­обгрунтовано послався на ст.10 ЦПК, указавши, що «на порушення ч.4 ст.10 ЦПК, суди взагалі не сприяли повному та всебічному з’ясуванню дійсних обставин справи, що мають визначальне значення для правильного її вирішення».

Логіка дій ВСС не зрозуміла.

Модернізація «хірургічним втручанням»

Таким чином, виникає запитання: як покласти край такій суперечливій практиці перегляду цивільних справ у касаційному порядку? Заклики до дотримання принципів законності, справедливості, верховенства права тощо — даремне витрачання часу. Потрібні рішучі кроки, або мовою медиків — необхідне термінове хірургічне втручання.

Перше, що слід зробити, це повернути функцію касаційної інстанції Верховному Суду, а інститут касаційного перегляду цивільних справ суттєво модернізувати.

У 2010 році зі ст.338 ЦПК законодавець виключив перелік підстав, які дають суду касаційної інстанції право скасувати постановлене рішення, та обов’язок направлення справи на новий розгляд. Раніше існуючий перелік замінений новими положеннями. Так, підставою для скасування рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Частина 2 ст.338 ЦПК суперечить ст.335. Адже згідно із ч.1 ст.355 кодексу під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє правильність застосування норм матеріального чи процесуального права: не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені чи відкинуті, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Норма, закладена в диспозицію ст.335 ЦПК, у повному обсязі узгоджується з найкращими європейськими стандартами, відповідно до яких касаційний суд є судом права, забезпечує єдність практики.

Водночас Європейський суд з прав людини в рішеннях у справах «Рябих проти Росії», «Пономарьов проти України», «Нелюбін проти Росії» та інших неодноразово підкреслював, що завданням суду касаційної інстанції є виправлення помилок і формування єдиної практики. Звичайно, є необхідність закріпити це правило в гл.2 розд.5 ЦПК. Цей розділ обов’язково повинен містити положення, що забороняє направляти справи на новий розгляд з мотивів неправильного застосування норм матеріального права, для уточнення позовних вимог тощо.

Законодавець, називаючи підстави повернення справ на новий розгляд до судів апеляційної та касаційної інстанцій, займає непослідовну позицію. Нині суд апеляційної інстанції за жодних обставин не має права на таке повернення. Навіть у випадку, якщо рішення прийнято суддею, в якого сплив строк повноважень, або підписане суддею, який не брав участі в розгляді справи. Апеляційний суд, розглядаючи такі справи, може або погодитися з таким рішенням, або скасувати його та постановити нове.

Натомість суд касаційної інстанції відповідно до ч.2 ст. 338 ЦПК фактично необмежений у цьому питанні. Навіть якщо брати до уваги, що кінцева мета в апеляційних і касаційних судів різна, єдині підходи та загальні правила для повернення справ на новий розгляд повинні існувати.