Очевидний відповідач

Відшкодування шкоди, заподіяної війною, крізь призму «корпоративної вуалі» та держкорпорацій РФ

Дев’ять років і одна війна знадобились Україні для того, аби почати шукати нові підходи та обійти концепцію юрисдикційного імунітету. Як виглядають зараз перспективи відшкодування шкоди, заподіяної війною, в Україні та за кордоном?

Зміна концепції

В рамках VI Business & Legal Real Estate Forum адвокат, старший юрист ABER HABER Ярослава Лаган виступила із доповіддю «Відшкодування шкоди, заподіяної війною: можливості українського правосуддя». На початку виступу спікер зазначила, що подібні механізми мали б бути безмежними, але, як завжди, є нюанси, а диявол, криється в деталях.

У даній категорії спорів спочатку необхідно визначитись із тим, до кого слід звертатись з вимогою про стягнення шкоди фізичним особам чи стягнення збитків юридичним особам. Очевидно логічним рішенням видається звернення до того, хто цю шкоду завдав — до РФ.

«Я пам’ятаю, на початку широкомасштабного вторгнення ще звучали дискусії і лунали питання про те, хто взагалі має бути відповідачем у таких спорах. Чи це має бути сама РФ? І як це виглядатиме, якщо законодавством передбачений внутрішній імунітет держав?», — зауважила Я.Лаган.

Верховний Суд зняв це питання у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19. В постанові йдеться про те, що норма щодо РФ як суверенної держави не буде працювати, РФ може бути відповідачем та нести відповідальність за завдану шкоду із посиланням на Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності і на Європейську конвенцію про імунітет держав.

Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій, і є деякі нюанси в обґрунтуванні у відступлені від концепції судового імунітету РФ. Але, тим не менш сформована така позиція, і суди загальної та господарської юрисдикції активно посилаються на цю позицію, визнаючи відповідачем РФ і не тільки.

Спікер розповіла, що їй зустрічались цікаві рішення судів першої інстанції, де співвідповідачем разом із РФ визнаються державні корпорації РФ як юридичні особи, повністю від неї залежні, керовані керівництвом РФ і прямо підпорядковані Кремлю. Обґрунтування такої позиції йде корінням також у практику ВС, а саме постанову від 20.07.2022 у справі №910/4210/20, в якій суд йде у своєму обґрунтуванні в зворотному напрямку концепції «підняття корпоративної вуалі».

Йдеться про концепцію, яка полягає у тому, що учасник юридичної особи не може сховатись за ширмою цієї юрособи, завдавши шкоду юрособі, тобто до нього можуть бути застосовані юридичні наслідки такої шкоди. А тут навпаки — юридична особа, яка контрольована державою, що завдала шкоду, може і буде нести відповідальність, за завдані нею збитки.

Хоча цей висновок сформований в «мирному» спорі, оскільки він виник ще до повномасштабного вторгнення (самі ж висновки були сформовані касацією у 2022 році) і не стосується шкоди, завданої війною, але, тим не менше, вже зустрічаються рішення судів першої інстанції, які на нього посилаються.

Наприклад, в одному з конкретних випадків вимоги були заявлені підприємством в господарському судочинстві не тільки до РФ як до суверенної держави, а й до державної корпорації «Внешэкономбанк», з обґрунтуванням від позивача, яким чином ця юрособа контролюється, який зв’язок у неї із РФ. Суди в такому випадку задовольняють позовні вимоги і приймають рішення на користь позивачів.

«Подивимось на практику касаційної інстанції, але її тут може й не бути, бо хто буде оскаржувати і подавати апеляцію? РФ, швидше за все, не буде реагувати на такі позиції», — прокоментувала Я.Лаган.

Позитивні й негативні обов’язки

Спікер зазначила, що в позиції щодо відступлення від концепції імунітету підкреслюється, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, з 2014 року має право ігнорувати імунітет останньої. Я.Лаган видається це цікавою ремаркою, оскільки спікеру ще не зустрічалися судові рішення, прийняті після 24.02.2022, в яких би містилось обґрунтування, що шкода нанесена з 2014 року. Адже до початку війни судова практика йшла іншим шляхом — відповідні позови не заявлялись і через строки позовної давності, можливо, вже й не будуть заявлятись. Тож навряд вдасться подивитись, як подібні питання розглядатимуть суди і виходитимуть із тієї ситуації, що 9 років практика розвивалась по-іншому: позивачі масово звертались з позовами не до РФ, а до держави Україна.

ВС було розглянуто більше 40 таких кейсів. Й формувалася така тенденція: деякий час з’ясовувалось, хто буде відповідачем у таких позовах від імені держави Україна – Кабмін, державні колегіальні органи тощо. Врешті вирішили, що це буде Державна казначейська служба та Кабмін. Масово заявлялись такі позови щодо відшкодування збитків, завданих підприємствам, а також відшкодування моральної шкоди, тобто звертались як фізичні, так і юридичні особи. Ці позови подавались із посиланням на закон «Про боротьбу з тероризмом», який гарантує, що особа має право на відшкодування завданої шкоди за кошти державного бюджету.

Однак про те, як саме стягнути ці кошти, законодавство мовчить. І після того, як суди першої інстанції задовольняли вимоги про стягнення такої шкоди за рахунок державного бюджету, ВС зрештою змусив підводити риску в цій практиці. Його позиція полягає в тому, що немає закону і не встановлено, яким чином держава повинна відшкодовувати власнику шкоду, завдану об’єкту права власності терористичним актом. Однак власник має право вимагати від держави компенсації за недотримання негативних та позитивних обов’язків із забезпечення дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — стосовно захисту цього права власності.

Проте, як пояснила Я.Лаган, ця компенсація відрізняється залежно від змісту порушення, і висновок про те, що має бути стягнена реальна вартість знищеного майна, не ґрунтується на положеннях того, що держава має забезпечити свої позитивні і негативні обов’язки.

Якщо держава не забезпечила свої негативні обов’язки, і не утрималась від втручання у вільне здійснення особою своїх прав, тоді ми можемо вести мову про відшкодування шкоди. Якщо ж йде мова про позитивні обов’язки — держава не створила фреймворк, не прийняла закон, відповідно до якого має стягуватись шкода, то це не тягне за собою висновок про те, що держава має за рахунок держбюджету повністю відшкодувати завдану майну шкоду. До 2021 року приймались саме такі рішення.

У постанові ВП ВС від 12.05.2022 у справі №635/6172/17 йшлося про те, що на території непідконтрольній Україні загинула особа, і син подавав позов про стягнення моральної шкоди через смерть матері. Особа загинула внаслідок того, що авто підірвалось на міні. Ключовими питаннями, які досліджувались в цій справі, були такі: чи взагалі була підконтрольна ця територія Україні? Чи досліджувалось це питання судами? Що таке активний контроль над територією в контексті практики Європейського суду з прав людини і як це буде регулюватись в українській практиці?

ВС звернув увагу, що ці питання не досліджувались судами першої інстанції. А питання ці, як зазначила спікер, дуже важливі, оскільки Україна не може відповідати за шкоду, завдану на тій території, яку вона фактично не контролює.

Тут виникає і питання чи контролює Україна всю свою територію, в межах її кордонів? Тому що юридично держава здійснює свій суверенітет в межах кордонів. Це питання залишилось відкритим. «Це невеликий погляд на те, як це працювало раніше. Зараз, з початком повномасштабного вторгнення, все це розвернулось на 180 градусів і позови заявляються саме до РФ», — підсумувала Я.Лаган.

Докази та виконання рішень

Спікер також розповіла про збір доказів у справах про відшкодування шкоди, завданої юридичним та фізичним особам. Адвокат зазначила, що юридичні особи перебувають у більш невигідному становищі, тому що для фізичних осіб більше продумуються компенсаційні механізми як для більш слабкої сторони, котра потребує більше захисту, на думку держави.

З юридичними особами взагалі все складно. Я.Лаган зауважила, що кожен адвокат, який стикався зі збором доказів про завдання якоїсь шкоди, вже не кажучи про воєнні дії, можливо чув фразу: «Що тут доводити, тут і так все зрозуміло, майно було під окупацією — всі ж бачили». Проте інколи саме це неймовірно складно довести. Бо хто ж дасть відповіді на адвокатські запити до військових адміністрацій — чи йшли у них бойові дії в певні дати? Те, що майно перебувало під окупацією, це ще не означає, що не було доступу до цього майна, що його було втрачено, бо одне не випливає автоматично з іншого.

Для того, щоб обґрунтувати розмір збитків, потрібно отримати доступ до цього майна, що також буває дуже складно. Тому відповідь на питання, які саме докази потрібно збирати, щоб обґрунтувати завдану шкоду, – всі, які тільки можна. Наприклад: акт комісійного обстеження, акт про пожежу, витяги з ЄРДР, покази свідків, фото і відео фіксація, експертиза/експертне дослідження оцінка.

Потрібно також довести, що шкода була завдана воєнізованими формуваннями або армією, підконтрольною РФ або самої РФ, тобто звідки здійснювались постріли і як вони відбувались. «Збір доказової бази — це наріжне каміння успіху в таких спорах. І вони дуже прискіпливо зараз досліджуються судом, оскільки відповідач не використовує своє право на участь у судових засіданнях», — пояснила спікер.

Тепер щодо виконання рішень, коли суд задовольняє вимоги про стягнення збитків. Держава зайняла таку позицію, що у нас для цього є законодавство про основні засади примусового вилучення об’єктів права власності РФ. Їх держава вилучає на підставі рішення РНБО і задоволення своїх вимог, щоб потім розподілити ці ресурси для виплати компенсацій постраждалим особам, відповідно до закону про компенсацію за пошкодження (№2923-ІХ).

А от за кордоном можна робити спроби виконати ці рішення відповідно до договору про правову допомогу і співробітництво з кожною конкретною державою. Всі ці міжнародні договори мають перелік питань, які повинні перевірити суди іноземної держави, що прийматимуть це рішення до виконання.

Одним із таких питань є належне повідомлення відповідача, тобто РФ або підконтрольної їй корпорації. Тут також, за словами Я.Лаган, є безліч цікавих практичних проблем. Наприклад, як це робити, якщо у нас зараз не працюють дипломатичні канали? Адже в порядку, передбаченому процесуальним порядком, доручення надається Мінюсту, він потім звертається до МЗС згідно з Гаазькою конвенцією. Але зараз цей механізм не працює.

Тому на практиці, як це випливає із судових рішень, використовують всі можливі і доступні методи, передбачені договором, в тому числі відправленням поштою на адресу консульств і посольств РФ за кордоном із своїми вимогами. Це робиться для того, щоб зібрати в судовому рішенні підтвердження інформування відповідача всіма можливими шляхами, тому що при виконанні рішення на це буде звертатись увага.

«Про успішні кейси виконання цих рішень за кордоном поки що невідомо. Насамперед тому, що кожна країна, на території якої знаходиться майно, належне РФ, можливо, розраховує це майно конфіскувати, щоб також задовольнити якісь свої вимоги до РФ, яких, упевнена, у кожної країни є безліч після того, що відбулось за останні півтора роки», — підсумувала Я.Лаган.

Закон і Бізнес