Закон і Бізнес


Від реституції до компенсації

Чому відшкодування збитків від збройного конфлікту не завжди працює


За оцінками экспертів, за 2 місяці війни зазнали пошкоджень близько 8,5 тис. будинків.

10.05.2022 10:08
ІГОР НОВІКОВ
1894

Механізми захисту прав не тільки окремих громадян, а й цілих держав, попри свою значущість, продовжують шкутильгати. Причому не в силах відстояти ці права часто самі національні суди. Причини, як завжди, ховаються на поверхні


Презумпція винуватості

В Асоціації адвокатів України відбувся вебінар, присвячений принципам та світовій практиці відшкодування шкоди майну цивільних осіб, які постраждалі внаслідок бойових дій. Спікером заходу виступила адвокат юридичної фірми «Дмитрієва та партнери» Наталія Євдоченко. Доповідач спиралась на практику, яка була використана як міжнародними установами так і окремими країнами.

Право на правовий захист та відшкодування постраждалим внаслідок бойових дій цивільним особам закріплене у таких міжнародних нормативно-правових документах як конвенція про закони та звичаї війни на суходолі від 18.11.1907 а конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 та додатковий протокол до неї від 8.06.1977. Такі норми встановлюються як щодо майна держави, яка постраждала внаслідок війни, так і щодо шкоди, яка нанесена майну фізичних чи юридичних осіб.

Дане право є наслідком порушення країною-агресором законів та звичаїв війни, поводження з цивільним населенням, внаслідок чого відбувається порушення норм міжнародного гуманітарного права та прав людини. Зокрема норми гуманітарного права забороняють напад на цивільні об’єкти, культурні цінності, місцевості, що не обороняються. Держава, яка віддає накази, що суперечать вказаним міжнародним документам, несе відповідальність у вигляді відшкодування завданих збитків, які нанесені через виконання таких наказів. Тобто вина країни-агресора у збройному конфлікті презумпується.

Право на правовий захист постраждалих осіб включає в себе:

рівний та ефективний доступ до правосуддя та інших спеціально створених органів, механізмів та процедур у відповідності до норм права певної країни;

адекватне, швидке та ефективне поновлення порушеного права та/або відшкодування шкоди;

належне інформування щодо механізму відшкодування.

Поновлення порушених прав осіб встановлюється у декількох формах. Зокрема це може бути реституція, яка передбачає повернення постраждалої особи до стану, який існував до порушення, що реалізується у формах повернення об’єктів права власності в натурі, якщо вони збереглися; поновлення прав на об’єкти права власності, якщо особи були незаконно позбавлені таких прав; скасуванні обмежень у використанні об’єктів права власності.

Але переважним способом поновлення порушених прав є все ж таки відшкодування або компенсація. Такі відшкодування чи компенсації повинні відбуватись у встановленому нормативно-правовому порядку у вигляді грошової виплати за шкоду, яка виникла внаслідок порушення міжнародних норм у галузі прав людини і суттєвих порушень норм міжнародного гуманітарного права, яке можливо оцінити у вартісному виразі. Залежно від обставин це може бути або повне відшкодування або компенсація матеріальної шкоди та/або витрат на поновлення порушеного права, упущеної вигоди та моральної шкоди.

Як свідчить світовий досвід, попри регулювання даних аспектів нормами міжнародного права, при вирішенні питань відшкодування все ж виникає ряд проблем. Так, одне із найсуттєвіших питань полягає в тому, хто саме є суб’єктом отримання відшкодування безпосередньо від держави-порушника – тільки постраждала держава чи також і окремі фізичні та юридичні особи? А також, через систему яких органів та установ може бути реалізоване таке право – безпосередньо через національні адміністративні органи та/або суди чи із залученням міжнародних установ та механізмів?

«Суб’єктивний» фактор

У світовій практиці для вирішення питань відшкодування застосовуються два підходи – судовий та програмний. Н.Євдоченко зазначила, що їй, як адвокату, ближчий все ж судовий підхід, та приділила основну увагу саме цьому механізму.

Для судового підходу характерно те, що право на захист може бути реалізоване шляхом подачі постраждалими особами позовів безпосередньо до держави-порушника. Й національні суди різних країн розглядали позови окремих постраждалих осіб від різних видів порушень міжнародного гуманітарного права та виробили неоднозначну практику. У світовій практиці, за словами Н.Євдоченко, домінує, на жаль, тлумачення, яке засноване на традиційному розумінні норм міжнародного права.

Зокрема, національні суди навіть на стадії відкриття провадження, можуть ставити питання про те, що тільки держава може бути суб’єктом міжнародного права і відповідно може заявляти позови до агресора стосовно відшкодування шкоди. Однак існує й інший підхід, який також важко назвати ефективним, зважаючи на те, що кількість задоволених та виконаних судових рішень є незначною.

Відмова у задоволені позову зазвичай обґрунтована таким чином:

можливість подачі індивідуальних позовів не випливає зі змісту норм міжнародного права;

національні суди не мають компетенції щодо розгляду такої категорії спорів, оскільки суверенітет відповідача захищає державу-агресора;

у міжнародному праві немає механізму реалізації права на відшкодування.

Квазісудовість vs програмність

Однак існує і позитивна практика захисту в національних судах. Зокрема за наслідками конфлікту на Кіпрі судами Республіки Кіпр та у подальшому Європейським судом з прав людини було підтверджено права колишніх власників греків-кіпріотів на отримання реституції та компенсації та визначено, що британські суди повинні виконувати судові рішення, ухвалені в Республіці Кіпр.

Розгляд позовів у спеціалізованих міжнародних установах відбувається через квазісудові органи, які створювалися виключно для вирішення та виконання рішень за позовами цивільних осіб до урядів держав-порушників норм міжнародного права. Ці органи створювалися Радою безпеки ООН, сторонами за мирними угодами та окремими країнами за їх одноосібними рішеннями.

Так, до прикладу, після завершення збройного конфлікту між Іраком та Кувейтом, резолюцією Ради безпеки ООН було створено комісію з відшкодування, що розглядала позови про компенсацію шкоди та визначила механізм реального відшкодування у програмі «Нафта в обмін на продукти харчування».

Втім вирішення питання відшкодування визначаються також у мирних угодах та за рішеннями урядів країн. На практиці для усіх постраждалих осіб у мирній угоді встановлювалась остаточна загальна сума компенсації, яка підлягає розподілу країною-одержувачем репарації. Внаслідок цього запроваджувалась обмежена максимальним розміром сума компенсації збитків.

Механізм відшкодування полягав у створенні країною-отримувачем репарації спеціалізованих комісій або вироблені окремих процедур. Наприклад, у Судані була створена комісія з відновлення та розселення у Дарфурі, в Іраку – комісія з виплати компенсацій.

На противагу судовому підходу, програмний підхід ґрунтується на тому, що держава, громадяни якої постраждали внаслідок бойових дій, має вжити дієвих заходів для відновлення справедливості. Також на державу покладається обов’язок розробити та реалізувати програми, які передбачають відшкодування шкоди широким категоріям постраждалих після суттєвих та систематичних порушень прав людини, та найбільш відповідають специфічним умовам кожної країни. Окрім того, держава має виробити механізм залучення коштів для таких програм.

Лектор підсумувала: хоча право осіб на відшкодування шкоди закріплено міжнародними документами, його реалізація ставиться у залежність від рішень міжнародних установ. Разом з тим держава має обов’язок самостійно створити умови та механізми такої компенсації. І зрештою, реальна можливість поновлення порушених майнових прав знаходиться в залежності від визначення порядку виконання рішень про відшкодування та джерел фінансування таких програм.

Від редакції. Які проблеми можуть виникнути з відшкодуванням шкоди державою-агресором також проаналізував для «ЗіБ» голова Бахмацького районного суду Чернігівської області Павло Пархоменко у статті «Державний імунітет дірявий».