Закон і Бізнес


7 цікавих фактів про екстрадицію в Україні


.

30.12.2021 15:54
ВОЛОДИМИР БОГАТИР, адвокат, заслужений юрист України
3937
3937

Екстрадиційні процеси як один із видів взаємної правової допомоги країн у кримінальних справах – дуже делікатна тема, що знаходиться на стику дипломатії, політики, піару і права. Останнього, як свідчить практика, може не бути зовсім.


Центральні та відповідальні

У питанні видачі осіб в Україні діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (1993 року), а також Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року з протоколами, а також низку двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів.

На національному рівні механізм закріплено у розділі 44 КПК. Відповідно до її положень,центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є:

1) Офіс Генерального прокурора - під час досудового розслідування (щодо підозрюваних, обвинувачених);

2) Міністерство юстиції - під час судового провадження або виконання вироку (стосовно підсудних, засуджених).

Саме вони звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про екстрадицію та розглядають аналогічні запити з-за кордону, організовують проведення екстрадиційної перевірки а також прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу.

А от фактичну передачу особи (після набрання чинності відповідним рішенням) здійснюють Департамент з питань виконання покарань як міжрегіональний територіальний орган, Національна поліція та Міністерство внутрішніх справ (Нацгвардія). Вельми докладну інструкцію з різних аспектів міжнародного співробітництва у кримінальному процесі під час судового провадження було погоджено з усіма відповідальними за процес органами та затверджено наказом Міністерства юстиції від 19.08.2019 № 2599/5.

1. Україна більше відповідає, ніж запитує

З 2014 по 2021 рік Міністерство юстиції направило до компетентних органів іноземних держав 357 запитів українських судів про видачу осіб. За цей же час українське відомство отримало 542 (на 50% більше) аналогічних запитів з-за кордону.

Такі цифри дали в самому Мін'юсті, але відмовився при цьому надати інформацію щодо кількості фактично переданих осіб до іноземних країн та прийнятих Україною, пославшись на відсутність такої інформації. Втім, заступник міністра з європейської інтеграції, що підписала відповідь, у цьому випадку дещо лукавить.

2. Видається один з трьох

Адже на початку 2019 року за аналогічним запитом цю інформацію знайшли. Тоді інший заступник міністра юстиції (з питань виконавчої служби) надала перелік статей Кримінального кодексу за якими притягалися до відповідальності правопорушники що підлягали видачі, а також повідомила що за п’ять років (починаючи з 2014 р). з України було екстрадовано 118 осіб за 323 запитами. При цьому на вимогу українських судів в цей же період було отримано 76 осіб за 252 запитами.

Отже, тенденція співвідношення запитів та відповідей України підтверджується. Крім того, можна стверджувати, що позитивно вирішується близько третини запитів на екстрадицію (36,5% - за запитами іноземних держав; 30,2% - за запитами України).

3. Ексклюзивні умови для Росії

Втім, ця середня цифра не характеризує наші особливі стосунки із північним сусідом, які, попри складні та напружені відносини, все ж охоплюються Європейською конвенцією про видачу правопорушників. За даними Мін’юсту з 2014 по жовтень 2019 року:

- надійшло 46 запитів компетентного органу Російської Федерації про видачу осіб (екстрадицію), 26 з яких задоволено Міністерством юстиції;

- направлено до компетентного органу РФ 165 запитів українських судів про видачу осіб, 45 з яких задоволено російською стороною.

З цього випливає, що ми позитивно виконуємо 56,5% вимог країни-агресора, в той час як вони задовольняють лише 27,3% наших звернень з аналогічних питань. Отже, українські чиновники у два рази більше поважають своїх російських колег і  наша країна – не найкраще місце, куди слід тікати від російського правосуддя.

4. Екстрадиційний ТОП

Шанобливе ставлення до Росії підтверджується і даними Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Мін’юсту, де нам надали інформацію в розрізі країн за чотири останні роки (через перейменування відомства та інші реформи, даних до 2018 року не виявилося). Отже найбільше Україна екстрадує до таких країн:

1. Молдова (63 особи);

2. Росія (51 особа);

3. Німеччина (35 осіб);

4. Азербайджан (19 осіб);

5. Польща (15 осіб).

Втім ТОП країн, з яких Україна отримує найбільше громадян виглядає зовсім інакше. Перше місце тут посідає Росія (54 особи), друге – Польща (10 осіб). Далі йдуть Чехія (6), Іспанія (4) та Італія (3).

Отже, і за цими даними виходить, що найбільш тісно Україна співпрацює з РФ, де «щільність» обміну за останній час складає близько 1 особи на місяць. Повні дані можна переглянути за посиланням.

5. Господь не видасть?

Надію на те, що все обійдеться, ті, кого переслідує правоохоронна система, традиційно пов'язують з країнами, де не укладені взаємні договори про правову допомогу.

Справді, інформації про те, що когось видали до Об'єднаних Арабських Еміратів або екстрадували звідти до України, сьогодні немає. ОАЕ у цьому відношенні завжди славилася нульовою «чуйністю». Щоправда, ситуація може й помінятися, оскільки нещодавно Інтерпол очолив представник цієї східної країни.

А ось Об'єднане королівство і Сполучені Штати Америки можуть виявитися неприємним сюрпризом, передбачити який не зможуть навіть юристи. Попри поширену думку про те, що з цими країнами обміну немає, факти говорять про зворотне: у 2019 році Україна таки видала в США одну людину, а 2020 – ще двох. А ось у 2021 році нашій владі навіть вдалося досягти екстрадиції одного громадянина з Великої Британії. Так, не можна говорити про те, що ми активно обмінюємося злочинцями, але напрошується очевидний висновок: якщо буде політична воля, екстрадиційні питання вирішуються і без договорів про взаємну допомогу.

6. На досудовому слідстві активніше

І все ж охочіше до екстрадиційних відносин Україна вдається не в суді або при виконанні покарання, а на стадії досудового розслідування. Про це свідчать дані Офісу Генпрокурора, який відповідає за цей напрям.

Так, з 2014 року Україна отримала 916 запитів від іноземних правоохоронців, з яких відпрацювала 722. А от ми направили за кордон 894 вимоги. З них відповіді надійшло по 705 особам. Тобто, якщо порівнювати абсолютні цифри ОГП та Мін'юсту, активність на українському досудовому слідстві у 2,5 рази вища, ніж на стадіях судового розгляду чи виконання покарання.

Втім, які саме на досудовому слідстві були відповіді або рішення щодо екстрадиції (видали/відмовили), що за країни зверталися і виконували наші доручення, - на жаль, не відомо. Офіційно прокуратура такої інформації не збирає, тож не надає. Схоже, аналітичну роботу з міжнародної діяльності витіснив політичний туризм керівників. Мабуть, їх більше хвилюють зустрічі за кордоном та підписання різноманітних меморандумів, ніж передбачені Законом «Про прокуратуру» форми реалізації функцій цього безумовно важливого органу.

Звідси виникає ще один невтішний, але головний висновок.

7. Можливість покращення ситуації відсутня

На жаль, на даний час на державному рівні не здійснюється збору статистичних даних щодо кількості осіб, яких було видано та тимчасово видано (екстрадовано) з України до іноземних держав, в розрізі кожної країни та з зазначенням виду кримінального правопорушення, як і щодо кількості осіб, яких було видано та тимчасово видано (екстрадовано) до України з іноземних держав.

Але такі дані є обов’язковою передумовою для здійснення аналітичних досліджень у будь-якій галузі, а також підґрунтям для ухвалення управлінських рішень та розвитку напряму (в даному випадку) міжнародного співробітництва.

Найбільш ганебним у цій ситуації є те, що в ході реформ (а точніше тих змін, які у нас називають реформами) втрачаються існуючі зв’язки та набутий досвід, що позбавляє надії на фаховий підхід до вирішення проблем екстрадиції у майбутньому.

Усе це сьогодні відбувається на фоні збільшення кількості відмов у співпраці з українськими правоохоронцями, як Інтерполу так і правоохоронцями інших країн через надання іноземцям недостовірної інформації та використання правоохоронних органів та порушення кримінальних проваджень з метою вирішення цивільно-правових та комерційних спорів, і що набагато гірше, політичних конфліктів.

Закон і Бізнес