Закон і Бізнес


Post factum

Контроль за приватним виконавцем: думка суб’єкта реформування


.

№52 (1558) 25.12—31.12.2021
Анатолій Телявський, заступник голови правління об'єднання ФАКТ, заступник голови АПВУ
4077
4077

Ми звикли дослуховуватися до думки компетентних колег, особливо якщо вони представляють владу, формують політику у певній сфері та політично відповідають за розвиток курсу, під час якого зароджується та чи інша новела правової системи, або ж інституція. Ми читаємо відповідні коментарі і позиції, робимо висновки, нотуємо. Та чи варто завжди безсумнівно довіряти таким думкам? Відсутність дискусії породжує хибні рішення і зводить всі позитивні прагнення нанівець.


Прошу пробачити мене за правоту (Демокріт)

Нещодавно ми мали можливість познайомитися зі статтею Олександра Олійника, директора директорату правосуддя на кримінальної юстиції Міністерства юстиції України, кандидата юридичних наук, Заслуженого юриста України. Його матеріал присвячений контролю за діяльністю приватного виконавця. Безперечно, тема є актуальною та цікавою для юридичної спільноти, отже, ми дякуємо авторові за небайдужість до проблем спільноти приватних виконавців.

Неповні п'ять років життя демократичної, правової, соціальної держави в колах відповідної когорти правників: суддів, адвокатів, нотаріусів, державних та приватних виконавців, арбітражних керуючих тощо, навіть пересічних громадян, юридичних осіб різних форм власності, міжнародних партнерів спостерігають за розвитком системи примусового виконання судових рішень в Україні. Хтось просто споглядає, хтось емоційно та небайдуже відстоює інтереси людей, які абсолютно на нових для України принципах, забезпечують втілення актів правосуддя. Хтось називає сучасні тенденції в цьому питанні проривом, окремі ж колеги – згортанням та кроками назад.

Надзвичайно важливо, що Міністерство фіксує запит юридичної спільноти та міжнародних партнерів, які інвестують в Україну чималі гроші для здійснення реформ та її наближення до європейської спільноти, про необхідність продовження реформування сектору примусового виконання рішень, що полягає в двох абсолютно логічних прагненнях:

1. розширення повноважень приватних виконавців (хоча мова мала вже йти про зрівняння повноважень із державними виконавцями, як, наприклад, це відбулося у спільноті нотаріусів);

2. покращення механізму здійснення державного контролю, дисциплінарних проваджень та відповідальності приватних виконавців (хоча було б достатньо привести існуючу практику у відповідність до чинного законодавства, адже навіщо вигадувати велосипед, якщо його вже зроблено до вас).

Відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння між Україною та Європейським Союзом, що ратифікований Законом № 825-IX від 25.08.2020, Україні виділяється макрофінансова допомога в 1,2 млрд євро. При цьому, Україна взяла на себе зобов’язання серед іншого розширити повноваження приватних виконавців на вимоги до ста тисяч гривень проти будь-якого боржника (у тому числі проти державних юридичних осіб та юридичних осіб за участю держави) та на адміністративні штрафи, а також переглянути режим дисциплінарного нагляду та контролю.

Такій редакції документа звичайно передували перемовини уповноважених осіб від кожної сторони, до підготовки яких спільноту приватних виконавців не долучали,  як і думки не запитували. Тому напевно саме така поступовість подальшої реформи була якнайкраще обґрунтована українським представництвом і лягла в основу. Це при тому, що вже на сьогодні значна кількість успішних держав або повністю перейшли на формулу зрівняння повноважень державних і приватних виконавців та їх аналогів, або ж загалом запровадили приватну практику примусового виконання судових та інших рішень. Зважаючи на катастрофічно низький рівень фактичного виконання судових рішень в Україні, останніми десятиліттями напевно наша держава поки не готова гарантувати особам, які виграли судові баталії, право на останню та найважливішу крапку. Або ж хвилюється, що Європейський суд з прав людини залишиться без роботи.

Проект Закону України «Про примусове виконання рішень» (далі - проєкт Закону № 5660) на сьогодні вже прийнято Верховною Радою України в першому читанні за основу. Наче і запит регулятору зрозумілий, і текст Меморандуму однозначний, але в публікації йдеться про те, що «проєкт Закону містить низку новел, які сприяють подальшому реформуванню і вдосконаленню порядку примусового виконання рішень та відповідають найкращим міжнародним практикам у цій сфері. Проте через особливості його підготовки в проєкт Закону потрапили неузгодженості і системні помилки». Тобто водночас констатується правильна проєктність низки норм, але чомусь «через особливості його підготовки» туди потрапили помилки. То що ж сталося: новели таки правильні, але мали місце «особливості» його прийняття.

Мова йде про положення порядку здійснення державного контролю та дисциплінарної процедури щодо приватних виконавців, «ложку дьогтю», що може зіпсувати бочку меду, та напевно хвилювання за те, що практика багатьох лідируючих у сфері примусового виконання судових рішень країн може зіпсувати життя України та українців в умовах низького рівня фактичного виконання судових рішень.

Дійсно, у ході роботи над проєктом закону всіма зацікавленими сторонами досліджувалася різна міжнародна та судова практика, особливості національної правової системи, діюче законодавство, прораховувалися ризики і переваги, досліджувалася також і емпірична база та література різного змістовного навантаження. Не будемо вдаватися до аргументації державної сторони, лише спробуємо відрефлексувати на окремі міркування, які, на наш погляд, можуть дати відповіді на окремі сутнісні дилеми регулятора та сприяти пошуку істини. 

Жага до емоцій та соціальних реакцій

Навряд така малочисельна спільнота приватних виконавців може конкурувати із потужними PR і медіа-ресурсами Міністерства юстиції України та її міжрегіональних структурних підрозділів, творчістю, емоційністю та креативністю його керманичів. Але і звинувачувати нас у відсутності наукової та фахової аргументації, негативності та емоційності реакцій в соцмережах теж не варто. Хоча би через те, що ми пройшли всі горнила доступу до професії, є такими ж самими фаховими правниками, більшість із яких – колишні державні виконавці.

Але, що найголовніше, утворення нашої професії – це результат діючої судової реформи, яку в цій частині ще ніхто не скасував, і є, по суті, панацеєю від багаторічних страждань кредиторів, за долю яких відповідає Міністерство юстиції України, адже це єдиний орган центральної виконавчої влади, що уповноважений звітувати про стан виконання судових та інших рішень в Україні, в тому числі і за показники ефективності приватних виконавців. Тому нас не дорікати треба за висловлені  позиції, а почути і зрозуміти, адже наша спільнота поки єдина і перша на теренах країни, яка на практиці відчула всі надбання та недоліки державного регулювання професії.

В Україні діє змішана система примусового виконання судових рішень, в якій переваг нікому не надано. Так, державні та приватні виконавці мають різні повноваження, але їх правові статуси однакові, під час реалізації повноважень між ними не виникають відносини субординації. Проте виникає фактор «лояльності» між регулятором та державними виконавцями, оскільки від діяльності приватних виконавців Міністерство не отримує коштів на своє утримання через їх перерахування на спецрахунок від виконавчого збору. Але ж від роботи приватних виконавців через сплату податків поповнюється державний бюджет і вона фінансово є абсолютно відкритою. Керівництво ДВС, у свою чергу, зацікавлено в отриманні винагороди з фактично стягнутого приватними виконавцями виконавчого збору. Далі ці кошти йдуть, у тому числі, на підтримку медиків в умовах коронакризи, бійцям в зону проведення ООС в умовах збройного конфлікту з РФ, про що теж згадує автор публікації, але в іншій конотації, хоча, на наш погляд, треба мислити державницькими категоріями.

Чи не спрямовані наразі сили країни у  підсиленні державного бюджету? Навіщо так нехтувати спроможністю приватних виконавців пожвавлювати рух коштів в країні через повернення боргових зобов’язань, коли щоденно вартість повернення активів зростає, на що нам постійно дорікають зарубіжні партнери?

Ще є два аспекти, про які ми готові ґрунтовно говорити з регулятором – аліменти та інвестиції. Це дуже не пов’язані речі, але, по-перше, зніметься питання, що приватні виконавці не зацікавленні у виконанні аліментних проваджень, по-друге, ми нарешті зможемо стати важливим інструментом для покращення інвестиційного клімату в державі. Тож, дайте приватним виконавцям повноцінно тотожні із державними виконавцями повноваження у цій сфері і ви будете такі пости писати у ФБ, що жодної креативної компанії не треба буде! Хоча ми і наразі їх приймаємо до виконання, проте кожного разу роз’яснюємо свої «обмеження» у правах.

Тепер щодо інвестицій. Країна бідкається – не йде до нас інвестор. Апелюють, що судова система «не така», повернути заборговані гроші неможливо. А чи хоч раз висвітлювало Міністерство офіційну інформацію (саме в фокусі приваблення потенційних інвесторів) про показники роботи приватних виконавців на ринку із проблемами заборгованності? Це теж підніме медійну активність і згадування в ЗМІ не лише відомства та нашої спільноти, але і готовності України вживати конкретні заходи в цьому аспекті. Якщо таких цифр немає – ми поділимось.

Довіра кредиторів

- у 2018 році на виконанні у приватних виконавців перебувало 31 870 виконавчих документів;

- у 2019 – 121 586;

- у 2020 – 303 550. 

Тобто, за два роки частка приватних виконавців у масиві виконавчих проваджень зросла у 8 разів.

Така ж тенденція прослідковується і в загальних показниках фактично виконаних рішень: у 2018 році - приватними виконавцями фактично виконано 3 450 рішень, у 2019 – 9 861, у 2020 – 24 077. В середньому один приватний виконавець у 2020 році виконав більше ніж вдвічі більше рішень ніж у 2019 році, а також у 4 рази більше ніж у 2018 році.

Важливий аспект – динаміка стягнення коштів Так, у 2020 році приватними виконавцями стягнуто 4 мільярди 282 мільйони гривень, а органами ДВС – 19 мільярдів 175 мільйонів. На перший погляд органи ДВС стягнути більше ніж приватні виконавці, але «армія» ДВС складає понад 4 тисяч державних виконавців, у той час як приватних виконавців сьогодні менше 300 осіб. Тобто, один приватний виконавець у 2020 році стягнув коштів у 4 рази більше за свого колегу з ДВС.

Статистика як безспірний аргумент

У 2020 році приватними виконавцями реалізовано на електронних аукціонах майна на суму більше 1 мільярда 200 мільйонів гривень, коли органами ДВС – на 899 мільйонів. Отже, один приватний виконавець реалізував майна на суму у 26 разів більшу, ніж колега з ДВС. У 2021 році ця сума ще збільшилася майже вдвічі – один приватний виконавець реалізував майна вже у 39 разів більше, ніж державний.

Зрозуміло, що повноцінно порівнювати статистичні показники роботи ДВС і приватних виконавців не зовсім правильно, адже є різниця у категоріях справ, що виконуються. Приватні виконавці виконують значно вужчий пласт виконавчих проваджень, адже держава на початковому етапі реформування системи примусового виконання рішень уповноважила нас на «комерційні» справи – кредити, забезпечені заставою вимоги, заборгованість за надані товари та послуги юридичних осіб, спори між суб’єктами господарювання тощо. Тут цифри говорять самі за себе.

Отже, ми готові повною мірою займатися і аліментними провадженнями, і стягненнями з держави, і на користь держави в тому числі. Проте в частині покращення інвестиційного клімату представникам держави вже є про що говорити з інвесторами.

Тож у фаховій публікації представника Міністерства точно не хочеться читати про красиві картинки у соціальній мережі та веселі жарти. Воліли би бачити  аргументи, актуальні для поточної кризи у сфері примусового виконання судових рішень, що прямо впливає на фінансово-економічне життя України. Якщо ж Міністерство юстиції публічно заявить і покаже це в цифрах, що «кризи» немає, інвестори почали довіряти існуючим у нас механізмам захисту їхніх інтересів та збільшувати потоки заведених коштів, то можливо риторика всіх, хто дотичний до цієї сфери, зміниться. Поки ж стан речей не втішний.

Несправедливість, допущена по відношенню до однієї людини, є загрозою для всіх (Шарль Монтеск’є)

Саме зі слів цього видатного французького правника та політичного мислителя хочеться розпочати коментар на аргументи автора публікації щодо невідворотності і своєчасної дисциплінарної відповідальності приватного виконавця. Безперечно, це питання є надто важливим як і для спільноти приватних виконавців, так і для кредиторів, проте в контексті функціонування змішаної системи примусового виконання не менш важливим воно має бути і для колег по «державному» цеху. Цей правильний посил повинен працювати однаково та в унісон доктрині юридичної відповідальності як такої.  

Застосування будь-якого із видів юридичної відповідальності завжди було в епіцентрі уваги суспільства, адже ця категорія прямо пов’язана із принципом справедливості. Важливо, що скоєно, але не менш важливіше, яке за це настало покарання, і воно теж має бути справедливим. Ми не будемо вдаватися в історичний розвиток категорії справедливості, проте вона завжди межує із карою, ще з часів Арістотеля і Платона. Звернімо увагу на інше – навіщо розглядати підняту проблематику саме через призму кримінальної відповідальності, коли мова йде виключно про дисциплінарне провадження. До того ж сфера Міністерства юстиції, як і державний контроль за приватними виконавцями з боку відомства, такого виду контролю як кримінальний не передбачає і це питання взагалі перебуває поза межами його компетенції. Звичайно, що науковий і практичний досвід автора засвідчує про наміри зануритись у глибоку дискусію, що «кримінальна відповідальність може вважатися еталонною відповідальністю, яка є одночасно найбільш врегульованою законодавцем і найбільш вивченою юристами». Разом із цим сьогодні як вітчизняна, так і зарубіжна правова школа приділила достатньої уваги саме інституту дисциплінарної відповідальності, у тому числі правників, варто лише звернути увагу на відповідні наукові та фундаментальні дослідження та їх коректно імплементувати в законодавство.

«Сигнальна» відповідальність

Переконані, що «дотримання принципів невідворотності і своєчасності дисциплінарної відповідальності приватних виконавців можливе лише у разі законодавчого закріплення ефективного механізму контролю за його діяльністю, який завершується у випадку виявлення порушення прозорою процедурою притягнення до відповідальності». Тут ми абсолютні однодумці. Але ж заради тієї самої «невідворотності та своєчасності» дисциплінарної відповідальності такі підходи мають бути тотожно відображені і щодо державних виконавців, на що звернули увагу вище. Тому сподіваємося, що наступна серія публікацій буде присвячена також намірам регулятора вдосконалити чинний порядок перевірки діяльності органів державної виконавчої служби, адже там теж є над чим фахово та глибинно попрацювати, у тому числі й через призму вчень про кримінальну відповідальність.

Далі розглядаємо запропоновану «схему механізму контролю»:

1. Сигнал про необхідність здійснення перевірки.

2. Перевірка діяльності приватного виконавця. У разі виявлення ознак дисциплінарного проступку ‒ внесення подання компетентному органу щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності.

3. Розгляд компетентним органом подання про притягнення до дисциплінарної відповідальності.

4. Прийняття рішення, яке негайно виконується.

Ніщо не викликає заперечень, крім початку «схеми механізму контролю» та його звернення – «сигналу» і «негайного виконання рішення».

Проєкт закону передбачає, що у разі прийняття рішення Дисциплінарною комісією про припинення діяльності приватного виконавця воно набирає чинності після спливу 10-денного строку на його судове оскарження, а у разі такого оскарження – одночасно з набранням законної сили відповідним рішенням суду.  

Читаємо діючий закон, дивимося проєкт змін до нього. Визначення поняттю «сигнал» не знаходимо. Натомість маємо у статті 34 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» абсолютно зрозумілу з точки зору правової визначеності конструкцію, що «контроль Міністерства юстиції України за діяльністю приватних виконавців здійснюється, у тому числі, за письмових звернень учасників виконавчого провадження щодо рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця». Визначення поняттю «письмове звернення» знайде кожний охочий у Законі України «Про звернення громадян», на який часто у своїх роз’ясненнях посилається Міністерство, а, отже, і автор статті, який має пряме відношення до підготовки таких позицій. Який «сигнал» у такій подачі «схеми механізму контролю» мався на увазі в офіційній публікації представника влади, котрий відповідає за формування політики у сфері примусового виконання рішень, важко уявити. Маємо сподівання, що виключно такий, що дійсно сприяє вирішенню піднятої проблематики.

Для повноти розуміння картини варто звернутись до тлумачного визначення поняття «сигнал», яке можна швидко знайти у тій самій навіть Вікіпедії: зоровий або слуховий умовний знак для передачі якого-небудь повідомлення, розпорядження, команди і т. ін.; дія, подія, що стає поштовхом, стимулом до початку чого-небудь, закликом до чогось; попередження, повідомлення про те (перев. небажане), що відбувається або може відбутися; вияв функціонування чогось, що викликає відповідну реакцію якого-небудь приладу або організму; пристрій на автомобілі, мотоциклі і т. ін. для звукової сигналізації; давати (дати, подавати, подати) сигнал — те саме, що сигналізувати. 

Тобто, ми бачимо широкий вибір висловлення застороги (знаки, повідомлення, розпорядження, команда, реакція, дія, подія, поштовх, стимул тощо), але не бачимо ключової сутнісної схожості із підставою для здійснення контролю – письмовим зверненням, чого вимагає закон і до чого є чітко встановлені ним умови. Можливо для художніх творів така «заміна» понять є прийнятною, але у фокусі розгляду питання представником влади щодо юридичної конструкції дисциплінарної відповідальності – як мінімум некоректно, а як максимум теж може слугувати «сигналом» для суб’єктів перевірки.

Делегування від держави

З тим, хто вважає, що володіє істиною, а не шукає її, сперечатись неможливо (Ромен Роллан)

Держава делегувала приватним виконавцям свою функцію з примусового виконання рішень. Природа діяльності приватних виконавців прямо походить від того, що держава їм передала функцію (частину своєї функції), допоки її в установленому порядку не забере назад.   

За однозначної констатації норм закону доволі дивним виглядає питання про те, що «хто саме має здійснювати контроль за діяльністю приватних виконавців: держава чи самі приватні виконавці?». Відповідь криється у чинному Законі «Про органи та осіб», який прямо у статтях 34 і 35 сферу контролю (мається на увазі не сфера «державного регулювання», ці інститути не варто плутати) розподілив між Міністерством юстиції України та Радою приватних виконавців України (в назвах статей про це прямо йдеться) відповідно до предмету впливу. Останній надано три самостійні, так само як і відомству, підстави для здійснення контролю за діяльністю приватних виконавців. Тобто, за масштабом позапланового контролю закон передбачив повний паритет. 

Далі ми не будемо вдаватись у визначення, що таке примусове виконання рішень, ким воно здійснюється, в який спосіб і хто забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, тому для наших читачів це відомо. Скажемо лише про те, про що не зазначив автор, або що не до кінця розтлумачив.

Так, держава делегувала функцію з примусового виконання органам та особам. Кому? Органам державної виконавчої служби та у визначених законодавством випадках – приватним виконавцям, яким може бути громадянин України, уповноважений державою провадити діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом.

Уповноваження державою приватного виконавця на здійснення примусового виконання рішень полягає в наданні останньому належного державі права застосовувати певні законодавчо закріплені механізми примусу відносно боржників у виконавчому проваджені. Так! Ідеально правильний висновок. Але далі є абсолютно ганебне як для будь-якого правника резюме: «Отже, саме державі як суб’єкту, що наділив приватного виконавця повноваженнями щодо примусового виконання рішень, належить право здійснювати контроль за діяльністю приватного виконавця стосовно реалізації цих повноважень».

Дуже сумно, коли така висока посадова особа не уважно читає закон та не розрізняє такі поняття як «контроль» та «державне регулювання». Чинний закон вже розподілив паритетно сфери контролю між Міністерством юстиції України та Радою приватних виконавців (ще раз: статті 34 і 35 Закону «Про органи та осіб») і не містить жодної норми про те, що «саме державі належить будь-яке виключне право на контроль за діяльністю приватного виконавця стосовно реалізації його повноважень». Так і хочеться знову привернути увагу до визначення поняття «змішана система», «примусове виконання рішень» у взаємозв’язку, а не у вигідній констатації. Особливо прикро, що такі публікації читатимуть громадяни, студенти-майбутні правники, формуючи неправильне уявлення про існуючу правову систему та її окремі інститути.

Далі - цікавіше! Законодавець був не дурний, коли саме так прописав змішану і паритетну систему контролю, адже є надважлива засаднича норма, про яку немає жодної згадки в публікації. У тій же статті 16 Закону «Про органи та осіб», в якій йдеться про те, що приватним виконавцем може бути громадянин України, є частина друга: «Приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності». Наявність положення про «незалежну професійну діяльність» прямо  унеможливлює здійснення контролю виключно з боку держави. Це ж аксіома теорії держави і права. Саме тому закон логічно розвів сфери контролю між відомством і професійною незалежною спільнотою. Шкода, що зміст правового статусу приватного виконавця доводиться пояснювати самим приватним виконавцям через п’ять років існування професії.

Наступні складові контролю передбачають розгляд питання на засіданні Дисциплінарної комісії, яка не є структурним підрозділом Міністерства юстиції, а лише утворюються та діє при ньому. Навіть склад цього органу свідчить про те, що він паритетно представлений як працівниками відомства, так і приватними виконавцями (по 4 члени) та представником судової влади. Так, контрольний пакет голосів належить на сьогодні державі, адже судова влада вже вдруге делегує до складу комісії діючого суддю, проте це не змінює саму філософію контролю за діяльністю приватного виконавця, яка є дуальною, та не визначає, що держава в цьому має монопольну роль. Більше того, введення в дію рішення дисциплінарної комісії наказом Міністра юстиції є виключно процедурним питанням, адже не зробити цього, змінити рішення або скерувати його на повторний, новий розгляд він не може.

Тепер пару слів про «делегування повноважень державою». Перше, держава делегувала право приватним виконавцям у визначених законом випадках здійснювати примусове виконання рішень. Разом із цим держава делегувала також і право застосовувати певні механізми примусу щодо боржників. Друге, не хочеться читати курс з державного управління представникам рідного відомства, але разом із делегуванням права державою також передано і частину свого статусу, що відображено у відповідних законах. Тому не лише органи, які здійснюють примусове виконання рішень, діють від імені держави, але й особи, наділені державою відповідними повноваженнями, так само від імені держави. Чи Міністерство юстиції скаже, що приватні виконавці існують поза законом, всупереч волі держави, чи не від її імені? Чи процесуальні документи приватних виконавців підлягають затвердженню, погодженню Міністерством юстиції? Ні.

У своїй професійній діяльності ми так само, як і державні виконавці користуємося одними засадами виконавчого провадження, маємо однакові обов’язки. Отже, приватні виконавці – це діюча на сьогодні складова державної функції у сфері примусового виконання рішень у вигляді незалежної професійної діяльності. Тому напевно вже варто припинити так активно відмежовувати приватних виконавців від участі у забезпеченні виконання державою свого позитивного обов’язку щодо виконання судових рішень.

У наступних публікаціях ми піднімемо питання про державне регулювання діяльності приватних виконавців, а також детальніше спробуємо подивитися на проблеми їх відповідальності, навіть не лише в частині покращення відповідного механізму, а більше в частині його приведення у відповідність до чинної регламентації. Тут як у приказці: «головне не нашкодити». Тему ефективності відповідальності теж піднімемо.

Контроль і самоврядність

Якщо ти не цікавишся політикою, це не означає, що політика не зацікавиться тобою (Афін Перікл)

Усі звикли шукати причини в наслідках, проте часто вони зовні, в основі самого предмету дослідження.  Істина не в протилежних думках, а між ними, як казав Йоганн Вольфганг фон Гете. Судова реформа, яка розпочалася в 2016 році, поклала старт докорінним змінам в частині реалізації актів правосуддя. Це надзвичайно важливий ривок в трансформації сфери правосуддя нашої держави. Мав би бути ривок, але щось пішло не так. Правильніше – не все пішло так, адже ми до цього часу на всіх національних і міжнародних майданчиках транслюємо проблематику у сфері виконання судових рішень в державі.

Переглядаємо професійні аспекти, шукаємо дочки дотику, витрачаємо час і ресурси на моніторинг, верстаємо їх результати та презентуємо, щоб потім їх знову перечитувати, обговорювати і цитувати. У той час як будь-яка політика – чи-то в контексті формування, чи реалізації напряму, залежить від її адміністрування.

Навіть Міністерство юстиції визнало свою помилку у побудові адміністративної вертикалі щодо організації контролю за діяльністю приватних виконавців, поєднавши у функціоналі Директора департаменту ДВС контроль як за державними, так і за приватними виконавцями (більше нічого не треба писати про «найпряміший конфлікт інтересів», адже навіть у найгірших сценаріях розвитку антиконкурентного права такого не знайдеш.

Що ж у відомому Моніторинговому звіті написали представники Міністерства юстиції? Ми чекаємо створення нового департаменту або управління, «спеціально уповноваженого на забезпечення контрольної функції над роботою приватників». Але чи сприятиме це, з одного боку, покращенню механізму контролю, а, з іншого, покращенню конкурентного клімату між державними та приватними виконавцями в умовах існування змішаної системи примусового виконання рішень?

Поясню власні перестороги. Посада профільного заступника Міністра юстиції має назву – заступник Міністра юстиції з питань виконавчої служби. Чи належать приватні виконавці до виконавчої служби? Ні. Читаємо далі функціонал заступника Міністра, який є у відкритому доступі на сайті Міністерства та вочевидь затверджений відповідним наказом Міністра з огляду на Положення про Міністерство юстиції України, схвалене розпорядженням Кабінету Міністрів України:

⁃ забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень;

⁃ забезпечує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством;

⁃ забезпечує розробку проєктів законів та інших нормативно-правових актів, пропозицій щодо вдосконалення законодавства та подання їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України тощо.

Отже, повноваження передбачають вплив на існуючу систему виконання судових рішень, тобто, змішану, іншої в Україні не існує. Проте назва посади, фінансова залежність апарату Міністерства та його регіональних підрозділів від роботи державних виконавців – історично сформувала традицію зацікавлення виключно роботою виконавчої служби – державних виконавців.

Діючий стан речей закладає фундамент для прямого конфлікту інтересів вже на рівні політики, а не лише Департаменту Державної виконавчої служби. Адже чим краще працюють державні виконавці – тим краще фінансується система. Чим більше впливу на приватних виконавців, тим більше можливостей для виконавчої служби, до якої, нагадаю, приватні виконавці не відносяться. Це має пряме відношення як для формування, так і для реалізації політики у сфері примусового виконання рішень.

Отже, перше, - вбачається логічним перейменувати посаду профільного заступника з «заступника з питань виконавчої служби» на «заступника з питань примусового виконання рішень». Як корабель назвеш, так він і попливе.

Друге. Варто започаткувати постійну практику звітування відомства не лише про роботу державних виконавців, але й приватних, що передбачає, у тому числі, політичну відповідальність за рух реформи. Чи ви бачили подібні публікації останнім часом? Наразі урядовці звітують виключно за діяльність державних виконавців, хоча їх пряма відповідальність – політика у сфері всієї системи примусового виконання рішень. Приватні виконавці – повноцінні суб’єкти, які делеговані державою виконувати судові рішення з метою реального здійснення правосуддя, мають значні показники роботи (наведені вище) та сплачують за свою роботу податки до державного бюджету.

Наступне. Якщо фінансова залежність від роботи державних виконавців дуже важлива для Міністерства юстиції, то можливо потрібно ініціювати внесення змін до законодавства, у тому числі податкового, і скеровувати, наприклад, частку від сплачених приватними виконавцями податків на утримання рідного відомства (спецфонд), а не в державний бюджет повністю. Насправді приватним виконавцям байдуже, в яке джерело чи джерела спрямовуються кошти від їхньої роботи. Але якщо це так принципово для профільного Міністерства, то вважаю, що спільнота приватних виконавців не буде проти такої фінансової підтримки регулятора.  

Далі, і це напевно буде революційне, але, як на мене найкраще рішення, яке дозволить забезпечити ефективну конкуренцію виконавців не лише в «полях», а й на політичному рівні, – введення окремої посади заступника Міністра юстиції з питань примусового виконання рішень приватними виконавцями. Звичайно, за умови, що залишиться також діюча посада заступника з питань виконавчої служби. Ми ж говоримо, що основною ідеєю реформи є конкуренція. То ж давайте започаткуємо конкуренцію всередині відомства в частині як реалізації функцій, так і формування політики. Там, де є конкуренція, завжди підвищується якість, у тому числі якість ідей.

Попередньо згадана ідея щодо створення окремого структурного підрозділу для організації контролю за роботою приватних виконавців – це «хабар» спільноті без жодної вигоди для неї. Адже політично керуватиме цим підрозділом саме заступник Міністра юстиції з питань виконавчої служби. Все має залишитися тим самим, тільки керівників стане більше. Тут не йде мова про персоналії, а про системні речі, питання змісту, а не форми.

Варто провести паралелі з іншими професійними незалежними спільнотами. Нотаріуси, серед яких також працюють як державні, так і приватні, не мають такий «тролінг» як щодо приватників, у тому числі через вагому кількісну армію приватних. Тут постає теж питання доступу до професії. Порівняйте та побачте суттєву різницю, хоча б у наявності для кандидатів у приватні виконавці, такого етапу. як практичне завдання та абсолютно суб’єктивного механізму його перевірки. Арбітражні керуючі – приклад не дуже нерелевантний в цьому аспекті, адже серед них немає розподілу на державних і приватних арбітражних керуючих. Адвокати – ось та конституційно незалежна спільнота, абсолютно самоврядна, хоча так само, як і приватні виконавці, належить до системи правосуддя. Отже, лише приватні виконавці на сьогодні серед інших незалежних професійних суб’єктів наділені надмірним впливом регулятора, який поки не дає, або не хоче забезпечити наступний розвиток професії, посилаючись на нашу «незрілість». Цій «суб’єктивній» характеристиці присвячу окремий матеріал пізніше.